Чтение онлайн

Минулого літа я знову кілька днів перебувала у Ванзеє і зустрічалася зі своїми давніми німецькими подругами, які протягом тривалого часу знали мій батьківський дім. Одна з них — моя найдавніша, у першу зустріч їй було чотири, а мені два роки, — сказала, що найважливішою подією її дитинства була наша сім'я, добра стара подружка, постійна супутниця мого дитинства. Інша, яка моїх батьків бачила лише кілька разів, згадувала про них як про коштовні, шановані ікони. Звичайно, для мене батьки не були іконами, а людьми з плоті і крові, дуже близькими мені. Я й сьогодні глибоко їх поважаю, точно так, як про це написала у своєму творі майже 50 років тому. То не лише любов і ніжність, які, природньо, має дитина до своїх батьків, а ще й справжнє почуття глибокої поваги. При цьому мої батьки не стоять на недосяжному для мене п'єдесталі, перед яким я, сліпо схиляючись, стою на колінах. Ні, цілком тверезо й навіть також критично поважаю в них велику людяність, яку вони собою втілювали для мене. Про це я спробую розповісти далі, але перш маю розказати про наше життя у Ванзеє.

Коли я тепер багато думаю про наше життя у Ванзеє, сягаючи найраніших своїх спогадів, у моїй пам'яті постають картини, епізоди, обличчя, що протягом років частково або повністю щезли. Я хочу дати не прикрашену оповідь про доброчинність моєї сім'ї, а чесно описати наше життя. Але це зможу зробити лише тоді, коли опишу так, як це знову оживатиме у моїх спогадах, що відчувала я, як мізинка роду, і як оцінюю тепер, досить немолода жінка, озираючись на прожите життя. Отже, це буде дуже особиста оповідь, і так чи інакше мова йтиме про мене. Про політику майже не говоритиму. Я її не терпіла, так як ще малою дитиною помітила, що клопоти батьків були переважно пов'язані з нею.

Мені було два роки, коли наша сім'я 1921 р. переселилася з Лозанни (Швейцарія) до Ванзеє. Уявіть: величезний сад, великий старий будинок з 15 жилих кімнат, просторими підсобними приміщеннями, наповнений членами сім'ї, якимись тимчасово проживаючими родичами, секретарями, нянею, прислугою. Всі дорослі люди. Данило, «лише» на 15 років старший від мене, був тоді ще в Лозанні у гімназії — і між ними мала дитина, яка між тим повзала поміж ніг.

Перші два роки у Ванзеє основною людиною для мене була няня Анна Василівна Шабуніна. Спершу няня була годувальницею моєї старшої на 21 рік сестри Марії. З того часу вона назавжди була пов'язана з нашою сім'єю. Як няня померлого брата Павла, вона разом з мамою, іншими братами і сестрами прибула в часи гетьманату до Києва й потім, пізніше, пережила авантюрну втечу звідти моїх братів і сестер. Тепер вона була моєю нянею й самовіддано турбувалась про мене. Але під її опікою знаходився великий пташник і дві свині, яких ми тримали. Мої батьки це «сільське господарство», власне, розвели саме для няні, оскільки вона на початку нашого життя у Ванзеє дуже сумувала за батьківщиною.

Я не була розпещеною. Ні в якому разі не була також основною постаттю в сім'ї, як, ймовірно, можна подумати, виходячи з сьогоднішньої манери виховання дітей. Я була нібито попутником у справжньому значенні цього слова, в'язла до того чи до іншого мешканця дому, бо жахливо цікаво, що роблять усі дорослі люди. Часом мене відправляли, тоді я шукала інше товариство або йшла до няні. Я росла цілком вільно. Залишена в спокої багатьма дорослими, гралася сама чи з найщирішою подругою в саду або просторій дитячій кімнаті.

При погляді в минуле у мене виникає таке відчуття, що часом забували про Моє там перебування, особливо тоді, коли няня постійно вже мною не опікувалася. Коли звучав великий дзвоник і всі домашні збиралися до столу в їдальні, мене часто зустрічали словами: «Де це ти, власне, була весь час?» Але насправді мене ніхто не шукав, тому в більшості випадків гралась з ляльками, або з подругою нишком сиділи десь за смородиновими кущами в саду.

Очевидно, це було особливістю нашої сім'ї. Кожен слідував своїм власним заняттям та інтересам. Я усвідомила це пізніше, вже школяркою і молодою дівчиною. Пригадується, що своїх братів і сестер ледве чи коли бачила в інтимній розмові між собою. До того ж, сфери їхніх інтересів також були різні. У перші роки життя у Ванзеє Данило і Маріка перебували ще в Лозанні. Данило ходив до гімназії, а Маріка вивчала медицину. Коли вони переїхали до Ванзеє, Данило навчався у вищій технічній школі і працював інженером у фірмі Сіменса. Маріка працювала асистенткою в університетській клініці в Берліні й погім вийшла заміж у Варшаву. Єлізабет переважно жила дома й з-поміж моїх братів і сестер найбільше про мене турбувалась. Вона читала мені українською мовою «Мауглі» Кіплінга. Єлисавета також працювала, правда, не постійно, на замовлення як скульптор-портретист. Обов'язки секретарки батька Єлісавета почала виконувати значно пізніше, після від'їзду 1937 р. Данила в Канаду і Америку. Сестра надовго залишилася у своїй кімнаті на верхньому поверсі будинку, яка також служила їй майстернею. Коли не моделювала, то писала чи займалася рукоділлям.

За обідом збиралися всі члени сім'ї. Але такого інтимного сімейного обіду, за яким кожен розповідав би про свої успіхи, у нас не було. Про особисті справи у нас не говорили. Майже постійно за столом були чужі люди. За довгим столом поруч мами справа і зліва сиділи мій хворий брат Петро і я, на перших порах няня, потім Єлисавета і стара англійка міс Стіффель, колишня гувернантка сестер мого батька, яку мої батьки у двадцятих роках викупили з Петербурга. На цьому кінці столу було тихо, тут мало розмовляли. На іншому, біля батька, трохи жвавіше. Там сиділи тості і постійний секретар батька — Сергій Михайлович Шемет. Про все, що б не дискутувалося, — тогочасні події, мистецтво, історія, говорили жваво і голосно. Часом бувало так, що батько вставав під час обіду, щоб щось уточнити у великому словнику Ларуса. Основною темою була політика, особливо українська. При цьому говорили гак темпераментно, що мама часто змушена була закликати: «Павлику, не так голосно». Секретар батька Шемет, який жив у нас роками майже як член сім'ї, своїми обмеженими поглядами постійно доводив його до білого кипіння. Вони завжди сперечалися, але попри все дружелюбно. Батько його дуже цінував, і Шемет був відданий йому. Батько часто казав мамі: «Шемет часом і справді нестерпний, але він чесний». Це для нього було найважливішим. Щодо дискусій, то вони відкрито і щиро висловлювали такі протилежні один одному погляди.

Мені ці вічні дискусії навколо української проблеми здавалися нудними. Такі слова, як більшовики, Петлюра, Грушевський, Липинський, Рада, Шептицький і тому подібне, були відомі мені з раннього дитинства, але я, звичайно, не знала їх взаємозв'язку. Коли мені сподобалось слово на слух, то я охрестила свого нового ведмедика «Петлюра», але за порадою мами перехрестила його у «Петрушку».

Для розмов з батьком постійно приходили люди, переважно українці, вони піднімалися у так званий кабінет. Часто ці розмови були такими довгими, що людей треба було запрошувати до столу. Тоді батько, десь за 10 хвилин до обіду, йшов до мами й казав: «Аліна, тут прийшов ще один» (у більшості випадків — двоє чи троє). Мама лише запитувала: «Скатертину?». Коли відповідь була ствердна, стіл швидко накривали, оскільки сім'я, як правило, обідала за столом, покритим білою клейонкою. Залежно від того, наскільки гості були добре знайомими, мій хворий брат обідав за столом, чи його годувала няня на кухні. В таких випадках з їжі не робили проблем, просто давали менші порції. Але, звичайно, ми давали справжні звані обіди.

Нижні приміщення нашого будинку були добре пристосовані для великих прийомів. З великого передпокою двері вели в кабінет батька і в продовгувату залу — ми назвали її кишкою. Помилково це приміщення під час термінового ремонту було обклеєне шпалерами кольору канарки. Власне, колір мав бути ніжно-жовтим, але недорогий ванзеєрський шпалерник одержав неякісні рулони шпалер і працював так швидко, що коли мама повернулася з покупками, весь яскраво-жовтий мотлох був наклеєний уже безповоротно. У залі було багато місця для сидіння. Оббивка меблів була добре зношена, але завдяки старовинним шафам і столам, багатьом картинам на стінах приміщення виглядало досить затишним. їдальня, обклеєна темноголубими шпалерами, з жовтими фіранками, гетьманськими портретами на стінах, була такою просторою, що за розсувним столом у середині кімнати вільно могли сісти аж 30 чоловік, або ж їли за маленькими столами, а посередині стояв великий буфет. Так чи інакше, великі звані обіди на 50–60 чолоиік відбувалися влітку й погім, якщо дозволяла погода, у саду.

При цих нагодах будинок гетьмана сяяв від блиску. Столи покривалися красивими камчатимг: скатертинами (я ще й сьогодні на свята користуюсь ними), був хороший посуд, тобто збережені, небиті тарілки, гарні бокали і фамільне срібло з гербом Скоропадських. Переважно стіл накривала Єлисавета, мама на перших порах прикрашала його квітами, але досить скоро ця справа була доручена мені. Я перейняла її у мами й робила з великим натхненням.

Звичайно, дитиною я не була присутня на цілком офіційних так званих «політичних» обідах. Не вважала їх цікавими, бо там майже завжди були присутні нудні чоловіки. Але на обідах з дамами, вже як школярці, мені було дозволено бувати, і це мені дуже подобалось. Подобалась смачна їжа, а особливо цікаві люди. Втім, під час званих обідів обслуговувались у нас всі інші мешканці дому, які не обідали за столом, включаючи й домашню прислугу. В меню завжди були ті ж блюда як для запрошених, так і для домашніх.

До нас приходили німці, росіяни, англійці, американці, французи. Часто за нашим столом упереміш звучали різні мови.

Звичайно, приїздило також багато українців з-за кордону й професори, які перебували в Берліні. Багато дипломатів, науковців, журналістів приходили постійно, деякі впродовж років, і ставали справжніми друзями. Інші з'являлися ненадовго й знову зникали. Ці, по суті менш офіційні, запрошення мали також переважно політичне підґрунтя. Коли після смачного обіду гості перебували в доброму настрої, батько запрошував людей, які його цікавили, до кабінету, щоб там обговорити з ними українські проблеми, що його хвилювали. Очевидно, саме так неформально і вирішувалось багато біжучих українських справ. Або ж присутні як гості іноземні журналісти зацікавлювалися українськими питаннями й потім публікували у своїх країнах відповідні статті. Гості, які залишалися в залі, доручалися моїй мамі. Зала була пожвавлюючим доповненням. Мама дуже вміло розпочинала розмову. Вона ставила здебільшого кілька цілеспрямованих питань, і потім розмова текла сама собою. Я в цьому плані багато від неї навчилась. Але то не завжди була «світська розмова». Згадую, наприклад, подружжя Казпакових, єгиптологів, які часто приходили до нас на так званий «стаффаж», тому що вони чудово володіли всіма мовами. Оповідання про бальзамування мумій зачаровували мене. Кожного разу, коли вони бували в нас, мене важко було змусити йти спати. Моїм великим другом був дядя Гігі, герцог Ліхтенберзький, давній приятель моїх батьків.

Він часто, до самої смерті (помер від пухлини горгані), приїздив до нас з Мюнхена. Йому завдячую своїм першим шоколадом, що, звичайно, не забувається.

Я добре пам'ятаю про відвідини генерала Гренера. Він був уже тоді зміщений з посади міністра оборони й повернувся разом з дочкою жити у Потсдам. Він приходив не на «політичні» обіди, а цілком приватно, як друг сім'ї. У більшості випадків приходив на чай і залишався до вечері, гуляючи між тим у саду з моїм батьком. Він пристрасно любив мариновані гриби, які чудово готувала наша няня. На цьому грунті ми і здружилися. Крім того, мама подарувала йому кошеня нашої ангорської кішки Муллі. Кожного разу я питала його про самопочуття кошеняти й розповідала йому про інших кошенят. Старший пан (він не був набагато старший за мого батька, але вигляд мав старішого) ласкаво погоджувався слухати мої історії. Батько щиро ставився до Гренера. їх ще пов'язував спільно проведений час на Україні. Я думаю, що Гренер багато допоміг батькові після його приїзду до Німеччини. Пригадую, як обурився батько тим, що генералу, котрий помер уже в часи нацизму, так мало було віддано почестей під час похорону.