Чтение онлайн

18) Освєнцім с. 369.

19) Грабянка с. 106.

20) Staroz. с. 319, лист з Київа з 2 вересня: “Коли трактати не дійдуть до кінця, дамо собі дуже сильно по голові.

21) Лист в Staroz. І с. 347 без близчої дати, але по всякій очевидности писаний 17 або 18 серпня н. с., по битві з козаками.

22) с. 80.

ПОХІД КОРОННОГО ВІЙСЬКА НА УКРАЇНУ, КОРОННЕ ВІЙСЬКО НА КИЇВЩИНІ В СЕРПНІ 1651 Р., ПОВСТАННЯ, СМЕРТЬ ЯРЕМИ ВИШНЕВЕЦЬКОГО, ПОГРОМ ТРИЛІСІВ, ПОЛЬСЬКЕ ВІЙСЬКО В ФАСТОВІ, СПОЛУЧЕННЄ З ЛИТОВСЬКИМ ВІЙСЬКОМ.

Коронне військо за той час, хоч як марудно лізло, все таки дісталось уже на київську територію. Те що діялося в нім після несподіваного-цілком незаслуженого і тільки збігом обставин даного погрому козаків під Берестечком, справедливо відчувалось провідниками і навіть самою військовою масою, як яскравий прояв, чи властиво ряд проявів глибокого морального і горожанського розвалу, що провіщав той тяжкий упадок, який насувався на Польщу. “Що по тій утечі і розпорошенню козаків в нашім обозі діялось, то жаль і сором переказувати потомству”, завважає Освєнцім, і дійсно розгортує незвичайно характеристичний образ недолугости, в котрій не знати, хто більше завинив-чи провідники чи маса. Дійсно вдоволилися тим, що пограбили полишений неприятелем обоз, побили, що аж руки зболіли, розпорошених, погрузлих на ріжних переправах людей,-але нічого не робили, щоб використати сю побіду стратеґічно і політично. Ні постаралися знищити розпорошених козаків у відступі (кінноту стримано від погоні, щоб де небудь не напоролася на несподіваний опір, на ханські сили, які небудь резерви, то що). Ні постаралися використати депресії неприятеля, щоб вимогти у нього серйозні політичні уступки. Не подбали привести до трівкого замирення-хоча б приблизно на тих умовах, які ставили козацькому війську під час безпосередніх переговорів.

Кілька день по погромі змарновано так яскраво, що між шляхтою кінець кінцем повстали поголоски, що король був куплений козаками за великі гроші. Инші більш поблажливо толкували, що двірські астрольоґи вмовили в короля, мовляв 11 і 12 числа того місяця будуть для нього фатальні, тому він по погромі нічого не починав. З другого боку, перепоною служило небажаннє шляхетського “посполитого рушення” йти далі на Україну. Шляхта уперлася на тім, що вона не обовязана воювати довше як два тижні. Кінець кінцем обіцяла зложити гроші на військо (чого теж не сповнила), але не хотіла йти сама, а король не хотів іти без неї. Марив пройти з нею до самого Київа, тепер не виходило з того нічого. Бажав, щоб вона хоч трохи його провела-щоб дати вигляд, що він пішов на чолі шляхти, але вона й кроком порушитись не хотіла. Правда, що дощова погода, брак поживи і паші, пошести і хороби, що прокидалися в війську, взагалі підтинали всяку воєнну енерґію!

Три дні пройшли в безплодних переговорах, які тільки роздражнили обі сторони. Король був ображений на шляхту, шляхта на короля. Всі його докази відваги, пожертвовання, навіть коли хочете-певного воєнно-адміністраційного хисту пішли на ніщо: шляхта і король розсталися навіть не попрощавшися, і се обопільне відчуженнє мало неабиякий вплив на дальший фатальний для Польщі розвій політичних подій.

14 липня шляхта рушила до дому, король з наємним військом-страшенно втомленим, незаплаченим і невдоволеним, рушив щоб іти на Україну. Але серед нечуваної негоди, що до решти зіпсувала дороги і переправи, він за три дні дійшов тільки до Ікви, і на сій недовгій дорозі розгубив все своє завзяттє. Нарешті хотів пройти принаймні до Кремінця, щоб тут зробити останній перегляд війську, але кінець кінцем негода відібрала йому і сю решту енерґії. Коли Вишневецький настав на нього, щоб він далі йшов на Україну, король різко нагадав, як то він за Пляшову не хотів іти менш як з 15 тис., а тепер з половиною того війська висилає на Україну його, короля. Здав усе військо на Потоцкого-не вважаючи на ріжні нарікання що підносилися на нього, і наказавши йти на Вкраїну, сам лишив військо 17 липня в поїхав на Броди до Львова, а відти до Варшави-святкувати свої тріумфи над козаками 1). За ним і з ним пороз'їздилися й ріжні маґнати. Військо, що мало виносити коло 30 тис., фактично зменшилося до яких 12 тис. наємного, з додатком невеликого числа “волюнтаріїв”. Було в тім кілька маґнатів-особливо важну ролю з своїм корпусом відограв Вишневецький, завзявшися довести до кінця знищеннє козаків, тому що се було для нього не тільки питаннєм чести, а й “фортуни”-бо вся лежала за Дніпром, в козацьких руках 2).

Поволі посунулась, ся зголодніла, стомлена до краю і невдоволена всім пережитим і перебаченим решта польської армії спустошеним і непрохідним волинсько-подільським пограниччєм, даремно шукаючи менше спустошених місць. “Ані міст, ані сіл, тільки поле і попіл; ні людей ні живих звірят-хіба птаство в повітрі”, пише участник 1 серпня 3).

“Страшна пустиня всюди”-пише він три дні пізніше. “В страшнім і невимовнім голоді, під неустанними дощами, що неустанно ллють по 5, по 6 день, заледве по чверть милі (на день) комонником поступаємо-змізеровані, хорі, голодні. Піхоти вже з половину і більше відпало, останок іде-наче які сухі мумії; а стерво кінське їдять не тільки печене, а й сирове-чого я як жив іще не бачив”.

За 18 день пройшли від Ікви до Любара не стрічаючи ніякої перешкоди і несучи з собою останню руїну сій нещасній країні, і без того знищеній піврічними, майже постоями і пересуваннями війська. Особливо бушував передовий полк, зложений головно з охотника, “що претендував собі на всякі вільності і нагорожав собі платню, котрої не діставав від Річипосполитої, великим пустошеннєм краю, котрим ішли” 4) Утримати дисціпліну в сих обставинах було неможливо; роз'їзди заривали що могли не дбаючи про накази і заборони. “Краще голови тратити ніж марно в обозі помирати з голоду”, казали вони на всі пригадки про кару. А за ними властивому війську, що для лекшого провіянтування йшло трьома паралєльними кольонами, мало що лишалося-хіба збирати в полі полудостигле збіже. Його пражили на огні й їли, і се була майже одинока пожива, коли не рахувати тої кінської падлини-котру навіть цілком гнилу з болота витягали. Сила народу мерло, особливо між пішим військом. “Кладуться по дорогах і пухнуть”. “З голоду, холоду і дощу на очах наших впади з коней і померли”; “не тільки піхоти або пахолків, але й самого товариства сила померла-через тяжку непогоду і нужду”. На півтори тисячі німецької піхоти померло і повтікало, доносив Потоцкий королеві, і просив нових контінґентів для продовження походу. Бо дрібні відділи, споряджені на гроші воєводств, потроху таки прибували, і військо сподівалося добившися до Київщини, там дійти кращих умов 5).

4 серпня-коли Радивил вступав до Київа, передові полки Корони сяк так дісталися до Любара-границі Київського воєводства, першого неспаленого міста, котре їм довелося побачити. В днях 5-10 ціле військо розташувалося в поріччю Раставиці, на київськім пограниччу, облишенім Козаччиною. Орієнтувались на полудневу Київщину і обминали північну, виголоджену литовськими роз'їздами-“щоб не вмерти з голоду”, і в поріччю Раставиці провіянтованнє покращало справді ґрунтовно. “Застали ми тут як обітовану землю, повну збіжа і пасік”, записує обозовий дневник 6). Але з того доброго вийшла инша біда: військо кинулося в нестримане грабуваннє, мародерство і хуліганське нищеннє тутешнього добра,-не тільки вся та “люзьна челядь”, обозова служба, але й шановне “товариство”. “Сама Паволоч могла чотири такі війська виживити, а вони її самі вирабували: дісталось і коморам, а найбільше жаль напитку: в одній пивниці 24 бочок вина розрубали, не мігши випити, а по инших стільки медів, горілок попсовано, що й кінця й лічби нема,-а ми тепер в тій спеці жаждемо без напитку”, нарікає автор дневника. На обтяжений такою здобичею під'їзд напали козаки й порядно погромили, чимало й “порядних кавалєрів” наложило головою. Коли подійшли до Ружина, пахолики кинулися наперед до міста, “повного старого збіжжа і всякої иншої живности, пива й меду”, і почали розбивати комори-поки військо під сильним дощем і громами переходило лихий і довгий міст. “Воєвода браславський кинувся як найскорше вперед з знаком гетьманським: застав збіжже розсипане, пивниці відбиті, улії порозбивані, а до замку, де була найбільша й найцінніша частина майна хлопів, пахолики під проводом одного монаха штурмують, а було й товариство між ними. Скочив (воєвода) до першого-дісталось буздиганом одному й другому, а одному товаришеві так що вже хліб не їстиме. Двох пахоликів-найбільше винних зараз же повішено, инших бито кіями на ринку на очах народу, і таж розігнав сю саранчу п. воєвода” 7).

Роз'їзд висланий Потоцким під Білу Церкву-“сім дуже добрих хоругов, вибраних з усього війська”, вибрався туди також як по безпечну здобичу, з усім придбаним в Паволочи добром, на тяжких возах, і до них поприставало чимало добровольців в таких же приємних намірах. Але в Таборівці над Раставицею несподівано застукав сих здобичників козацький роз'їзд, з 500 Татарами, і поява їх навела такого страху на се вибране польське лицарство, що воно покинувши весь свій обоз і все награблене в околиці добро, без памяти пустилося тікати назад під Паволоч. А козаки з Татарами, гонячи за ними трохи не наїхали на безборонний тутешній польський обоз-коли б не перейняв сю погоню роз'їзд з корпуса Вишневецького. Він розігнав Татар і козаків, але в сім пополоху пропала маса людей, і більш тисячі возів з усяким багацтвом-“будуть ті фанти скоро в Криму, щоб похвалитися здобичею і побідою”, завважає дневник 8).

Отся деморалізація війська, підготована попередньою пасивністю козаків; підчас довгого переходу через Волинь, і довершена сими новими спокусами “обітованої землі”, змусила польську вищу команду кінець кінцем стриматися з дальшим наступом та занятись приведеннєм до ладу свого війська. Тим більше що й тил і ліве крило його попадало де-далі під загрозу від повстання, що розвивалося на Побожу і Подністровю,-головно заходами Богуна, як доносили відомости, що приходили з ріжних сторін.

Браславська шляхта прислала свого уповаженого, чашника браславського, з колєктивною суплікою до коронного гетьмана, щоб її ратував, бо їх хлопи не пускають до маєтностей, а часом і вбивають, села палять, всі маєтки Каліновского коло Винниці і Браслава попалили, і Богун збирає козацтво “під Правковими лісами” коло Прилуки 9). Староста камінецький Потоцкий доносив, що подністрянські хлопи ані думають про покору, бунтують-“не хочуть Ляхів ніколи мати панами” і не маючи відомости про Хмельницького збираються вибрати нового гетьмана 10). В Деребчині (недалеко Шаргорода) зібралось уже кілька тисяч повстанців. В околицях Бару два ватажки Олександренко і Чугай (инакше Чуйко), з ватагою козаків винищили панські двори і шляхту, що сюди була спровадилась, спалили Барський замок і фільварки-виключно до збіжа, що стояло в полі. Чуйко згинув в сій дрібній війні, але Олександренко вів її далі, заложив свій табор під Браїловим і відси розсилав козаків по околиці, в старостві Летичівськім і Літинськім, нищачи шляхту і обсаджуючи старостинські і панські села своїми людьми; рахували тутешнього козацтва на десять тисяч.

“За таким згромадженнєм того гультяйства в сій подільській і в инших сторонах і за приходом немалого числа Татар наше військо, війшовши в сі далекі від своїх краї, опинилось просто як в облозі від неприятеля. Бо він обігнавши і залігши всі гостинці , переправи й дороги, не перепускав ніяких відомостей ні до війська ні з війська, непокоїв частими зачіпками, а ще більше-морив його незносним голодом, не пускаючи ні звідки ніякої живности до війська так що хлопи по селах і містечках тлумлячися з наших раз-у-раз кричали: “Ляхи наших облягли від Дніпра, а наші Ляхів від Висли!”

Гетьман Потоцкий сам думав один час пуститися в малу експедицію на Поділлє для приборкання тамошнього руху. Потім на військовій раді порішено було вислати в поміч Потоцкому-молодшому частину війська та доручити йому пройти до Винниці, приборкуючи сей рух. Проробивши сю екскурсію він з 2000 війська ставився в обозі гетьмана 17 серпня 11).

Отже в сім моменті і в сій ситуації почав настирливо накликати коронних реґіментарів до скоршого сполучення і спільних операцій кн. Радивил, що опанувавши в початках серпня Київ, опинився тут теж в подібній бльокаді як військо коронне 12). Ще підчас походу коронного війська через Волинь, він обсилав обох гетьманів гарячими листами, щоб вони поспішали на сполученнє під Київ-мовляв спільними силами можна було б осягнути значних результатів. Тепер його поклики ставали все більш “патетичними”, як ми бачили, але його настирливість викликала тільки незадоволеннє в короннім таборі. Добиваючись сполучення, Радивил і його штаб не хотів відходити від Дніпра, доводячи всі небезпечности, які можуть виникнути, як тільки пустити з рук Дніпрову артерію-і дійсно виникли, як потім вони доводили 13). Але ж і коронному війську приходилося б іти до Дніпра, лишаючи в тилу Білу Церкву, повз козацькі позіції під Білою Церквою і головний табор Хмельницького, розложений на полуднє від Василькова. Се теж було доволі небезпечне, і весь риск операції був на польській стороні, тим часом як Радивил не рискував нічим.