Чтение онлайн

Ми читали про потребу загальної амністії для злочинів, скоєних проти держави, армії і польських громадян, і то наперед, як передумову для привернення до себе українців чи навіть як умову, що уможливлює розмови з ними. Потім виник задум національної автономії для українців на всій території, де проживає населення руського походження. Це був настільки ідеалістичний вияв громадської думки, що трудно встояти проти підозри, що вони походили з українських джерел.

Тепер у цих голосах польської громадської думки переважає інший тон. Одночасно і голоси заперечення стають тверезішими, бо ситуація стає серйозною і наближається кінцева фаза війни й боротьби за визволення. Участь у цій боротьбі всього населення держави, а також населення руського походження і мови, є, без сумніву, дуже бажаним, але вважаємо, що, незважаючи на це, не можна так необачно давати занадто далекосяжні обіцянки, які не можуть бути виконані або дотримання яких було б болісною поразкою або гирею при нозі держави. Заплутаність і нещирість пактів з козаками і їх недотримання були для держави не менш шкідливими, ніж козацькі бунти і боротьба з ними. Треба пам'ятати, що психіка галицьких українців нині є дуже подібною до психіки запорізьких козаків. Вину за недотримання умов з ними не повинна нести польська сторона.

Підставою нашої думки щодо цієї проблеми повинен бути польський державний інтерес, тобто погляд на умови побуту, кордонів, сили, витривалості і значення Польської Держави. Не можемо рівнозначно ставитись до польських держави і народу і українського народу з його державною програмою, хоч як би приязно до нього не ставились. Тому апріорі не можемо запропонувати тій частині руського населення нашої держави, яка хоче утворити Українську державу і хоче в ній жити, тобто приєднати до Української держави частину території Польської Держави, такі самі права, які належать полякам, тобто всім громадянам, які солідаризуються з Польською Державою, люблять її і готові віддати життя на її захист.

Для українців приналежність до Польської Держави є умовною і тимчасовою, тобто злом, яке вони змушені терпіти. Вони не тільки це відчувають, але й відверто демонструють і затято пропагують. Ми ж повинні стояти на позиції територіальної інтегральності Польської Держави і єдності її державного устрою, а це означає, що ми тепер не можемо в її рамках творити автономну провінцію українського народу, бо не укладаємо державну унію з українцями, які проживають у Дистрикті Галичина і на Волині, зрештою, для цього відсутні умови або і вони цього не хочуть, намагаючись утворити власну державу. Руське населення, що визнає свою українську національність, як і те, що не має зовсім національної свідомості, а таких є ще досить багато в Галичині й на Волині, навіть значна більшість, може отримати рівні громадянські права з іншими польськими громадянами, якщо буде твердо стояти на своїй приналежності до Польської Держави і зобов'яжеться вірно і лояльно виконувати свої громадянські обов'язки перед нею. З огляду на спільне походження і співіснування руського і польського населення на цій території від початку історичних часів і вже 6 століть спільного проживання у рамках однієї польської державної організації на території південно-східних воєводств настало таке змішання обох народів, що нині не вдасться провести між ними розмежування, яке б задовольнило обидва народи. Тому ми, поляки, мусимо і надалі стояти на позиції співіснування обох народів на цій території і знайти спосіб подальшого згідного співіснування на основі співпраці.

Однак не можемо підготувати відторгнення цієї території від нашої держави на користь іншої держави через надання цьому співіснуванню такої структурної форми, за якої роль польського чинника, польської мови і культури поступово, але неухильно і в швидкому темпі буде зменшуватись, а зв'язок цієї території з державою через поглиблення попередніх і наростання нових розбіжностей між двома народами буде послаблюватись.

Якщо південно-східні воєводства мають отримати регіональне самоврядування, яке враховуватиме духовні й матеріальні потреби їхнього населення, запевнятиме розвиток мови і культури однаково як польського, так і руського населення, то це самоврядування повинно відповідати старій польській засаді gente Rutheni — natione Poloni, тобто єдиному раціональному принципу визнання руським за походженням населенням, яке нині вважає себе українським, державної польської національностізі збереженням своєї окремої етнічної національності.

Якщо б цього не вдалось досягти, то треба визнати, що приналежність цієї території, яку значна кількість населення і так вважає українською, є для держави сумнівною, і з цього треба зробити висновки, навіть якщо вони для Польщі болючі. У такому разі, хоч для Польщі є важливим встановлення південно-східного кордону на лінії Карпати — Збруч — Стир і Полісся, не кажучи вже про економічне значення цієї території (сільськогосподарське виробництво, лісове господарство, нафта і газ, а також калійна сіль та інші копалини), краще і безпечніше було б відмовитись від частини цієї території, щоб врятувати другу частину, йдучи на розділення між Польською Державою і автономною українською провінцією, яка не солідаризується з польською державністю, аніж через фальшиве тлумачення самоврядування робити його і надалі запальним вогнищем і підготувати відокремлення цієї території в найкритичніший для держави момент. Тоді цю автономну провінцію належало б вважати такою, що хоче вести самостійне життя, і відповідно вона мусить розраховувати на власні сили.

Ми повинні зважитись на поділ Галичини і Волині, бо не можемо через неправильне розуміння самоврядування прирікати їх на українізацію і добровільно втрачати приблизно півмільйона православних і греко-католиків, які визнають польськість, а тим більше запропастити півтора мільйона поляків римо-католицького віросповідання, що проживають на цій території, не кажучи вже про ту частину руського населення, яке до цього часу не солідаризується з програмою інтегрального українського націоналізму.

Але щоб чітко уявити собі наслідки й умови розділення країни і розселення частини населення, яка солідарна з Польською Державою, і тієї, що солідаризується з українською національністю і державністю, слід пригадати, що треба було б поділити і перенести майже всі релігійні, культурні (фундації) і господарські інституції, щоб забезпечити і права населення, яке залишиться на польському боці, на частину майна інституцій, які переносяться до греко-католицької руської людності.

Далі належить перейти до позитивного зображення, як повинно виглядати самоврядування на території Дистрикту Галичина і

Волинського воєводства. Це неважко, бо згідно з конституцією визнаємо необхідність введення територіального самоврядування на території всієї держави. Якщо це не відбулось перед війною, то причина полягала перш за все в урядовій системі, а по-друге, у ставленні українських національних партій до держави.

На зазначеній території населенню руського походження повинні бути надані рівнозначні права співвласника і співспадкоємця цих земель на засаді мирного співіснування і лояльної співпраці та забезпечення всіх громадянських прав за умови визнання польської державності за власну і єдину державність.

Зразком такого співіснування і співпраці повинна бути Швейцарія, де з загальної кількості 22 кантонів 6 кантонів має змішане німецько-французьке і французько-німецьке населення, а в одному кантоні, Гризонському, у згоді між собою й у повній лояльності до держави, тобто Швейцарського Союзу, живуть 3 національності — німецька, ретороманська та італійська, не виявляючи жодного намагання до відриву від Швейцарії і приєднання до трьох дуже великих національних держав: Франції, Німеччини й Італії. І в цьому напрямку не бракувало досить сильних підбурювань, особливо за останнє десятиріччя, головним чином з боку націонал-соціалістичної Німеччини, але відданість до цього абсолютно демократичного устрою союзу, який виник у XIV–XV століттях, виявилась сильнішою за спокуси, і вони не піддались впливам, як і протягом стількох віків опирались впливам сусідніх монархій і республік.

Швейцарський Союз складається з 22 дрібних республік, тобто міських кантонів, якими до середини XIX століття правили старі шляхетські (патриціївські) родини, що зберегли свої великі впливи, або сільських республік, якими керував загал населення — сільських господарів, які щороку збирались на гмінні збори. Союз, незважаючи на релігійні розходження через протестантизм і громадські (селянські), релігійні та політичні війни, які не раз набирали характеру громадянських війн і загрожували розпадом Союзу, не тільки зберігся, але у 1848 році змінив устрій і став союзною державою за прикладом США.

Крім Речі Посполитої Польщі й Австро-Угорщини, можна навести інші приклади багатовікового співіснування у злагоді двох народів у межах однієї держави, як Бельгія (раніше Бургундія), яка об'єднує фламандців і валлонів, Великобританія, що об'єднує англійців, шотландців і валлійців, Іспанія, яка включає кастільців і арагонців, і навіть Фінляндія, де проживають фіни і шведи.

За межами Європи Сполучені Штати Північної Америки повинні бути для нас прикладом, як належить розуміти і застосовувати права і громадянські обов'язки і в яких межах може розвиватись самоврядування численних етнічних груп без шкоди для держави. Численні групи прибулого населення мають у Сполучених Штатах власні костели (парафії), з якими поєднані школи і гуманітарні інституції, мають розвинуту пресу, банки, товариства різного спрямування — від загальних до спеціальних професійних.