Чтение онлайн

– Стривайте, Максиме Кириловичу,- перепинив його Семен,- хіба ж се спеціально наш продукт?

– Звісно, і в інших є... Але ж де було стільки Барабашів, Адамовичів, Брюховецьких?31

– Але ж ви забуваєте обставини...

– Не забуваю,- од їх починаю, завсігди їх на увазі маю!.. Але де більше перешкод, там треба й більше сили виявити. А ми на шеляг її виявляемо. І не через те, що нема! Є вона, та йде на чорт батька зна що!

Шкляренко нервово заходив по хаті, кусаючи губи.

– Знаєте,- промовив він, трохи заспокоївшись,- оце лежу я іноді вночі та й думаю: Господи, сотвори чудо! Бо тільки так і може що зробитися.

– Ні,- озвався Марко,- я з вами не можу згодитися. Усе погане, що ви показали, є, і це все правда. Але ж не саме погане. Є таке, що навіває на душу надії.

– Що ж воно таке?
– спитався Шкляренко, зупинившись та глянувши на Марка.

– Є люди, що віддають своє життя на працю... Я вам міг би сказати кілька йменнів, і ви повинні будете схилити перед ними голову, бо це «сіль землі» нашої. Їх небагато - се правда,- та коли ж і де їх було багато? Але діло, що нони роблять, не вмирає і не вмре. Єсть борці! Єсть!

Марко говорив се щиро, палко. Шкляренко мовчки дивився на його.

– Бажав би, щоб ви були праві,- промовив Шкляренко, як Марко змовк, і в його голосі задзвеніла якась інша, люб'язніша струна.- Мені так здається, але, може, я помилився, бо я багато злував... Дай, Боже! Дай, Боже!

Через кілька хвилин Марко з Семеном ішли вдвох до Овсієнка. Шкляренко не пішов.

– Не думай, що він не робить,- сказав Семен до замисленого Марка,- він робить і тепер, а всі невеличкі свої гроші, що зостаються йому від життя, кладе або на видання якої книжки для народу, або купує наші книжки та посилає на село. Але ж він не може робити в гурті - каже, що сам більше зробиш.

У Овсієнка було вже чимало людей. Сам господар сидів у гурті і щось казав. Се був невеличкий чаловік, старий уже - зовсім сивий. Обличчя колись дуже чепурне, було приязне та гарне й тепер; очі бистрі, мова швидка, з притиском,- видко було, що в старого збереглося ще багато вогню.

Побачивши він двох гостей, устав швидко, пішов назустріч і почав здоровкаться.

– А, дуже радий!
– задріботів він,- просимо до гурту! Знайомі?
– спитався він у Марка, киваючи оком на гостей, що сиділи в хаті.

Гості всі були Маркові знайомі, опріче одного - се був новий учитель з гімназії, що тільки се літо приїхав сюди на посаду, на прізвище Бійчевський. Він сподобався Маркові своїм обличчям. Опріч його були тут ще двоє синів Овсієнкових, студенти, що мало й сиділи в хаті, все кудись бігали, зовсім не цікавилися справою, бо, як знав Марко,- навіть трохи сміялися з батькового вкраїнолюбства; зате Овсієнкова дочка Маруся - невеличка на зріст, але чепурненька білявенька дівчина, така ж жвава, як і батько, хоч і соромлива,- дуже щира була до всього; вона була вчителькою на селі, а тепер улітку жила в батька; був Тапчанський - низенька суха істота з глузливими злими очима та з голо обстриженою чорною головою; був Човгань - молодий професор з університету, на його останніми часами багато надій мали; був Савчевський - довга постать з апатичним обличчям, багатий чоловік, хазяїн великого маєтку й кількох будинків у місті; було ще троє студентів.

– Принесли?
– почали питатися в Семена.

– Та приніс - шарпайте вже душу мою!
– відмовив той з комічним жалем і положив рукопис на стіл.

– Хіба ви сюди й душу положили - у ці шпаргали?
– спитався Тапчанський.- А самі тепер зосталися без душі?

– Нема що робить? За те ви вже нікуди не положите душі,- відмовив Семен, що завсігди мав з Тапчанським війну на слова. Семен розгорнув рукопис і зараз же почав читати своє оповідання. Оповідання було непогане, в звичайному, трохи глузливому, Семеновому тоні, але крізь той тон виразно видко було молоду щирість. Семен читав, не одриваючи очей од книжки. Як скінчив, то помалу підвів очі і глянув.
– Маркові здалося, що він глянув насамперед на Марусю Овсієнкову і що та до його трішки-трішки всміхнулася.

Помовчали.

– Воно нічого,- сказав Овсієнко,- та наче трохи натуралістичне, в дусі Левицького...

Старий Овсієнко мав і погляди на письменство старі і йому рідко подобалось те, що виходило за межу романтизму.

– От і мова... Трохи теє...- І він почав перебирати окремі слова, яких він замолоду не чув у своєму селі і через те впевняв, що їх нема.

До його пристав і Савчевський:

– Я ось що маю сказать,- говорив він по-московському, як і більшість з тих, хто тут був, страшенно тягнучи слова і так вимовляючи їх, мовби язик його щоразу прилипав у роті, і він мусив щоразу його віддирати,- ось що маю сказать: мова й мені не подобається - багато кованих слів.

– Наприклад?
– спитав Семен.

– Ось наприклад - нарешті або годинник.

– Правда!
– згодивсь Човгань.

Зчинилася спірка про всякі ковані й нековані, народні й ненародні слова. Молоді оступались за Семена, інші за Овсієнка з Савчевським.

Овсієнко кричав:

– Подивіться, як пишуть кияни! Читати не можна!

Хтось витяг якийсь словар, хтось доводив «Кобзарем» свої думки. Про Семенове оповідання вже й забули, далеко відбившися від його. Маркові ставало нудно. Він устряв до спірки:

– Се правда, що ми пишемо поганою мовою, але не поможемо лихові, коли будемо сперечатися про окремі слова.

– А чим же поможемо?
– спитав Тапчанський.

– Тим, що вчитимемся своєї мови й не здаватимемся на тії тільки знання, яких можна засягти випадком, слухаючи свою мову від селянина; вживатимемо її завсігди в своїй сім'ї і скрізь де можна. А то ось ми тут зійшлися, а здебільшого не по-своєму говоримо.

Дехто почервонів. Усі замовкли, бо всім стало ніяково. Молодий учитель Бійчевський озвався перший:

– Я згоджуюсь з вами,- сказав він до Марка,- але що ж ви зробите, коли все життя, що нас оточує, все впливає в один бік? Що ж робити?

– Боротися з тим упливом,- одмовив Марко.

– Це легко сказати, та нелегко зробити.

– Борня ніколи не бува легенька. Але я знов кажу, що ми її не починали, цієї борні, та й про те, щоб почати, не дбаємо. І ось відціль я бачу небезпечність для нашої мови, а не від нарізних, хоч би й дуже недоладно зроблених, слів. Та нарешті треба ж дати й авторові волю - вживати ті слова, які йому здаються кращими. Се авторове право.

Маркова оборона помогла цього разу, і безщасні слова зосталися в оповіданні. Семен повеселішав і вдався до Марусі Овсієнкової:

– А що ж ви, Маріє Степанівно, нічого не кажете?
– спитавсь він.

– Я?
– промовила дівчина і почервоніла.- Мені дуже подобається все - і оповідання, і мова.

– От спасибі, що оступились!
– скрикнув радісно Семен, а Маруся почервоніла ще дужче.

– А от що правопис...- почав Овсієнко, витягаючи з кишені першу книжку, що видано вже було на гуртові гроші.- Ви, Семене Олександровичу, держали тут коректуру, мабуть, і цю держатимете, то нам треба умовитись за правопис. Ось ви, наприклад, пишете берецця, ведецця, а хіба ж воно так можна? Треба писати тся, щоб видко було, що воно; а то ми своєю фонетикою так зіпсуємо мову, що через десять років нас не розумітимуть.