Чтение онлайн

— У чім річ? Скажіть, нарешті. Та не всі разом, — розсердився Флоріан.

Хлопець почав розповідати, як кілька днів тому на головній вулиці поліцай гнався за торговкою хлібом, коли біг, розштовхуючи людей, зачепив навіть старого, а потім, засліплений погонею, наскочив на німецького офіцера, і той вилаяв його.

— Ну й що з того? — не розумів Флоріан.

— Він твердить, — сказала Анка, — що той німецький офіцер і Янек, що відпочиває нагорі, одна й та сама особа.

— Я придивився до нього, коли він спав, — сказав хлопець. — Це він. Я стояв за п’ять кроків од нього, як він одчитував поліцая.

— “Мені ще тільки цього бракувало, — подумав Флоріан. — Чому Бартек так довго не вертається? Він хотів його бачити, знав пароль, назвав кличку “Янек”, а з другого боку — провал, не відомо, що потрапило до рук німцям”.

— Бісової матері, — лайнувся Флоріан. — Покличте Франека і ще кількох хлопців. Я поговорю з ним.

— Що трапилося? — спитав Клосс, одразу прокинувшись, тільки-но дівчина торкнулася його плеча. — Прийшов Бартек? — Дівчина відвела погляд, і він раптом побачив, що партизани тримають у руках зброю.

— Бартека ще нема, — сказав Флоріан. — Я хочу з вами поговорити.

— Це він, це той німець, я впізнаю його, — вигукнув хлопець

— Документи! — гримнув Флоріан.

— Я чекаю на Бартека, і цього з вас досить!

— Візьмемо самі, — мовив партизан з подзьобаним віспою. лицем. Він поліз до кишені Клосса, намацав пістолет. Витяг, кинув на стіл. Малий підскочив до зброї.

— Це мені!

— Облиш, — звелів Флоріан. — Ви покажете документи самі?

— Я чекаю на Бартека, — повторив Клосс. — І вам радив би зачекати. — В ньому закипала злість. Він не може їм нічого сказати і не повинен допустити, щоб документи, які він узяв на випадок зустрічі з німцями, опинилися в їхніх руках. Але вони вже тримають його; в’юнкий, як вугор, хлопчина обмацує його куртку, витягує по черзі офіцерський квиток, записник і посвідчення в обкладинці з фольги. Клосс знає, що за мить прочитає Флоріан, який схилився над вогником карбідової лампи: “Всі німецькі власті — цивільні, поліційні й військові — зобов’язані надати обер-лейтенанту Гансові Клоссу всіляку допомогу, потрібну йому під час виконання спеціального завдання. Підпис: Роде, полковник”.

— Що ти скажеш на це? — Флоріан мимохіть перейшов на “ти”.

— Те, що сказав: я повинен побачитися з Бартеком.

— Що означає “спеціальне завдання”?

Клосс мовчав. Адже він не скаже, що він — Янек, агент Я-23, який постачає їхній радіостанції найцінніші відомості. А вони, цей маленький партизанський загін, мають завдання охороняти його працю, радіостанцію, що передає повідомлення. Він не сказав би цього навіть за звичайних обставин, а тим паче — зараз, коли знає, що в загоні може бути зрадник, агент гестапо. “Якщо він тут, — тверезо розмірковував Клосс, — то намагатиметься мені допомогти. Не допустить же він, щоб партизани розстріляли німецького офіцера перед його очима. Гайбель йому цього ніколи не пробачив би. А коли немає тут агента, коли вони, враховуючи загрозливе становище, в якому перебуває загін, вирішать ліквідувати навіть найменш підозрілу особу? І треба ж так статися, щоб саме тут він натрапив на людину, яка бачила його в мундирі! Але ні, — заспокоївся Клосс, — вони нічого не зроблять до повернення Бартека. А що, як Бартек не повернеться до ранку? Коли треба буде перебазуватися? Не тягтимуть же вони його з собою?”

— Все ясно, — промовив рябий партизан. — Треба копати яму.

— Відведи його в льох, — наказав Флоріан. — Добре стережи і не смій без наказу…

— Як хочеш, — скривився партизан, — але я б на твоєму місці… — Він дулом штурхонув Клосса до дверей.

— Маєш рацію, — відповіла Анка на запитливий Флоріанів погляд, — треба діждатися Бартека.

— Тут щось не так, — сказав Флоріан. — Все надто просто, щоб могло бути правдою. Адже в абвері не сидять ідіоти. Коли б посилали агента, то забезпечили б його сотнею найкращих документів.

— Він хотів побачитися з Бартеком до півночі, — пригадала дівчина. — Невже він… — вона не доказала, але Флоріан зрозумів її.

— У нього не виявлено жодного повідомлення.

Лісник Рудзинський зайшов не постукавши, буркотливий, як завжди, і якийсь невдоволений. Він поставив перед ними кухлі молока саме з-під корови.

— Пийте, поки тепле, — мовив він. А по хвилі додав: — Пан комендант Бартек сердитиметься, що ви його звільнили.

— Кого? — не зрозумів Флоріан. Він все ще думав про Ганса Клосса, чий офіцерський квиток тримав у руці.

— Та того чортового швагра, чи то б пак Зайонца.

— Того спекулянта? Звідкіля, він має сидіти на місці.

— Нема його, — сказав Рудзинський. — Як спіймали цього шваба, то хлопці пішли нагору, щоб послухати, як ви з ним розмовляєте, а він, певно, в цей час… Але клунки залишив.

— Що в них? Треба перевірити.

— Свинина, певна річ, — спроквола відповів Рудзинський. — Тільки чи ж знайдете ви такого спекулянта, який би покинув товар і втік?

— Він — ваш швагер?

— Так, — буркнув старий, — та не я його вибирав. Правду сказати б, сміття, а не швагер. Перед війною кумався з поліцаями, люди казали всяке про нього, але чи все правда, що люди плещуть…

Флоріан відіпхнув Рудзинського й вискочив у сіни.

— Про втечу цього спекулянта ми ще поговоримо, це вас не обійде. А зараз ходімо на розшуки. Оточіть вихід на шосе, він, напевне, утік у той бік. Ти куди?.. — закричав на Анку. — Вернись назад! Приготуйся до передачі, за півгодини твій час. Оголосиш перерву, нові години передачі й новий шифр. Ясно? — Флоріан вибіг, перш ніж дівчина встигла відповісти.

Вони діждались, аж поки з дверей будинку пані Кобас вийшли останні п’яні німецькі офіцери. Невдовзі служниця-товстуля почалапала вгору по сходах; поверхом вище, як перед цим їм стало відомо, містилася її службова кімнатка. Тільки тоді вони ступили на сходи й подзвонили. Пані Кобас вже зодягла домашній халатик і з обличчя ще не встигла змити сліди гриму. Вона одразу помітила зброю в руках прибулих. Спробувала-зачинити двері, але якийсь із молодиків натис і просунув ногу в шпару. Невідомі вдерлися в квартиру. Вона так злякалася, що навіть не зойкнула.

— Я… я… — белькотіла вона. — У пене нема ніяких грошей…

— Ви самі вдома?

— Атож… Але в мене справді…

— Нам не потрібні ваші гроші, — мовив один із молодиків і побачив її перекошене з переляку обличчя, яке мало, під впливом незмитих решток гриму, трагічний і водночас гротескний вигляд.

— Так ви хочете, — прошепотіла вона, — ні… Я не зробила нічого поганого, влаштовую тільки справи… Я допомагаю людям… Ви не можете цього зробити… Не можете мене…

— Можемо, — сказав високий, що встромив ногу в шпарину дверей. — Можемо, але не хочемо, принаймні зараз. Ми розмовлятимем про інтереси й допомогу людям. Чи не запросите ви нас до кімнати?

— Прошу, дуже прошу, — відповіла вона, ледь приходячи до тями. Зрозуміла, що ніхто її не вбиватиме, принаймні відразу… — Даруйте за розгардіяш.

Кімната й справді мала такий вигляд, наче тут щойно пронісся тайфун.

— Самі бачите, вони поводяться, як свині, — мовила пані Кобас і зайшлася плачем. Сльози залишили сліди в шарі пудри. Нижчий з чоловіків підійшов до буфета, взяв недопиту пляшку коньяку, пошукав очима чарок. Не знайшовши чистих, підніс пляшку де рота, ковтнув і передав високому.

— Хто ви такі? — крізь сльози спитала зона.

— Ви ж бачите наші візитні картки, — високий кивнув на пістолети. — Нічого більше вам не треба знати. У нас є одна справа. Наш приятель, Ян Борецький, пішов колись до дантиста. Сталося так, що дантиста заарештували. Разом з ним взяли й пацієнтів, а серед них — нашого приятеля. Треба, щоб його звільнили.

— Розумію, — сказала пані Кобас. — Але не знаю, чи зможу допомогти. Сховайте оте, будь ласка, — вже заспокоїлася вона. — Прийшли ж розмовляти про інтерес. — Симпатичні хлопці, а нагнали на неї стільки страху. — Ціни зависокі. Від п’ятдесяти до ста тисяч. Але тільки частина в “мельничках”, решта у доларах або фунтах. Інакше взагалі не хочуть розмовляти. Може бути золото, наприклад старовинні ювелірні вироби, та в деяких справах і це не допомагає.