Чтение онлайн

Данило Скоропадський народився 13 лютого 1904 р. у Санкт-Петербурзі, помер 23 лютого 1957 р. у Лондоні.

Олена Скоропадська (Оленка), в заміжжі Хіндер, Отт. Народилася 5 липня 1919 р. у Берліні.

Березень 1985

Переклад з німецької Олени Дзюби.

З Меллінгена ми виїхали 8 квітня. До того було багато всякого клопоту й турбот, про які я тут писати не буду. Спочатку Думали їхати потягом, але потяги з Меллінгена вже не йшли, а треба було б іти пішки до Рени або до якогось ще іншого міста.

В суботу 7 квітня Батько зустрінув на вулиці випадково якогось вояка коло авта. Він з ним розпочав розмову й запитав, чи не міг би він повезти нас автом до того дворця, з якого тепер ідуть потяги.

Вояк сказав, що то не від нього залежить, а щоб Батько звернувся до його шефа, Гауптмана X. Гауптман поставився до мого Батька надзвичайно прихильно й обіцяв допомогти, чим тільки може. Були надії, що й ще повезуть грузовиком аж до Регенсбурга. З'ясувалося лише в неділю пополудні, але не дуже для нас сприятливо. Перш за все могли везти. нас лише до одного села Якота, поблизу Плауена, а крім того, брали нас не всіх вісім (Батько, я, няня, Грищинський, Плечко, Королишин з дружиною та Гаврусевич, якого в той момент хоч і не було, але на нього все ще чекали), а лише чотирьох, та й дуже обмежену, кількість речей. Вирішили майже все залишити в Меллінгені й взяти з собою лише стільки, скільки кожний сам міг би підняти й нести, хоча б і недалеко, а принаймні перенести з одного перону на другий. Дуже мало змогли взяти особистих речей, бо мали з собою досить тяжкий архів, канцелярію, машинку й т.ін. Мали з собою досить важкі пакунки з харчами, бо не знали, скільки часу будемо їхати, й приготовилися до довгої і тяжкої подорожі. Плечко й Королишин хотіли на другий день взяти дещо з залишених нами речей, бо їм нібито було обіцяно, що їх повезуть так само, як і нас, автом до Якоти на слідуючий день.

Третього мали їхати мій Батько зі мною, нянею та Грищинським. Плечко й Королишин мали зголоситися у бурмистра села Якота й нас там розшукати.

Перед виходом з дому (виходили з барака, де жили няня і я) ми по старому українському звичаю всі сіли, й мій Батько прочитав «Отче Наш» і помолився. Він сказав: «Цей раз мусимо особливо помолитися Богові, бо подорож буде надзвичайно небезпечна й довга».

Речі, які ми залишили в Меллінгені, мав одвезти п. Добровольский і п. Горобців до пастора, а частину до пекаря Блумгарта, де мешкав п. Горобців з дружиною.

В шостій годиш мали бути перед гастгаузом Бургкаллер. Звідти виїздив грузовик. Спочатку повезли маленьким возиком наші речі. Перша пішла няня, щоб за речами доглядати. Нас проводжали п. Добровольський, Королишин, Плечко, Горобців, Ключковський. Хоч нам сказали бути на місті в шість годин, але довелось довго чекати, поки виїхали. Грузове авто було невеличке, та було вже навантажене всяким військовим майном та скринями. Моєму Батькові дали місце спереду між шофером і одним вояком. Вечір був холодний та вогкий. Я була рада, що Батькові спереду буде зручніше й тепліше сидіти. Він дуже кашляв. Няня, Грищинський та я улаштувалися ззаду. Мені неприємно було, що Батько буде їхати не з нами, а з чужими людьми. Якось страшно було не бачити його весь час перед собою.

Прощаючися п. Плечко заспокоював, що завтра з канцелярією буде з нами: «Щоб я Вашу Світлість не розшукав, щоб я не був пунктуальний!» Найпізніше мали вони бути з Якоти у вівторок.

Перед від'їздом Батько сказав Горобцеву і начальникові місцевої організації: «Що буде, я не знаю, але пильнуйте за тим, щоб все було в нашій організації гаразд і щоб не погрібно було нам за наших людей соромитися. Вам треба буде мати енергію і такт. Я та Вас покладаюся».

Звичайно, подорож з Меллінгена до Плауена триває не більше, як три години. Думали, що обов'язково вже до дванадцятої ночі будемо в Якогі, але вийшло в дійсності зовсім не так, їхали більш 12 годин. Грузовик наш ішов, як черепаха. Був такий старий, що, здавалося, ось-ось розвалиться. В кожному селі й містечку стояли без кінця.

Як доїхали до [..?], почався справжній алярм. Грищинський залишився з шоферами коло грузовика, а мій Батько, няня і я пішли шукати бомбосховища. Бункера не було. Перечекали алярм в льоху маленької приватної вілли. Стрілянини майже не було, хоч алярм тривав довго й чути було, що літало багато літаків.

В грузовику крім нас їхало ще кілька жовнірів. По дорозі забрали ще якогось старенького панка. Сиділи на своїх речах. Було дуже тісно й незручно, під ранок стало холодно й пороху було стільки, що коли ми вийшли з грузовика — були чорні, як сажотруси. Батько хоч і не мерз, але сидячи спереду страждав від повітря, що було попсоване всякими моторовими газами. Батько казав, що шофер мав великі здібності паправлятн машину. Вона на кожному кроці псувалась, і Пого помічник не міг собі дати з нею ради. Через те серед ночі наш шофер так втомився, що потребував кілька годин, щоб переспати.

Вранці виявилося, що нас привезли не в Якоту, як було умовлено, а в місто Пель, у двох кілометрах від Якоти. Далі грузовик не йшов.

Там ми довідалися, що начальство наших жовнірів, яке мало бути в Якоті й мало дати нам можливість їхати далі, вже з Якоти евакуювалося і знаходиться на п'ятнадцять кілометрів далі від нас, у місті Рупертсгрюн.

Батько вирішив почекати в Пелі приїзду Плечка й Королишиних. Сподівалися, що й Гаврусевич приїде з ними.

Грузовик наш спинився перед величезним будинком, так званим замком. Власником маєтку був молодий чоловік, який тепер був на фронті, а тут жила його родичка, старенька панна Йоганна фон Боденгаузен, якій було 86 років. Спочатку пішов з нею і з кастеляншею говорити наш шофер, а потім пішов познайомитися: з ними й мій Батько.

Кастелянша, фрау Глазер, яка все мала в своїх руках, так сердечно прийняла мого Батька й всіх нас як приналежних до нього, що немає й слів, щоб висловити їй нашу вдячність.

Будинок був величезний, побудований ще в X віці якимсь, мабуть, малоосвічепим архітектором, бо вигляд мав, чудернацький,'хоч і був побудований міцно. Ми одержали дві великі кімнати в другому поверсі.

За день перед тим виїхали старшини, які там мешкали. Це нам пощастило, бо в іншому разі, незважаючи на розміри будинку,'не знайшлося б для нас кімнати.

Фрау Глазер попрохала нас тим часом піти випити каву до гастгаузу, аби вона сама встигла прибрати для нас кімнати.

Мій Батько й Грищинський оселилися в кімнаті, яка була влаштована як спальня, а няня і я в колишній їдальні, куди були поставлені походні ліжка. Фрау Глазерзі своїх скриньвитягла для нас найкращу полотняну білизну, принесла всім чудові пуховики й подушки. Вона пропонувала нам годувати нас, якби ми задовольнилися тим, що вона нам буде давати. Вона витягла з шаф срібло, найкращі свої чашки й посуд. Була так зворушливо добра, незважаючи на те, шо її буквально розривали на части. Вона сама була вже немолода, дочка місцевого коваля, вдова по ковалеві, й племінника також мала в ковалях. Вона виросла й зрослася з маєтком Пелем і з родиною фон Боденгаузен. Незважаючи на скрутні часи, вона доглядала дбайливо й зворушливо за старою панною фон Боденгаузен, яка була вже цілком безпомічна й майже сліпа. Старенька всі свої 86 років нікуди майже з маєтку не виїздила. Лише в молодости кожні два роки їздила юна з сестрою до Саксонського двору.

Мала Патріотизм саксонський, не любила пруссаків. Родила її була дуже бідна. Маєток був невеликий. Належав він її братові, а той передав; його своєму родичеві в спадщину з тим, щоб його сестра мала право тут дожити свій вік. Було дуже сумно дивитися на цю стареньку панну, яка була пережитком з старих, цілком інших часів і зовсім не можна було її умістити в нову теперішню, жахливу добу.

В будинку в третьому поверсі вміщалася школа Гітлерівської молоді. Фрау Глазер сказала, що то все будучі розбишаки й злочинці] Учителі їх казна-що. Їх було там 75 чоловік і на них косо дивилася місцева влада й старалася їх особистов усьому обмежувати. Власникам видавали харчі по картках, лише трохи більше їм перепадало масла, молока і яєць; Коли фрау Глазер настодувала й не брала з нас карток, то лише завдяки своєму доброму серцеві, а це тому, що у неї було багато зайвого. Вигоди вона від нас не мала ніякої, лише мала турботи] бо мусила навіть ховати від інших все те, що носила нам їсти, аби не заздрили. Вона казала моєму Батькові: «Я знаю, що я роблю не так, як слід було б для Вас зробити, нетак, як хотіла б, але тому винні часи, й обставини. Приїздіть до нас пожити після війни. Й ми обіцяли.