Чтение онлайн

— Ви добре поміркуйте. Даю вам час до завтра.

Тільки-но зачинилися двері за Філіпом, Бруннер вийшов з-за портьєри.

— Знову те саме, — сказав Гайбель. — Я нічого з нього не витяг.

— Якби ви дозволили моїм хлопцям взяти його за горло… — Він присунув собі крісло до столу шефа, дістав шкіряний портсигар з монограмою, простяг Гайбелеві сигару.

— Я повідомив групенфюрера, — зізнався Гайбель.

— Він повинен зрозуміти, що в нас не було іншого виходу.

— На вашому місці, — сказав Гайбель, — я б не дуже зважав на це. Після першого рапорту, де йшлося про те, що завербовано Вольфа, він багато чого обіцяв. На щастя, Вольфа не викрили.

— Мене радує, — сказав Бруннер, — сама кличка. Вовк! Треба віддати вам належне — ви часом буваєте дотепним.

— Я боюся, що групенфюрер може не розуміти гумору. Вольф зробив своє і, треба сказати, досить непогано.

— Має досвід, — докинув Бруннер. — Працював у польській дифензиві.

— Ми легковажні були в цій справі. Коли б не поквапилися з цим зубним кабінетом, могли б вивідати більше. Ліквідовувати пункт після кількох годин спостереження — це погана робота, Бруннер. Вам не треба цього доводити.

— Нікого більше не викрито? — спитав Бруннер без надії в голосі. Гайбель заперечливо похитав головою. — Отже, Вольф має ще принюхатися.

— Починати все спочатку? Не ошукуймо самих себе, Бруннер. Щоб спіймати Філіп’яка, йому треба було чотири місяці, а тепер вони будуть ще обережніші. Ага, ще одне. Вольф твердить, що до них часом приходили німецькі офіцери. Цікаво, правда ж?

— Може, так, а може, й ні. Я сам вставив собі зуби в гетто. Той єврейський лікар був генієм своєї справи. Цікаво, кому він зараз вставляє зуби? Але, звісно, цим можна завдати клопоту нашому приятелеві Клоссу, — усміхнувся Бруннер.

— Саме про це я й подумав. — Гайбель зручніше вмостився в кріслі. — Коли б ми втягли в цю халепу абвер… Мені б не хотілося ділитися з ними успіхами.

— А приємно буде поділитися поразкою, — завершив його думку Бруннер. — Ясно, я спробую ще щось видобути з цього дантиста.

— Тільки не дуже, прошу, не дуже, не за горло. Небіжчик не потрібний ні нам, ні їм у Варшаві. Групенфюрер сказав, що, можливо, зажадає привезти Філіп’яка до Варшави, — пояснив Гайбель. — Вони гадають, що ми тут, у провінції, не вміємо працювати. — Він значливо усміхнувся. А потім йому спало на думку завдати Бруннерові прикрощів.

— А коли потрібно буде його відвезти, ви допровадите його групенфюрерові. Адже ви самі сказали, що групенфюрер мусить вас зрозуміти. Ви найліпше йому розкажете, чому все так сталося. Ніхто краще за вас цього не зробить, Бруннер…

Тим часом Філіпа відвели до камери. Він упав на тверду постіль. Перед тим, як заснути нервовим напівсном, тендітно торкнувся шва піджака. Намацав пальцями круглу ампулу. Це подіяло на нього заспокійливо.

“Що з Янеком? — подумав Філіп, перш ніж знепритомнів. — Звідкіля вони знають цю кличку?”

Дві години блукав лісом, поки його зупинив окрик:

— Стій! Хто йде?

Промінь кишенькового ліхтарика вдарив йому в обличчя. Назвав пароль. Небалакучий партизан сказав:

— Підете зі мною.

Йшли вони майже півгодини, перш ніж у темряві виткнулася лісова сторожка.

В найбільшій кімнаті Флоріан проводив нараду. Йому щойно передали, що на станції Трокішки жандарми вчинили облаву. Не знав, чи не пов’язано це часом з попередженням про концентрацію німецьких військ. Вирішив відсунути пости ще далі, на лінію Трокішки—Домброва. Наказав оголосити стан тривоги в підрозділах і готувати людей до відходу.

— У мене двоє поранених з поїзда, — втрутився Рудольф. — Що з ними робити?

— До глибокої ночі сховай їх у Рудках. Не виключено, що нам доведеться переправлятися через Віслу. Будуть якісь запитання? — спитав він для порядку. Але запитань не було, і партизани почали підводитися з місць. Саме в цей час увійшов Куба, ведучи попереду Клосса.

— Він назвав пароль і сказав, що хоче бачити командира, — по-військовому виструнчився Куба.

— Я слухаю, — мовив Флоріан.

Клосс показав очима на присутніх і тільки тоді, як партизани вийшли, сів на стілець, підсунутий йому Флоріаном.

— Де Бартек? Мені треба поговорити з Бартеком.

— Я його заступник, можете говорити зі мною.

— Справді? Я прибув за наказом пана Козьола.

— Гаразд, — сказав Флоріан. — Про цю справу ви можете говорити тільки з Бартеком, він от-от повернеться.

— Що це значить “от-от”? — Клосс глянув на годинник. — Я повинен побачитися з ним до півночі.

— Розумію. Але мусите зачекати. Може, ви щось перекусите? Тільки холодне, ми не розводимо вогню. А може, відпочинете? — На порозі він помітив голову Анки. — Забери нашого гостя нагору, нехай виспиться. Познайомтеся — це Анка…

— Янек, — відрекомендувався Клосс, стискаючи долоню дівчини. — Коли Бартек не повернеться до пів на дванадцяту, розбудіть мене хоч би там що.

Флоріан лишився сам. Він хотів, щоб Бартек вже повернувся. Не любив відповідальності, боявся, що має надто малий досвід партизанської боротьби і це дасться взнаки, коли раптом німці почнуть якусь операцію. Зараз пів на десяту. Що потрібно цьому невідомому від Бартека? Назвався Янеком. Інколи Флоріан одержував од Філіпа інформації з цим підписом. Але це, певно, не він, бо таке ім’я досить поширене. “Треба, — подумав він, — щоб Анка спалила всі непотрібні папери, перш ніж вирушимо звідси”.

У напіввідчинених дверях з’явився якийсь невідомий Флоріанові чоловік у гольфах.

— Чого тобі? — спитав Флоріан.

— Командире, дозвольте мені піти.

— Куди ви підете в такий час? Зараз поліційна година. Підете вранці, якщо командир вас увільнить, — відповів Флоріан і водночас намагався пригадати, як звати цього скиглія-спекулянта, якого Бартек заборонив відпускати.

— Я — патріот, командире, це засвідчить кожен. А лісник Рудзинський намолов вам такого про мене, що ви й не пускаєте. Він мій швагер, має зуба на мене. А з поліційною годиною вже якось там дам собі раду. Я не можу чекати, поки засмердиться мій товар.

— Годі, вам, Зайонц, — згадав він нарешті його прізвище. — Командир наказав нікого не відпускати, тож я й не пущу.

Коли Зайонц вийшов, Флоріан, певно, задрімав на мить, бо незчувся, як увійшли Анка і хлопець.

— Що сталося? — запитав він напівсонно. — Прийшов Бартек?

— Малий марить, — відповіла Анка. — Порозмовляй з ним.

— Бігме, я не помиляюся, — сказав Малий. — Повір мені, Флоріане, я не брешу.

— А я й не кажу, що ти брешеш, — мовила Анка. — Ти міг помилитися.