Чтение онлайн

(…) Коли під час польсько-української війни весною 1919 року Польща кинула у бій армію Галлера, вишколену і забезпечену Францією для боротьби з більшовизмом, Українська Галицька Армія, яка не мала зброї та інших необхідних засобів, мусила покинути рідну землю. Галичина опинилась під владою Польщі, бо так вирішила всесильна Рада Амбасадорів. Однак та сама Рада визнала за українцями досить широкі права на власну освіту до університету включно, що Польща зобов'язалась виконати.

Зобов'язання залишилось невиконаним. Влада поверсальської Польщі дуже швидко забула боротьбу поляків за свою незалежність і повернулась до тих самих методів правління, які Україна добре пам'ятала за часів історичної Польщі.

Жодних нових прав український народ не отримав. Польща була поділена на дві частини: частину А, де жили поляки, і частину Б, де жили українц, і білоруси. Коли Польща А розбудовувалась всіма доступними засобами, то Польща Б тільки платила податки.

Українську державну освіту, яка налічувала під час австрійської й української влади понад 3000 різноманітних шкіл, полонізовано і утраквізовано, що в принципі на одне й вийшло. Закривались численні українські приватні школи, вчительські кадри переводили на власне польські землі, переслідувались культурно-освітні й економічні товариства, головним чином споживспілки, створювались численні перешкоди діяльності спортивних організацій, навіть виховної дитячої організації «Пласт». Службовців української національності звільнювали з роботи або переводили на чужі терени, молодих взагалі не приймали на роботу

Вводилась примусова полонізація країни, не дозволялось навіть вживати назви «Україна», «український», слід було казати «русин», «рускі» або «русинський». Преса підлягала суворій цензурі, яка завдала великих матеріальних втрат. Майже кожний номер наших газет світив великими білими плямами, бо багато статей цензура знімала, і після конфіскації треба було друкувати новий наклад.

Переслідувались церковні діячі, священики, єпископи, арештовувались і утримувались у в'язниці, у пресі зневажався навіть такий велет, як митрополит Андрей Шептицький. За заповнення метрик українською мовою українським священикам призначались високі штрафи і навіть кари арештом.

Польська влада не тільки легковажила своїми зобов'язаннями стосовно відкриття українського університету — вона так переслідувала український приватний університет, що спочатку змусила його до переходу в підпілля, а потім повністю знищила.

На українських землях було багато маєтків землевласників, які походили з часів давньої Польщі, коли польські королі дарували маєтки своїм слугам, які проживали у містах або за кордоном, деякі повністю вимерли. Замість того щоб передати або продати ці землі їхнім справжнім власникам, українським селянам, польська влада запрошувала колоністів-осадників, набираючи їх серед різного шумовиння на польських землях, будувала для них господарські будинки і закріпляла їх на цих землях. Українські селяни відчували величезний земельний голод — близько 35 % селян мали не більш ніж 1–1,5 га, на яких мали утримувати родину з 5–6 осіб. (…)

У жнива і після жнив 1930 року в деяких місцевостях почало горіти збіжжя у копицях і скиртах польських колоністів і землевласників. Польська влада, яка не могла чи не хотіла викрити винуватців, звинуватила УВО (Українську Військову Організацію) або взагалі українське населення. Не виключено, що з провокаційною метою чи для отримання страхування, більшого від вартості збіжжя, багато підпалів здійснили самі власники збіжжя. (…). Службовці високого рівня (як воєвода Наконечников) твердили, що на рахунок УВО можна віднести всього 50 % підпалів, хоча і ця оцінка була голослівною, бо не піймано жодного винуватця.

На українські землі кинули поліцію і військо, які катували підряд дітей, старих і навіть вагітних жінок. Нищили домашній інвентар, постіль, продукти харчування, будинки, збіжжя у снопах і т. д. Зруйновано господарчі й культурні установи, як читальні «Просвіти», кооперативи, магазини тощо, грабуючи разом з тим приватну власність — живність, товари і т. д. Арештовано багато людей за звинуваченням у саботажі, що зовсім не було доведено. Справа полягала не у покаранні винних, а у тероризуванні населення, нищенні як здоров'я, майна, так і культурних, освітніх і господарських досягнень. Доказом цього стали села, де не було жодних підпалів ані злочинів, але карні експедиції їх не минули (село Чернилів Рускі, повіт Тернопіль, село Швейків, повіт Підгайці і багато інших), або робили пацифікації кількаразово.

Ось приклад такої пацифікації від 23 вересня 1930 року: «О 6 годині під вечір до Нової Всі біля Підволочиська карна експедиція приїхала у складі близько 130 поліцейських з карабінами, багнетами, револьверами і «наймоднішою зброєю» — палицями. Після візиту до місцевого відділку групи поліцейських пішли до корчми поляка Качоровського, щоб трохи підкріпитись і набрати гоноровитості.

Біля 8 години вечора, перебуваючи трохи «під газом», почали перевіряти хату за хатою, в яких проживали українці. Ревізія, а точніше погром, полягала в тому, щоб усе знищити. У місцевій кооперації «Народний Дім» ґрунтовну ревізію провели так, що знищили весь інвентар, порозкидали і облили гасом товар. Продавця Володимира Ткача немилосердно побили. У Народному Домі, де містилась читальня «Просвіти», порубали сокирами підлогу, сцену, стільці, шафи з книжками, порвали завісу і декорації, понищили сокирою стіни, знищили всі портрети, в тому числі Тараса Шевченка, Івана Франка, Мазепи, Хмельницького і Шмигельського. Після ревізії залишилась страшна руїна.

Потім було проведено ревізію серед місцевої інтелігенції: у адвоката доктора Данила Сеника, агронома інж. Андрія Турянського, місцевого лікаря Андрія Колодинського, доктора Льва Голінатого — заступника нотаріуса, адвоката доктора Івана Калини і його спільника доктора Грицини, місцевого священика Івана Малуци. Доктора Д. Сеника, доктора Голінатого і доктора Грицину страшно побили під час обшуку а потім і на подвір'ї. Інженера Андрія Турянського забрали до дільниці і тяжко побили у присутності раніше побитих свідків — учня VII класу гімназії Мирослава Сокола і жителя села Григорія Сокола. Б'ючи палками і прикладами, поліцейські кричали: «Ти, кабане, бандите, хочеш України, будуєш Україну, будеш бунтувати руського селянина проти польської держави, будеш палити панські скирти, поширювати «Сурму» (нелегальну газету)? Покажемо тобі, як палити скирти! Хочеш України, то марш за Збруч! Закатуємо тебе так, що жити не будеш і не помреш».

У помешканні доктора Сеника зірвали підлогу, копали у пошуках зброї, в канцелярії знищили всі судові акти. У доктора Калини зламали друкарську машинку, порозкидали всі акти і знищили канцелярський інвентар. Катуючи людей, поліцейські кричали: «Кому тепер будете скаржитись — нема ні сейму, ні депутатів, ні сенаторів, ідіть до Пана Бога зі скаргою. Ваших адвокатів і суддів уже побили, і нікому буде писати скарги на нас».

Потім зробили обшук у службовця доктора Сеника, Володимира Весоловського, і сильно його побили. Здійснюючи обшук у продавця спілки Володимира Ткача, побили його матір і сестру, Сеню Ткач, а також молодшого брата. У його сестри порізали на шматки народний одяг. У священика Малуци розвалили всі печі і зруйнували хату.

У процесі обшуку безжально нищили селянське майно, викидаючи все на середину помешкання і топчучи ногами. Робили саламаху: пір'я з розпоротих подушок, вишнівку, мед, борошно, крупи, порізані килими, одяг — усе змішували в одну купу, а інвентар рубали. Немилосердно б'ючи, казали господарям здирати солом'яні дахи з хат і стодол, розкидати стоги зі збіжжям і розтрушувати сніп за снопом, щоб знайти зброю. Пішов дощ, зерно проросло і пропало.

Потім побили селян — Івана Зубка, Петра Москалюка. Останнього за те, що мав сина студента філософії, життя його трималось на волоску. Його пасербицю Паламар побили так, що вона збожеволіла, почала марити. Далі побили трьох братів Підгірських —

Івана, Ярослава і Євгена, а також Москалюка і Северина Плюгавку. Маріана Коменду дуже побили у поліції за те, що був службовцем спілки і секретарем «Рідної Школи». У Григорка Гуменюка побили хвору дружину, пасербицю і її чоловіка, католика Юзека, якого пізніше перепросили: «А ти, пся крев, чому з самого початку не говорив, що поляк? Це тобі не зашкодить, що трохи дістав, чому з ними братаєшся?» Далі зробили обшук у Варвари Гуменюкової і Андрія Вергуна, якого побили з усією родиною, закривши всіх у стодолі — дружину, двох синів, дочку і зятя. Обшуки були в Івана Мороза, Петра Іщука, Івана Ґонтаря, Григорка Сокола, Демка Крив'яка, Максима Паламара, Петра Теслика, Гната Головинського, Миколи Весоловського, начальника громади Миколи Шурана, секретаря Берекити і його синів — Мирослава і Михайла, нарешті Миколи Осінчука, всіх також побили. Далі били бібліотекаря читальні Івана Ткача, його дружину, брата і тещу — Шуран, яка була головою «Союзу Українок», причому зламали їй руку і забрали 10 американських доларів, коли вони випали з її руки.