Чтение онлайн

Досить докладна реляція в Tneatrum Europ. Передова частина королівської армії в числі 14 тис. кінного війська здобула приступом Погребище, Борщаговку, Кальник і Ілинці, вирубала все що було і спалила міста, забрали богату здобич і господарювала як хотіли, бо побунтовані селяне, захоплені таким несподіваним нападом тікали як могли, лишаючи королівському війську всю пограбовану здобич. Але в Монастирщу козаки боролись неймовірно, і хоч за третім приступом корол. війско його здобуло, але стратило 600 найкращих своїх вояків, побитими і пораненими. Неприятеля побито на 8 тис., між ними полковники: уманський Грошенський (!), а черкаський (!) Богун хоч і пострілений в плече, заложився в замку з найкращими козаками, і так як Полякам то так дорого коштувало, вони відступили до Липовця; а Богун скориставши з сеї оказії з усіми козаками вийшов. Поляки ж розіслали скрізь сильні роз'їзди, щоб нагнати більшого страху на неприятеля (413).

Про операції на Поділлю доводі глуха звістка у Єрлича-як то полк Петра Потоцкого, під проводом Кондрацкого-як зараз побачимо-пустившися з Камінця понад Дністром, “громив розбійників”: “кажуть, що згинуло їх до 4 тисяч, а з жовнірської сторони погромлено хоругов волоську; але потім кварцяне військо, поправившися гонило за опришками аж до Дністра: розбійники втікли за Дністер, а наші за ними, і тепер тримають їх в облозі в окопах”.

Фіналом може служити отсей лист камінецького урядника Конажевского до гетьмана Потоцкого з 19 квітня (подаю з нього дещо в скороченню):

Несправедливо обмовив хтось перед в. м. пана Кондрацкого, ніби то він не виконав того, з чим був післаний від в. м. на Подністровє, і відступив з призначеного йому місця. Навпаки, маючи таку малу горстку людей, він тримався як годиться чесному кавалєрові. Мавши стільки неприятельських нападів щодня ставився він мужно й одважно, так що неприятель, хоч і з великою силою, мусів уступитися в замішанню і немалою шкодою! Тепер ото пробуючи трохи не останніх сил, неприятель подністрянський вдарив на ту горстку людей, що лишилася з ним, щоб їх знищити; але Бог дав, що й ту купу він побив на толову й самого її ватажка, якогось Вонденка-що був найбільшим бунтівником всього Подністровя, він зловив і мав відіслати в. м. Та хоч і тепер досить він доказує, але при такій відвазі міг би й більше зробити, коли б були прийшли хоругви, призначені до його полку; але ні одна не прийшла йому в підмогу, крім тих, що давно були. Люде князя Дмитра (Вишневецького), не дійшовши п. Кондрацкого, пішли назад, не знати з якої рації. Навіть і Волохи, що були з ними, утікали до Волощини, довідавшися про тамошнє замішаннє; але він їх догонивши добре скупав (nadplawil) в Дністрі 9).

Такі сучасні відомости. В пізніших історіях сеї доби кілька епізодів сих карних експедицій оброблено літературно.

Твардовский так оповідає про сі операції-лишаючи на боці ріжні поетичні ампліфікації:

Перше пішов під розвідку під'їзд під проводом Челебія. Наїхав на козаків Браславського полку з Уманцями; вдарив під Носеловим(!), так що поля вкрилися калюжами їх крови. В пень вирубав Самгородок і Прилуку. Але що доброго язика добути таки не вдалось, післано Чарнєцкого, чоловіка в тім ділі справного здавна, з 12 тис. самого вибраного комонника. Ніколи до того часу не було пролито залізом стільки крови в тім краю, ані не спалено стільки міст і сіл, як тоді. Бо майже всю Браславщину вкрито попілом: по Бершадь і Умань і дальші дикі степи-почавши від Погребища. Там велика сила гультяйства була замкнулась під ярмарок, і перше ніж могли зробити у себе якийсь лад, наші через усі застави і засіки добилися до міста. Тут на ніяку стать не вважав роз'ярений жовнір: ні на дівчину ні на вагітну жінку, ні на невинних дітей на грудях матери-аби не даремний страх мали инші міста. Відти величезною лавою, пішли полки в глибину. І був би в їх руках сам Богун-коли б останній день марцовий не помішав усього. Бо Хмельницький вислав був (Богуна) з комонником, введений у помилку невірною відомістю втікачів, ніби в тій чаті наших небогато, і то своєвільних людей. Коли ж (Богун) помітив сильне військо, відступив до Монастирищ, і заразом остеріг через спішних післанців Хмельницького, а сам замкнувся в тій твердині і відбив кілька разів наших, з немалою їх шкодою. Самого вождя пострілено стрілою в лице, і він перший окровавив ту облогу, а одначе доказав того, що замок спалахнув в огні, і Богун, стративши надію на оборону, серед замішання й огню непомічений втік. Але коли хтось в такім ґвалті крикнув: “Орда, орда йде”, наші як попарені кинулися тікати, покинувши не тільки місто з усею здобичею, але навіть свої вози і тягарі, ранених і хорих, так що за ту ніч сім миль пробігли. Очевидно, була поголоска, що Хмельницький з Татарами надходить на одсіч, і він справді був у тій дорозі-але прийшов за кілька днів по всьому 10).

Але найбільше причинилось до популяризації сього епізоду оповіданнє Коховского, котрого центром він зробив ту славну рану Чарнєцкого:

Гетьман довідавшися про незгоду між козацькою старшиною, спішно вирядив 10 тис. панцерного товариства і 20 тис. райтарів, під проводом Чарнєцкого, досвідченого вояка, прославленого особливо своєю невтомною проворністю, котрою він використовував всяку оказію. Була середина зими(!) і ріки були сковані ледом. Спішним маршом хоругви пройшли в Україну, наче простеленими на болотах мостами, і перед усім зійшлися під Уманем. Захопивши несподівано країну, вожд рішив приступати до всього що стрічалось на дорозі: окружаючи військом, без усяких насильств, з початку обережно розвідувався про людність, коли ж переконувався про непокірність-здобував і витинав, як Ягубець, Липовець, Погребище й инші міста, і військо ставало все охотніше і від успіхів нестримне. Чутка про сей наступ кінець кінцем збентежила повстанців. Не слухаючи наказів Хмельницького, що заохочував їх до боротьби, вони замикалися в містах, нищили припаси й фураж. Вважаючи швидкість єдиним способом знищення неприятеля, Чарнєцкий розислав на всі сторони під'їзди, використовуючи ситуацію-поки не довідався, що Богун іде на нього з вибраним військом. Рішив стати з ним до бою-але у Богуна була лися вдача: як лис показує собакам то зуби то хвіст, так сей то силу то хитрість. Виваблюючи на бій підвів Чарнєцкого під укріпленнє Монастирищ-щоб тут використати против нього вали й рови й усі звичайні свої штуки. Той так само жваво кинувся на приступ, як на полевий бій. З криком і лоскотом пішли хоругви, стараючись для більшого страху удати як найбільші сили. Вали були вже в їх руках і зарубавши сотника Дрозденка почали вони розбивати палісади, сподіваючись здобути місто-коли несподіваний випадок розбив се завзяттє. Чарнєцкий літаючи серед стріл з своїми розпорядженнями без шолома і наличників, дістав з гвинтовки рану в обідві щоки, майже смертельну. Все піднебіннє вирвала йому куля й кров позбавила його не тільки голосу, але й віддиху. Півживого зняли його з коня товариші й підтримували, поки він підвівшись виплював кров і спитав присутніх-чи вже місто здобуто? Довідавшись, що місто не піддається, а наші збентежені його пригодою, він схвилювався, і кров пішла ще сильніше. Тим часом Богун з його звичайною проворністю в забіганню і витривуванню небезпек, вирвавшися з вибраною кіннотою, підняв крик на татарський спосіб, аби навести страху, що наближається підмога. Отже недостача потрібної для облоги артілєрії і всякого иншого знаряддя, гостра зима, труднощі в фуражуванню, гололідь, на котрій коні падали, і взагалі занадто були змучені, щоб могти витримати свіжі сили неприятеля, випадок з Чарнєцким й ріжні міркування захитали настрій війська, так що воно кинуло не тільки Монастирище, але й Україну взагалі, як найспішнішим маршом, так як би від рани одного всі стратили дух. Але се не було нерозважно; бо як би ще хоч маленька проволока, затопила б їх Україна своїм військом. А Чарнєцкому ся невдача більше завдала жалю, ніж ся рана, що не загоїлася до кінця його життя, і він мусів носити бляшку на піднебінню, аби воно йому не перешкоджало говорити 11).

Таким чином сей похід, очевидно надхнений Чарнєцким з його гаслом: “ані на лікарство не лишити Руси”, видохся й згубився в серії дрібних карних експедицій, крівавих, огидних, але кінець кінцем безрезультатних-як що не рахувати того, що вони мабуть дали нові імпульси переселенням з Правобічної України на схід, що почали масово розвиватися з минулого року. Навзаєм ретірада польского війська викликала нову утечу шляхти з козацького погранича. “Місяця мая 7 дня по великодні в півпятій неділі, волинська шляхта від Корця, скоро тільки довідалася, що військо від Чуднова уступилось назад під Острог, знову почала з домів своїх виїзжати за Стир” (Єрлич).

Альбр. Радивил не без рації завважає з приводу сього наїзду: “Богатьом се не подобалось, і в числі їх був і я; бо результат був тільки той, що навбивали селян, позабирали провіянт, що міг би нам придатись, коней зробили нездатними до війни, і вернулися без слави, але обвантажені здобичею. А навіть чув я від самого короля, що хоч могли зловити визначного бунтівника 12)-але взявши 10 тис., чи золотих чи угорських червоних і зрушені милосердєм, вони пішли назад, з немалими втратами. Сам привидця Чарнєцкий, ранений в лице з самопалу, пішов скрівавлений і прикрашений шрамами” 13).

Новіший польський історик іронізує над таким “особистим і утілітарним становищем” старого канцлєра, що жалував того даремного спустошення-не передчуваючи для кого щадить той “наш край” Чарнєцкий 14). Такий підхід в оцінці звірств XVII ст. лишається характеристичним документом польських настроїв початку XX століття.

Але польські наїздники помилялись, щиро чи не щиро, пояснюючи чи виправдуючи свою спішну ретіраду з України наступом головних сил Хмельницького. Військо козацьке трималось на поготові, але не наступало. Людність трівожно оглядалась на всі боки, сподіваючись заповідженого королівського наступу польських і литовських військ на знищення руської віри і народу. При кождім руху польського або литовського війська починалася трівога, людність починала тікати до безпечніших сторін.

Климент Старушич розповідав напр. одному путивльському вістунові; 5 (15) січня були в Чернигові загонщики від маршалка в городі Чорнобилі і побили козаків, що були тут на заставі, і в Київі 5 січня була велика трівога, і гетьман Хмельницький велів київському полковникові Антонові йти з усім своїм полком в похід за Поляками; але Поляки з Чорнобиля пішли назад до маршалка, до Степани, й козаки за ними не пішли 15).

Межигорські монахи, що пішли з свого монастиря після Єрдану, оповідали в Яблонові в місяці лютім: Писав до Межигорського монастиря “пан з Чорнобиля”, щоб ігумен з братією не лишалися в манастирі, аби їх Ляхи не побили; бо як прийдуть Ляхи, то всіх ченців побють. Кияне з Київа перевозяться на сей бік Дніпра до Переяслава, зо всім. У чернигівського полковника Пободайла за Стародубом був бій з Ляхами; козаки зловили двох Ляхів, і ті козакам розповіли, що Ляхи збираються обманути гетьмана Б. Хмельницького і козаків мирним договором, а як козацьке військо після договору розійдеться до дому і не буде стерегтись, тоді Ляхи й прийдуть на козаків війною 16).

Далі (с. 508) ми побачимо, як поясняв король припиненнє польського наступу молдавськими подіями.

Примітки

1) Четверта неділя була 26 н. с. березня.

2) Польські справи 1653 р. ст. І л. 175, ориґінал з країв потлів і дещо трудно прочитати.

3) Акты Ю. З.Р. VIII с. 362.

4) Себ то коло 6 н. с. квітня.

5) искратчи.

6) Звертаю увагу на сей цікавий вираз: городы гетманские.

7) В ориґіналі в третій особі: того он, Иван не упомнит.

8) Звідомленнє Матвеева, безгл. столбцы 74 ч. І.

9) Теки Нарушевича с. 115-6; кінець листу, про приїзд Лупула до Камінця, подам далі.

10) Ч. III с. 84-5, Величко повторює се оповіданнє з деякими своїми, неважними додатками.

11) Коховский І с. 361-3, перекладаю свобідно, не йдучи за всіми плетіннями його схолястичної риторики. В скороченню, з деякими прикрасами, повторене се оповіданнє у Грабянки с. 118. В літературу пішли головно всякі польські й українські перерібки Коховського і Твардовского-див. Костомаров с. 511-2, Равіта-Ґавроньский II с. 228-230.