Ставка більша за життя. Частина 2
Шрифт:
“Погана ознака”, — подумав Нойманн. Ідеальній секретарці завжди передавався настрій штандартенфюрера.
Цього разу Лойтцке бавився запальничкою. Своїми довгими, худими пальцями він крутив маленький золотий предмет, клав його і брав знову. Нойманн насилу відвів погляд від цих тремтячих рук.
— Надто довго триває ця гра, Нойманне, — майже пошепки промовив Лойтцке. Цього разу він не запропонував Нойманнові сісти, і гауптштурмфюрер стояв виструнчившись. — Я читав ваш останній рапорт. Праця чимала, але тільки зовні. Листи, прізвища, записки, а цього Я-23 досі не спіймано. Чого ви стовбичите? Сідайте! Його останні інформації, в тому числі й ті, в яких ідеться про наші втрати в Югославії та про перекидання спеціальних груп на південь, відповідають дійсності.
— Хочу вас запевнити, пане штандартенфюрер, — Нойманн з полегшенням випростав ноги, — що жодним із цих повідомлень більшовики не скористаються, жодного з них вони не одержать, бо ми, послугуючись добутими шифрами, передали їхньому Центру сфабриковані нами матеріали.
Але Лойтцке не звернув на це уваги.
— Він живе, він діє. Поки він не буде в нас у руках, ми не можемо спокійно спати. У тому ворожому Центрі не сидять ідіоти, Нойманне. Одного прекрасного дня вони зрозуміють, що ми підсовуємо їм фальшиву інформацію — і тоді кінець. Або ж цей Я-23 збагне, що щось не так, і перестане користуватися тією радіостанцією й послугами кравця. Та й чи можете ви гарантувати, що немає другої, запасної радіостанції? А коли вона є, то що тоді? Лишається у нас у руках? Отой радист, з якого вже нічого більше не вдасться витиснути? Ота куховарка чи офіціантка, яка напевне знає те саме, що й ми, тобто те, що має забрати шматок паперу, списаний цифрами, і віднести його в кравецьку майстерню? Я вірю, що ви хочете спіймати Щуку, але щук не ловлять, годинами стовбичачи з вудкою на березі. Ви знаєте, що таке спінінг?
— Заважають труднощі, — Нойманнові нарешті вдалося докинути слово. — Протягом останнього місяця інкасатор не відвідав двічі жодної квартири. Підпілля законспіровано глибше, ніж ми гадали. Але це всього-на-всього питання часу. Рано чи пізно вони попадуться.
— Ви знаєте, Нойманне, що нам саме й бракує часу. Ось тому ви й мусите прискорити справу. Якщо ми схопимо Я-23, сполучні ланки самі потраплять нам до рук, а коли навіть комусь і вдасться втекти, трагедії не буде — зрештою, однією пліткою більше чи менше… Я-23 дуже добре поінформований. Він або ж сам зв’язаний з німецькою військовою адміністрацією, або ж має там непоганих інформаторів. Ми зможемо їх викрити, коли схопимо його.
— Але ж… — Нойманн хотів заперечити, що поспіх може тільки зіпсувати справу, обірвати нитку від клубочка, нитку, тримаючись за яку, він хоч і поволі, але все-таки посувається вперед. Одначе штандартенфюрер не дозволив йому промовити й слова. Він постукав пальцями по письмовому столу.
— Я питаю вас, чи знаєте ви, що таке спінінг? Я люблю, коли мої підлеглі відповідають на запитання. Щуку, мій любий Нойманн, ловлять на блешню. Кидають їй начеплену на вудку маленьку в’юнку рибину, бо інакше вона не клюне. А потім невеличкою ручкою швидко змотують волосінь.
— Принада? — перепитав Нойманн. Штандартенфюрер вперше за цей день усміхнувся, а Нойманн подумав, що, напевно, недооцінив свого шефа. “Щуку ловлять на блешню” — це зовсім непогано. — У мене є пропозиція, — промовив гауптштурмфюрер, — кинути щуці маленьку в юнку рибку. Пропозиція, щоправда, ризикована. Цього Я-23 можна б викликати на зустріч з працівником їхнього Центру, щоб передати важливі інструкції.
— А ви зух, Нойманне. Я люблю, коли мої підлеглі думають. — Він постукав запальничкою по полірованому столу.
— Ми ризикуємо розкрити нашу операцію. Не виключено, що на такі випадки у нього є з Центром свій, умовлений спосіб зв’язку.
— Якби в тридцять шостому наш фюрер не ризикнув і не вторгся в надрейнську територію, — запально сказав Лойтцке, — ми б не були сьогодні володарями Європи.
Нойманн зрозумів, що на цьому його самостійність кінчилася, що він мусить зараз підвестись, стукнути підборами й вийти. Рішення прийняв за нього хтось інший.
Клосс знав уже все. Інакше кажучи, розумів у загальних рисах суть гри, яку провадив Нойманн, і, як завжди, в хвилини найбільшої загрози, снував план на найближчі години. Нойманн ще тільки готує пастку — це непевно, але загроза вже існує.
Допивши своє вино, він залишив на столику гроші й вийшов з кабаре. Гардеробники, очевидно, обговорювали події останніх кількох хвилин, бо враз жваво заговорили про погоду, коли він підійшов до стойки і попросив свого кашкета. У дзеркалі Клосс побачив, що чорний “оппель” Нойманна саме від’їжджав від кабаре, а за ним рушила машина з кількома есесівцями.
Клосс вирішив піти пішки. До зустрічі з Подлясінським залишалася з півгодини, і він міг ще раз обміркувати події останнього тижня.
Коли вони зустрілися минулої середи, знову ж таки в Уяздовському парку, коло лебедів, його здивувала тривога завжди спокійного Юзефа. Він приніс щойно одержаний звичним порядком наказ Центру, щоб Я-23 з’явився у призначений день в кабаре з білою гвоздикою.
— Куди я вчеплю цю квітку? — запитав Клосс, прочитавши виклик, написаний на берегах газети, залишеної на лавці. — Ця квітка для мене неприємно пахне, — додав він, не вважаючи за потрібне пояснювати Подлясінському, що здавна умовленим паролем для зустрічі з Центром мала бути вимога назвати особовий склад тридцять третього полку танкових гренадерів.
Одначе Клосс все-таки вирішив піти до кабаре, ясна річ, без гвоздики, бо куди ж офіцерові приколоти її? Він хотів побачити, з ким має справу, хто його противник. Обер-лейтенант думав, звичайно, що все це кінчиться нічим, зовсім не передбачаючи, що нагодиться якийсь старий німець з квіткою в петельці, котрий, схоплений двома таємними агентами, кричатиме, що він доктор Майєр з організації Тодту і особистий приятель міністра Шахта.
Зайшовши до кабаре, Клосс побачив Нойманна і все зрозумів. Отже, в цьому й полягає та грандіозна операція в берлінському стилі. Але яке відношення має до цього газовий завод чи електростанція, про які говорив йому в казино лейтенант Тіче? Це ніяк не вкладалося у Клосса к голові. І він вирішив спитати про це Юзефа.
“Є дві можливості, — байдуже міркував він, — або викрито Юзефа, або радіостанцію. Коли б Юзефа, то Клосс не йшов би зараз спокійно вулицею, а, очевидно, сидів би в підвалі на Алеї Шуха або в найкращому разі у в’язниці абверу. А може, вже й не жив би, прокусивши зубами вставлену в пломбу мікроскопічну ампулку з ціаністим калієм, приготовлену на крайній випадок.
Отже, залишається радіостанція. Служба безпеки має в своєму розпорядженні власний пеленгатор і тому могла напасти на слід радіостанції незалежно од відділення Тіче. Щоправда, вони повинні повідомити про це абвер, але Клосс не раз був свідком того, як заздрісний Лойтцке приховував, наскільки можна було, надзвичайно важливу інформацію.
А може, вони натрапили на слід радіостанції випадково? Та про це, на жаль, він не дізнається ніколи. Адже він не бачив у вічі радиста, колись тільки, як ішов з Юзефом Польною вулицею, Подлясінський показав йому вивіску Сковронека. Клосс тоді гримнув на нього. Він завжди намагався знати тільки те, що необхідне. Зв’язок з радіостанцією мав підтримувати Юзеф, а точніше, його група, про яку Клосс теж нічого не знав, бо й не хотів знати. Отже, якщо радіостанцію викрито випадково, — внаслідок несподіваного обшуку, під час якого шукали радіоприймач або євреїв, що переховуються, — то за всією групою вже стежить гестапо.
В одному він певний — вони не схопили Юзефа. Йому треба залишити свої чотири квартири і пошукати собі п’ятої або — ще краще — на якийсь час зовсім зникнути з Варшави і, якщо вдасться, попередити про це групу.
Клосс присів на терасі кав’ярні, розгледівся — Юзефа ще не було. Подивився на вулицю, щоб перевірити, чи не видно його на підході, і закляк. Елегантно вбраний Юзеф, вимахуючи парасолькою, саме перетинав майдан, коли раптом троє жандармів заступили йому дорогу.
“Невже вони знають про нього?” — злякано подумав Клосс, дивлячись, як Подлясінський подає жандармам документи. І враз полегшено зітхнув. Жандарми пропустили Юзефа, а унтер-офіцер, начальник патруля, відкозиряв йому.