Чтение онлайн

Він думав про це, слухаючи монотонний, як дзюрчання води з крана, голос лейтенанта Тіче, колишнього аптекаря з невеличкого злиденного баварського містечка. Тіче скаржився, що його відділення досі не може захопити радіостанції, яка доводить командування до люті. Але що він може вдіяти, коли радіостанція працює в квадраті кільканадцяти найгустіше населених вулиць центру міста. Щоправда, по вівторках, але завжди в різні години, а Тіче не може послати своїх нікчемних п’яти пеленгаторів на цілий день, бо, по-перше, вони потрібні не тільки тут, а по-друге, коли він якось організував таку операцію, — це було саме того вівторка, коли за допомогою обер-лейтенанта Клосса йому вдалося викликати кільканадцять пеленгаторів з периферії, — радіостанція, ніби відверто глузуючи з нього, взагалі зухвало мовчала.

Тіче трохи пожвавішав, коли з’явився кельнер і запропонував панам офіцерам баранину, бо, незважаючи на непоказну фігуру, був страшенним ненажерою і завжди вражав Клосса своїм апетитом. Клосс подобався йому передусім своєю військовою виправкою, що її Тіче сам, скільки не прагнув, не міг досягти, а також привабливою манерою триматися, якою обер-лейтенант здобував прихильність друзів. Доброзичливе приятелювання, запропоноване Клоссом, він сприйняв як дар. Але Клосс ніколи не користався з цієї переваги, навпаки — радячи щось або переконуючи в чомусь Тіче, він намагався зробити це в такий спосіб, щоб той міг подумати, ніби все це визріло в його власній голові. Натомість Клосс міг у будь-яку годину заходити до приміщень, що знаходилися в секторі Тіче, а це дозволяло йому переховувати свою радіостанцію.

— Скажи, Гансе, що мені робити, аби в мене не забирали людей, — жалівся Тіче своїм плаксивим голосом, уминаючи третю порцію пудингу, политого малиновим соком. — Що мені зробити, аби в мене не забирали людей? — повторив він. — Сьогодні я знову змушений був віддати чотирьох своїх хлопців у відання гестапо. Цей Нойманн там страшенно не популярний, а наш Оссетцький ходить перед Лойтцке на задніх лапках, як наймит.

— Навіщо Нойманнові твої люди? — байдуже запитав Клосс.

— А дідько його знає, — фиркнув Тіче прямо над пудингом. — Він готує якусь грандіозну операцію. Його цікавлять абоненти електростанції чи то газового заводу, я вже й не пам’ятаю.

Прискаливши око, він дивився на кельнера, який прибирав посуд. Клоссові здавалося, що Тіче роздумує, чи не замовити ще чогось. Але той, напевно, вирішив, що годі, бо попросив тільки пива.

— Знаєш, Гансе, — промовив він, здуваючи шумовиння, — мене страшенно дратують оці колишні поліцаї, що наловчились ловити тільки дрібних злодюжок і альфонсів, а тепер одягли чорні мундири і корчать із себе неабияких розвідників.

— Ти маєш рацію, — мимоволі притакнув Клосс, бо думав саме про те, яку ж це велику операцію готує кривоногий гауптштурмфюрер. Хоч він і був згоден з Тіче, однак з Нойманном вирішив не легковажити. Він знав таких службистів — повільних, терпеливих, упертих, як осли. Знає, що саме такі бувають найгіршими противниками.

Голос штандартенфюрера Лойтцке по телефону не віщував нічого доброго.

— Зараз іду, — відповів Нойманн.

Цього разу він не скористався ліфтом, не квапився побачити безбарвні, риб’ячі очиці свого шефа. Головними сходами двоє унтер-офіцерів СС тягли вниз скривавлену дівчину. Це, очевидно, була якась видатна діячка, коли її допитували нагорі. Звичайно допити провадять у підвалі, в приміщенні колишнього польського Міністерства освіти і віросповідання. Дівчина судорожно вчепилася за поруччя. Один з унтер-офіцерів почав ламати їй пальці. Нойманн гидливо відвернувся.

“Застосовують свої улюблені методи, — глузливо подумав він. — З цієї дівчини вони вже нічого не витягнуть”.

Коли б довелося вести цю справу йому, то він би вчинив інакше. Насамперед не заарештував би дівчини…

Побачене нагадало Нойманнові про операцію, що її він саме проводить і про яку зараз доповість штандартенфюрерові, котрий, коли б не його рухливі руки, у яких він безнастанно щось крутить, своїм виглядом скидався на мерця.

Для Нойманна все було зрозуміло. З’ясовано, що з офіціанткою з їдальні “Клубної” підтримує зв’язок якийсь Адам Прухналь, років двадцяти восьми, зареєстрований у картотеці польської довоєнної поліції у числі покараних за комуністичну діяльність. Тиждень тому за ним встановлено невідступний нагляд. Водночас старанно вивчається коло людей, з якими він зустрічався у вільний від роботи час.

Але найважливіше — робота цього Прухналя. Нойманн інтуїтивно відчуває, що інкасатор газового заводу дістає інформацію в одній з квартир свого району. Дільниця знаходиться в центрі міста і має кілька вулиць. Це приблизно три з половиною тисячі квартир. Якби вдалося з’ясувати, в якій з них Прухналь буває чотири рази на місяць — адже інформації надходять регулярно щотижня — справа була б простіша… Лойтцке, звичайно, запропонує розповсюдити фотокартку цього інкасатора. Минулого тижня він висунув таку пропозицію.

— Ви довіряєте мені, пане штандартенфюрер? — запитав тоді Нойманн. — Певна річ, ми спіймаємо в сіті плітку, але тоді щука від нас утече. А вона й справді грізна. Я розшифрував текст останньої інформації. Наша щука вже знає про успіх підводного човна У-265, хоч в останньому зведенні окружної військової комісії про це ще не згадується. В інформації вказується також, що піхотний взвод має бути оснащений кулеметом із спеціальним охолодженням, підготовленим до африканського клімату, і обіцяно пізніше подати його технічну характеристику.

— Не переконуйте мене, — сказав тоді Лойтцке, — що Я-23 грізний і небезпечний. Я не втручатимусь у ваші справи, але прошу поквапитись.

Нойманн скористався нагодою й попросив шефа, щоб той позичив кілька чоловік з абверу — операція, яку він проводив, була безпрецедентною. У тому районі жило три з половиною тисячі людей, котрі були власниками особистих рахунків, та ще члени їхніх родин і піднаймачі. Навіть коли не лічити дітей, залишається близько десяти тисяч осіб. Треба було з’ясувати їхні анкетні дані, справжні анкетні дані, бо серед них повинні бути такі, що мають фальшиві документи, пошукати поміж них офіцерів запасу, звільнених з таборів для військовополонених, а також тих, які ховаються від німецьких властей. Довоєнна діяльність Прухналя, здається, свідчить, що Я-23 зв’язаний з колами крайнього лівого угруповання, а отже, серед цих десяти тисяч осіб треба знайти таких, які до війни були замішані в комуністичній діяльності.

Відділення Ц-1, що вивчало позаробочі зв’язки Адама Прухналя, як він і передбачав, не з’ясувало нічого нового. Інтуїція не підводила Нойманна — він був упевнений в цьому. Адам Прухналь контактував з кимось із тих, хто мешкав в одній з трьох з половиною тисяч квартир. На підставі перевірки рахунків пробували дізнатись, чи інкасатор відвідує якусь із них частіше, ніж раз на місяць. Але про це ніщо не свідчило.

Тоді Нойманнові сяйнула інша думка. Радіостанція працює щовівторка; цього самого дня Станіслава Заренбська приносить інформації кравцеві Сковронеку, зустрівшись перед цим, теж завжди у вівторок, з Адамом Прухналем. Не дуже ймовірно, щоб Прухналь ходив з таким небезпечним матеріалом по місту або десь його переховував. Ворожу агентуру цікавить, очевидно, й те, щоб інформації були передані якнайшвидше. Отже, з цього випливає: інкасатор дістає інформації кожного вівторка.

Це припущення дозволяло обмежити кількість квартир до чотирьохсот, але якби Нойманн помилився, це збило б його з пантелику. Тому про всякий випадок троє чоловік по п’ятнадцять годин на добу гнули спину над особистими рахунками осіб, які мешкали в тих чотирьохстах квартирах, намагаючись за всяку ціну знайти між ними якийсь зв’язок.

Нойманн знав: це єдиний можливий спосіб, але водночас усвідомлював, що йому бракує часу.

Він зупинився перед оббитими дерматином дверима штандартенфюрера. Ільзе, коротконога грудаста секретарка Лойтцке, мовчки показала йому на двері шефового кабінету.