Чтение онлайн

Існує значна література, яка стосується досліджень «Руської правди», зокрема її короткої редакції. Появу розширеної редакції цієї пам’ятки права переважно пов’язують із нащадками Ярослава Мудрого.

Одним із найбільш авторитетних дослідників «Руської правди» є російський учений Олександр Зімін. У своїй фундаментальній монографії, присвяченій цій пам’ятці, він окреслив таку сцену її формування.

Цей дослідник вважав, що ще до 1016 року могли існувати якісь записи общинного права, зроблені київськими князями. Свідченням цього, на його думку, є договори Русі з греками. Так, у п’ятій статті договору 911 року йдеться про якийсь «закон руський». Щось подібне є й у договорі 944 року. Шоста стаття цього документу вказує, що злочинець карається «По уставу і по закону руському». У часи князювання Володимира відбувався подальший розвиток права. Право звичаєве почало змінюватися державним, власне князівським.

Безперечно, у русів існувало своє звичаєве право, яке поступово трансформувалося, перетворювалося в державне. І в цьому питанні можна погодитися із Зіміним. Проте, чи варто говорити про згадки щодо існування цього права, які зафіксовані в договорах Русі з греками 911 та 944 років? Існує думка (і не безпідставна), що ці договори не є автентичними, що вони пізніші вставки в літописний текст. Хоча вони могли створюватися на основі якихось фіксованих документів.

Також проблематично говорити й про якусь фіксацію правових норм за часів правління Володимира. Принаймні немає свідчень на користь цього. Хоча логічно було б припустити, що такі явища відбувалися.

Зімін вважає, що Ярослав Мудрий продовжив процес руського правоутворення. 1016 року він уклав новий кодекс – «Руську правду». І дарував її новгородцям за те, що вони допомогли йому заволодіти Києвом. Цей документ, на думку дослідника, є свідченням правового оформлення процесу створення Руської держави. Віднині князь перестав бути главою напіврозбійницької дружини, а став очільником Русі як державного організму. Після остаточної перемоги Ярослава Мудрого над своїм суперником Святополком Окаянним «Руська правда» набула загальноруського поширення [193] .

Загалом важко говорити, як цей документ став «основним законом» Русі. Так само важко говорити, що в короткій редакції «Руської правди» йде від Ярослава Мудрого, а що з’явилося в ній після з’їзду його синів у Вишгороді 1072 року. Проте не будемо звертати на такі нюанси, що є важливими для істориків права.

Краще звернемо увагу на «дух» «Руської правди». Дослідники справедливо звертали увагу, що цей правовий документ не має відповідників ні у Візантії, ні в країнах Європи.

Сумнівно, що «Руська правда» виросла з общинного права. Наприклад, у ній була знята кровна помста. І якщо за Ярослава вона частково ще існувала, то Ярославичі її вже відмінили [194] .

«Руська правда» – це «конституція» суспільства, де панують торгові відносини. Немає сенсу говорити про гуманізм цього правового кодексу, як це роблять деякі патріотично налаштовані дослідники. «Руська правда» – доволі прагматичний і …цинічний документ. У ньому все має свою ціну, зокрема й життя людське. Тож ціна життя багатої чи впливової людини помітно вища, аніж простолюдина. Наприклад, у одній зі статей читаємо: «Якщо уб’ють княжого мужа під час розбою, то плати верву 80 гривень тій верві, в якій голова убитого лежить, а коли простолюдин, то 40 гривень» [195] . За будь-який злочин можна відкупитися.

Окрім «Руської правди», Ярославу Мудрому та поставленому ним митрополиту Іларіону приписують укладення т. зв. «Уставу князя Ярослава про церковні суди». Принаймні в спискові цього документу, який дійшов до нас, ці двоє людей іменуються його авторами [196] .

Маємо пізній список цього «Уставу…». У ньому зустрічаються слова, які не були характерними для часів давньої Русі. Наприклад, штрафи визначаються не лише в гривнях, а й у рублях. Це дало підстави багатьом дослідникам вбачати в «Уставі князя Ярослава про церковні суди» пізню пам’ятку. Однак є науковці, що вважають, ніби цей правовий документ з’явився в часи давньої Русі, можливо, навіть за Ярослава Мудрого [197] .

Справді, список «Уставу…» говорить про його редакцію часів Московського царства. І тут відображені значною мірою реалії тієї держави. Однак не виключено, що була рання редакція цього документу, котра з’явилася в давній Русі і, можливо, справді належала Ярославу Мудрому та митрополиту Іларіону.

Сам же «Устав…» являє собою кодекс сімейного та шлюбного права. Тут теж провини караються штрафами. При цьому частку штрафів отримує митрополит. Іноді покарання є суто церковним – винуватця віддають у монастир. Принаймні «Устав…» виглядає не настільки прагматичним, як «Руська правда».

Отже, хоча маємо чимало нез’ясованих питань щодо становлення та розвитку руського права, можемо однозначно констатувати: це право почало письмово оформлятися за часів Ярослава Мудрого. Формування права в Русі не відбувалося на основі традиційного общинного права. Радше «Руська правда» це право ігнорувала.

На Русі формувалося право, в основі якого лежали торгові відносини. Можливо, якби не татарська навала й не дезінтеграція Русі в ХІІІ ст., у Східній Європі продовжувала б розвиватися держава, зорієнтована на економіку, яку ми зараз називаємо ринковою.

Також на право, що формувалося в Руській державі, помітний вплив справило право візантійське. Серед перекладної літератури візантійського походження, яка з’явилися на Русі, зустрічаємо тексти правничого характеру.

У Візантії існували спеціальні збірники церковних правил, які іменувалися номоканонами (від грецьких слів номос – закон, канон – правило). Особливо популярними там були два збірники. Один із них був складений у VI ст. антіохійським адвокатом, а потім патріархом константинопольським Іоанном Схоластиком. Другий уклав невідомий автор у VIІ ст., а доповнений він був у ХІ ст.

Перший із цих номоканонів переклали старослов’янською мовою в Болгарії, а звідти він перейшов на Русь. Другий прийшов на наші землі безпосередньо з Візантії і був тут перекладений старослов’янською мовою.

На Русі номоканони отримали свою назву. Ці книги іменувалися Кормчими.

Руські Кормчі загалом наслідують візантійські номоканони, але мають свої особливості. Перша їх частина, як і у їх візантійських відповідниках, містить церковні правила. Фактично ця частина прийнята без змін.