Чтение онлайн

– Будь ласкава, не говори і не впевняй,- зимно відмовила мати,- се ні трохи не поможе!

– І вона вийшла з світлиці.

– Що бо ти, Катю, надумала?
– спитався трохи докірливо, трохи жаліючи, батько. Він любив дочку дужче, ніж мати, і тепер і сердивсь, і жaлів її за одним заходом.

– Тату, я вам скажу по правді: мені важко жити отаким порожнім життям. Я змучилась і більше так не можу.

– Та чого ж тобі не стає? Кажи, чого тобі ще треба від нас?

– Мені не стає того, чого ви мені не хочете дати: діяльності.

– Та нащо ж тобі діяльність?

– На те, що я не маю права сидіти без діла, і ще на те, що мені несила без діла сидіти - мене тягне до його.

– Не розберу я!
– розвів руками батько.- Живе в достатку, має змогу вдовольняти свої бажання... Не розумію я тебе... Одначе, нехай іншим разом, а то мені тепер ніколи.

І пан Городинський устав і пішов. Катерина трохи не заплакала. Та й заплакала б, може, якби не прийшли слуги збирати посуд.

Проминув тиждень,- ніхто не нагадував про те, що було. Катерина нудилась дожиданням. Коли одного разу батько, зовсім несподівано, спитавсь у дочки:

– А що, облишила вже своє вчителювання?

– Не облишила, тату, та й не облишу ніколи!
– відмовила Катерина.

Батько аж підскочив на стільці:

– То це ти знов?
– скрикнув.
– Та ти ж знаєш, що то таке школа?

– Знаю.

– Бо колись раз була в нашій! Се ще не значить, що ти знаєш. А школа - се ось що: се праця з ранку до вечора, що після неї й ніг не підволочеш; се - мізерна плата - яких 15-20 рублів на місяць, що їх до того ти по два, по три місяці не одержуватимеш з управи; се - тісна, брудна твоя хатина, що на неї старшина з писарем по місяцю не даватиме дров; се - п'яний старшина або писар будуть ходити до тебе в школу та показувати, що вони твоє начальство; се...

Пан Городинський говорив палко, силкуючись упевнити дочку.

– І ти йдеш у цю школу? І ти все це перетерпиш на собі?

– Адже інші перетерплюють,- чому ж я ні?

– Бо їм нічого їсти,- сказала мати,- а тобі, здається, сього не бракує.

– Але мені бракує діла.

– Про твоє «діло» краще ніколи не говори ти зо мною,- відказала мати.

– Мамо,- промовила зблідши Катерина,- я буду говорити, бо я хочу мати його! Я ніколи не покину про се думки.

В Катерині вже обурювалась гордість, що її мала вона спадщиною від матері, та вкраїнська упертість.

– Думай, про мене, а говорити про се я не бажаю.

І пані Городинська велицно вийшла з світлиці і кілька день не озивалася й словом до Катерини. Одначе знову сама заговорила про те ж.

Через кілька день вона дала Катерині листа і сказала:

– Радила б прочитати уважно,- тут, може, знайдеться таке, що й тобі здасться.

Лист був од Івана Дмитровича. Старий Городинський написав синові про Катеринине бажання. Тепер Іван Дмитрович глузував з сестри та - без сорому казка - радив «владою батьковою та материною прогнати химерні вигадки його сестриці». Катерина віддала матері листа мовчки.

– Що ти скажеш?
– спиталася мати.

– Що брат даремно це написав, а ви даремно дали мені його читати, бо все це ні трохи не відмінить моїх думок. Мати згорнула руки на колінах і пильно подивилася дочці у віці.

– Скажи, будь ласкава,- почала вона, протягаючи кожне слово,- скажи, будь ласкааа, скільки серйозного в усій цій комедії?

Катерина почервоніла.

– Ви мене ображуєте, мамо, звучи комедією те, що мені дороге.

– Так се серйозно?

– Я давно вже се вам кажу, мамо.

– Добре! Відкіль же залізли до тебе такі думки? Од кого ти їх почула?
– питалася мати таким голосом, яким учитель допитує впійманого на шкоді школяра.

– Я сама до їх дійшла, себто: до думки про школу.

– Я цьому не йму віри,- сказала мати і ще пильніше почала дивитися на дочку, ще довше почала тягти слова.
– А ска-а-жи, будь ласкава, ти не-е листуешся з тим... студентом?..

Катерина спалахнула.

– Мамо, ви допитуєте мене, як слідчий злочинця. Я не зробила ніякого злочинства, щоб мене так допитувано.

– Але ти не відмовляєш на моє питання,- тим же тоном тягла мати.

– Я й не відмовлю вам ні єдиного слова, якщо ви будете так зо мною говорити.

– Не в тім річ! Ти відмовляй на питання!

– Я не відмовлю. Якщо ви пообіцяєтеся, що так зо мною не говоритимете,- тоді відмовлю!
– сказала Катерина зважливо і встала, щоб іти.

Пані Городинська очам своїм не йняла віри. Правда, пещена Катерина завсігди не була слухняна і завсігди була недоторкана, але такої зважливості, такої твердості мати в неї ще не бачила.

– То ти так одмовляєш матері?
– спиталась вона, придержуючи дочку за руку.

– Вибачайте, мамо, якщо я вас образила: я не хотіла.

Пані Городинська зрозуміла, що краще вдовольнитися з цієї відмови і почала вже трохи іншим тоном:

– Ось сядь, будь ласкава, та поговоримо гарненько. Ти зовсім даремно спалахнула, і мені се гірко й нелюбо...

– Мамо...- почала трохи збентежена Катерина.

– Добре! Добре!
– перепинила пані Городинська.- Я бачу, що ти не хотіла сього зробити. Але ти все ж не відмовила на моє питання. Я тебе питаюсь не як слідчий, а як мати, що любить свою дочку.

– То й я скажу вам, мамо, що я з ним не листуюся.

– І не листувалася?

– Ні.

Пані Городинська знала, що Катерина ніколи не казала неправди. Коли не хотіла чого сказати, то звичайно так і відмовляла, що про се вона нічого не скаже i тепер пані Городинська не знала, що їй діяти.

– Мамо!
– почала Катерина тремтячим голосом.- Вислухайте і пойміть мені віри, що я кажу правду. Я не можу, цілком не можу більше жити панянкою і цієї осени я мушу піти вчителювати...

– Я не хочу більше говорити!
– відмовила пані Городинська і пішла.

– А що?
– спитався пан Городинський увечері, лягаючи спати.
– Яка була у вас розмова з поводу листа?

– Не дуже гарна,- відказала пані,- вона уперто держиться свого.

– Що це значить?
– спитався пан Городинський.

– І сама не знаю.

– Клопоту багато буде.

– Того не минеш. Шкода тільки, що я мушу все сама відбувати, а ти нічим мені не поможеш.

– Та чим же тут поможеш?

– Ти батько!

Чоловік та жінка трохи помовчали. Пан Городинський сидів півроздягнений на ліжкові й міркував. Нарешті почав: