Чтение онлайн

Половецьківежі. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

Натомість половці не цуралися брати участь у міжусобній боротьбі на Русі, отримуючи від цього чималий зиск. Ця тенденція намітилася ще в 70-х роках ХІ ст. і отримала свій подальший розвиток. Також руські князі залучали половців до спільних походів на Угорщину й Польщу.

Надалі руси й половці стають союзниками в боротьбі із зовнішніми ворогами: хрестоносцями, сельджуками й татарами Батия [235] . Тому очільники з одного й другого боку укладали численні договори протягом ХІ–ХІІ ст. Містами, де укладались такі договори, були Канів, Заруб, Корсунь, Трипілля на Правобережжі й Саків, Малотин та Воїнь на Лівобережжі [236] .

Щоправда, з кінця 60-х років ХІІ ст., коли Русь зазнала занепаду, а усобиці дедалі більше почали гнобити її, половці відновили походи на руські землі. Особливо тут відзначилися хани Кобяк і Кончак. Проте руські князі зуміли дати їм відсіч. 1183 чи 1184 року в битві на річці Орель князі Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславович розбили Кобяка [237] .

1185 р. новгород-сіверський князь Ігор Святославич вирішив самостійно піти на половців. Цей похід, що став основою сюжету «Слова о полку Ігоревім», завершився поразкою. Сам же князь потрапив у полон. Після цього хани Кончак і Гзак спустошили Переяславську землю й басейн річки Сейм. Однак у 90-х роках ХІІ ст. інтенсивність половецьких набігів зменшилась, а руси активізували свої походи в Степ [238] .

З 90-х років ХІ ст. руські князі, маючи на меті певні політичні розрахунки, почали одружуватися з доньками половецьких ханів. Часто такі шлюби укладали чернігівські князі Ольговичі, які мали з половцями добрі стосунки. Навіть Святополк Ізяславович, відомий своїми походами на половців, 1094 р. одружився з дочкою хана Тугоркана. Володимир Мономах, який теж відзначився походами на половців, одружив свого сина Юрія (Довгорукого) (1090–1157) із дочкою хана Аєпи, а другого сина Андрія – з онукою Тугоркана.

Загалом такі шлюби були поширеною практикою. 1187 р. чи 1188 р. з половецького полону повернувся Володимир, син згадуваного князя Ігоря Святославовича – героя «Слова о полку Ігоревім». Проте повернувся не сам, а з молодою дружиною – дочкою хана Кончака, й дитиною [239] . Весілля справили в Новгороді-Сіверському. До речі, й сам князь Ігор був напівполовцем: його мати походила з половецького роду [240] .

Можна говорити про те, що в ХІІ ст. руська князівська еліта стала «частково половецькою». А проте дочки половецьких ханів, які виходили заміж на руських князів, приїжджали на Русь не самі, а з дівчатами, які служили їм. Ті також могли виходити заміж за руських дружинників. Такі шлюбні відносини принаймні свідчать, що між Руссю й Половецьким полем не було непрохідної прірви. Радше, навпаки, руси й половці утворювали своєрідний симбіоз. На це вказував Лев Гумільов, який писав, що «в ХІІ–ХІІІ ст. Половецька земля (Дешт-і-Кипчак) й Київська Русь складали одну поліцентричну державу. Це було вигідно обом етносам…» [241] .

Про цей симбіоз свідчить відома битва на Калці 1223 р., коли половці й руські князі зазнали поразки від татар [242] . Половці, опинившись перед лицем татарської небезпеки, звернулися саме до руський князів, сподіваючись отримати від них допомогу. І отримали. Тобто тоді Русь та Дешт-і-Кипчак справді можна розглядати як «поліцентричну державу».

Татарська навала в 1236–1242 рр., фактично, знищила цю державу. І якщо Русь, зазнавши руйнувань, загалом вистояла, то її половецька частина була «розвіяна».

Конец ознакомительного фрагмента.