Чтение онлайн

Як бачимо, мали про що балакати політики, і серед сього шуму майже непомітно пройшла смерть нашого старого знайомого, одного з стовпів мирної політики-воєводи Кисіля, що постигла його в Берестю 3 травня, після того як він відбув сей сойм і брав участь в нарадах сенату. Останніми часами стратив він у політиці і ті невеликі впливи які мав, і через недуги і старечу слабість дуже мало міг взагалі себе проявляти. Але як ми бачили-до кінця він зістався речником компромісу, і як голос вимираючої шляхетської верстви gente Rutheni natione Poloni-його слово мало все таки деяке значіннє. Сходив зі сцени останній учасник великої парляментарної боротьби, котрою українсько-білоруська шляхта силкувалася розвязати національну проблєму, доки сама не розплилася в новому “плебейському морі”. Кисіль пережив сю парляментарну боротьбу-і не знаходив собі місця в нових умовах революції. Але траґічна сторона сеї його ролі не уявлялася сучасникам. Для них він був великим хитруном, у котрого ніколи не можна було знати до чого він веде, і тому навіть найпрактичніші і найщиріші його поради приймалися з недовірєм і з підозріннями-в чім там закопана собака? Те що говорилося про нього на сю тему з приводу його смерти, найбільш дотепно записав нунцій в одній з своїх реляцій-писаній уже з Варшави, два тижні пізніш:

“За весь час сих революцій він був в підозрінню у Поляків, хоча й листовно богато разів повідомляв про замисли бунтівників, і сам беручи участь в Зборівській і Берестейській кампанії на ділі показував себе вірним сином батьківщини. Тому смерть його в нинішніх обставинах вважається досить своєчасною-бо при тих підозріннях він не міг би здійсняти своїх замірів, хоч би й спасенних; а як би він сьогодня повзяв инакші заміри, він знайшов би способи їх здійснити, і при своїм авторитеті та званнях міг би наробити більшої шкоди, ніж які ся Корона зазнала за 5 літ війни. Він жив так, що не можна було довести його вини-тільки завсіди був в підозрінню, і всіми своїми оправданнями не міг примусити вірити його щирости. Він був греко-руської віри, схизматик; хвалив римсько-католицьку віру-і спротивлявся святій унії. Приготовлений до смерти руками схизматиків, не відрікся й отців єзуїтів: бувши в аґонії заявляв бажаннє вмерти в нашій святій вірі і виявив такі знаки каяття, що оден з патрів дав йому розгрішеннє. Таким чином похоронну службу по нім правили в одних церквах і в других, і його кінець відповідав його життю. Так як не можна було сказати, чи він був вірним своїй вітчині чи зрадником, так він і умер що не можна сказати-чи католиком чи схизматиком” 18).

Подібне, тільки в коротших словах записав у своїм дневнику Радивил. Цікаво відбилися суперечні оцінки в коротких записах Голіньского: він спочатку відзначив. що про Кисіля думали, ніби то він держав сторону козаків “і з ними мав свої секрети”, потім дописав: “але то зле думали, бо він на комісіях просто з козаками трактував і служив” (с. 622). Коховский, згадавши про таку його репутацію, відізвався більш позитивно і прихильно (с. 634). Пізніший Грабянка вважав своїм обовязком віддати честь-що то був “муж благочестив і вЂри греко-рускія великій бЂ побожникъ, во словесЂх бЂ сладок, УкраинЂ пріятен” (с. 118) В новішій історіоґрафії ся цікава постать все ще не має заслуженого нею обслідування.

Примітки

1) Memoriale Альбр. Радивила під 29 березня (в друкованім сеї частини нема вже).

2) Про се довідуємось з того ж дневника Альбр. Радивила: він записує під 5 квітня що до нього приходив Януш Радивил з канцлєром і підскарбієм, щоб поговорити про посольство Кутнарского, читали і обміркувовали лист господаря до Януша Радивила, і сі гадки потім були подані королеві. Потім під 8 квіт.-знову прихід тихже, але вже “з доручення короля”, щоб обсудити ще раз сей лист; Альбр. Радивил поясняє, що господар виправдував (або: вихваляв) свої заходи коло замирення короля з бунтівником і переконував” (очевидно-в необхідности продовжувати таку мирну акцію). Сього листу не маємо. В старім “суммарії” варшавського коронного архиву крім змісту листа Лупула до короля, процитованого вище (с. 499), є ще зміст листу до канцлєра, а тою ж датою 25 березня, але се простий супровідний лист.

3) “Пункти, передані мині від в. кор. мил., через ур. Юрия Кутнарского, я добре вирозумів з його устної реляції, і тепер за найважнішу справу вважаю знестися з Хмельницьким в сій справі, згідно з бажаннєм в. кор. м.”-Жерела XII с. 202.

4) “Одначе на сю медіяцію зволь в. кор. мил. не спускатись бо се непевна річ, коли трактується з такою неспокійною і лукавою (przewrotna) головою”- тамже с. 204.

5) Акты ЮЗР III с. 489-80.

6) Акты Моск. госуд. 307.

7) Жерела XII с. 192-3.

8) Жерела XII с. 197-8.

9) Тамже с. 200, про лист канцлєра-в згаданім “Суммарію” коронного архива.

10) Лист сей був виданий спочатку у Рудавского с. 123, і в Monum. Hungariae Historica XXIII дод. 674, новіше, з ориґіналу коронного архиву, але в уривку тільки-в Жерелах XII с. 193.

11) Рудавский, наводячи лист Ракоція, навіть виразно каже, що читано його в повнім сенаті, що складався головно з сенаторів литовських, с. 123, але се може бути апріорна подробиця, під котрою не лежить ніяка фактична відомість.

12) Відповідь з датою 20 квітня у Рудавского ж, с. 124.

13) Обговорюючи справу докладніш ніж хто небудь з істориків, Кубаля одначе допускає деякі недокладности. Він каже, що після того як прийшли ті вісти, “посол угорський (Ракоція) і Кутнарский робили в Берестю заходи, щоб перетягти на бік свого пана Річпосполиту”. Але угорського посла відправлено мабуть 20-го ж, Кутнарский же ледви чи приїздив вдруге. Такої ліцітації між ними мабуть в Берестю не було. В пізніших листах Лупула з Хотина нема на се натяку, і так само в реляціях венецькому послові.

14) Memoriale під 21 квітня: “Під вечір приїхав гонець і повідомив, що Трансильванець і Молдаванин змовилися против Волоха і його ґенерала лоґофета настановили господарем, вигнавши попереднього, і в такім секреті і скорости се зроблено, що тільки post factum стало відомо”. Дальше додане очевидно пізніше: “Волох з частиною майна і дружиною втік до Камінця і благав у нас помочи, але в такій нашій скруті не одержав, тому написав до Тимошка-козака, сина Хмельницького, котрому віддав свою доньку, просячи помоги, і одержав її” і т. д. Се виглядає на оправданнє Лупула-що він тоді тільки і тому тільки звернуся до зятя, що не виручили його Поляки.

15) Про се нунцій с. 171.

16) Жерела XVI с. 169, пор. т XII с. 198.

17) Тамже с. 170.

18) Жерела XVI с. 172-3.

МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ОПОВІДАННЄ КРАВСА, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ОПОВІДАННЄ МИРОНА КОСТИНА, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ОПОВІДАННЄ ПАВЛА З АЛЄПА, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ЦАРГОРОДСЬКІ ВІСТИ, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ВІСТИ ПОЛЬСЬКІ, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-РОЛЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Переходимо тепер до того молдавського епізоду, що так сильно затяжів на розвою політичних відносин України. Свого часу він наробив великого шуму, розбудив фантазію, приодягся барвистими квітками лєґенди, перетворився в живий “роман авантюр”, а хоч швидко й забувся, але нам-з огляду на зазначену вже його вагу в життю України треба з ним познайомитися, бодай в загальних рисах, особливо там де він сплітається з життєм України, її двору і правлящої верхівки. Почну від найбільш популярного, детального і барвистого оповідання сучасного семигородського хроніста, шесбурського нотарія Георга Кравса, що від свого опубліковання в 1860-х роках 1) лежить звичайно в основі історій сеї історії 2): коли не з инших причин-то задля сього варто з нею познайомитись.

Свого часу-оповідає Кравс-засватав був ту саму Лупулівну Розанду молодий син старого Ракоція Сіґізмунд, але потім наречений від сього шлюбу відступив, на стид і сором родині господаря. Коли тепер Розанда стала жінкою Тимоша, став господар і його молодий зять роздумувати, якби їм відомстити Ракоціям за сей сором. Лулул зачав кореспонденцію з цісарем Фердинандом, з Францом Веселим, палятином угорським (намісником цісаря в Західній Угорщині, що належала до Австрії) і з будимським башою (що правив східньою Угорщиною, яка стояла в безпосереднім розпорядженню Туреччини). Почав підіймати їх против Ракоціїв, подаючи такий плян, що він, Лупул, візьме собі Семигород у Ракоція, у Ракоцієвого союзника Матія Басараби відбере Валахію для свого молодшого брата, а Молдавію віддасть свому зятеві Тимошеві. Задарив їх богатими дарунками і прихилив їх на користь свого пляну, а здійснити його мав таким чином, що Тиміш повинен був привести йому козацьке військо, і з ним Лупул мав вигнати Ракоція і Басарабу. Але будимський баша, бувши скупарем жадним на гроші, задумав витягнути грошей і у противної сторони, і видав їм кореспонденцію Лупула, що той з ним провадив у сій справі. Дійсно він дістав від них богаті дарунки, разом з проханнєм-можливо затягти сю справу, поки вони йому знову не дадуть про се знати. Баша пообіцяв, але бажаючи далі гнати монету з сеї справи, переслав се листуваннє Лупулові, щоб дістати від нього ще грошенят за таку прислугу. Лупул тим часом встиг богатими дарунками прихилити до своїх плянів цісаря, і той в порозумінню з палятином вислав до Лулула біскупа-Грека, щоб умовитись про час і спосіб спільних операцій против Ракоція. Заохочений тим Лупул вислав одержане від баші листуваннє Ракоцієві, закидаючи йому віроломство, і очевидно-тим самим заповідаючи йому війну. Ракоцій відповів на се тим, що прислав Лупулові його листи, писані до башів. Тут Лупул злякався і вислав свого лоґофета (канцлєра) Стефана Ґеорґіцу до Ракоція, щоб залагодити сю справу.

Але той мавши вже давніші звязки з Ракоціями скористав з того на те, щоб змовитися против Лупула, порозумівся ще з двома визначними боярами: Чоголем і спатарем (мечником) і завів постійну кореспонденцію з Ракоцієм під покривкою квітів і овочів, які ніби то посилала Ракоцієва дружина, Софія Баторіївна, жінці Ґеорґіци, що уділяла з тої городини частину також і жінці Лупула, щоб ніхто нічого не помітив. Кінець кінцем Ракоцій вирядив свого головного командора Яноша Кеменя в глибокім секреті, без відома сойму, з кількома тисячами війська, щоб він Лупула прогнав, а по змозі й зловив. А щоб Лупул того не завважив, післав Ракоцій до нього проворного чоловічка свого Яноша Бороша, добре знайомого з Лупулом, з двома бочками вина в дарунку, і з порученнєм: постаратися випити се винце з Лупулом в приємнім товаристві, і затримати його до того часу коли надтягне Кемень- щоб Лупул, бувало, не виїхав на лови, як то мав звичай робити, виїздячи з цілим двором і кількома тисячами війська. Лоґофет мав в тім пированню брати участь, спатар з 6-тисячним відділом мав стерігти переправи на Дністрі, щоб Лупул не втік, а впав в його руки, коли б схотів тікати. Чогол же й инший боярин, мешкаючи на дорозі до Дністра, мали щодня давати спатареві відомости про все що діялось (196-9).