Чтение онлайн

Одночасно з такою відправою козацького посольства випущено королівського універсала до воєводств на посполите рушення, визначаючи їм термін походу-10 серпня 4). Король мотивував се тими (сильно запізненими, як бачимо) вістями, що неприятель наступає з усіма силами, разом з Татарами, що йдуть під проводом ханського брата. Се, мовляв, стало певно відомо від татарських під'їздів, захоплених під Зборовом в обозі польськім Татар виглядають що години і що моменту,-хоч в дійсности вже два тижні стало відомо, що Татари пішли додому.

Розуміється, секретом се не могло лишитись, і не могло не вплинути на зріст звичайного шляхетського недовіря до королівських алярмів, мовляв звичайно невчасних і фальшивих.

Але і серед сенаторів не бракувало рішучих противників такої різкої політики супроти козаків, союзу против них з Ракоцієм і т. д. На чолі сеї опозиції стояв розуміється, Я. Радивил. В Теках Нарушевича заховались цікаві “перестороги вибрані з листів кн. воєводи виленського до декотрих сенаторів” 5). Радивил нарікає, що його ради відкидаються-мовляв подиктовані бажаннєм ратувати Лупула, і знову повторяються вічні фрази про зимову кампанію (wielebnej zimy czekac), а ніяких серйозних приготовань до того не робиться, і пропозиції замирення легкодушно відкидаються в такий момент, коли з-за пліч Козаччини підіймається Москва.-

“Коли нам Хмельницький диктував свою волю, ми се звали униженою суплікою; коли тепер він нас (справді) просить, а до того притяг такого посередника-ми надуваємось! Коли нам Бог дав такі добрі способи замирення з гонором,-ми вже в наших надіях всіх завоювали! Коли неприятель рівен нам силами, а все ж просить, то ми се толкуємо так, що він боїться-але самі не дуже то маємо до нього сміливість! А найдивніше, що в. м., маючи 60 тис. війська, і посполите рушеннє, і ланових, і панські полки, а над усе-присутність монарха,-кричите, що Литва нічого не робить. А ви що робите, м. п.? Мали сьте неприятеля близько-коли під Зборів забігав; було його бити! Нами не журіться, ми пляцу дотримаємо і не упустимо оказії, хоч би й з таким слабим і зруйнованим голодом і пошістю військом. Але справджуються мої гадки і перестороги-ми покладаємось на свої сили, а неприятель, навчений Берестечком, дає нам тратити час і в поході на нього гинути. Або денебудь в тісний кут попровадить, і ми знищені, зголодовані, стерті, впадемо духом і де небудь по Білоцерківському, коли не по Збаразькому приступимо до згоди-аби тільки він, привівши нас до нужди, тоді нам попустив. І щоб не бути мині пророком, що замісць Білих Церков, Київів, Чигринів будемо кінчати ту війну на Поділлю та на Волини-дай Боже тільки аби добре й щасливо!

“Хан уже напевно обіцяв стати при Хмельницькім, а той і туди й сюди упадає: тут милосердя просить, а там ратунку. І що ж за диво? Самі ми стягаємо на себе:

готуємось і грозимо, відповідаємо грізно, а нічого не робимо! Самі гонимо його до відчаю і на приготовання даємо час!”.

Розуміється, Радивил мав свої персональні “урази”, і королівський двір вважав його поведінку супроти козаків підозріливою і нельояльною 6). Але його концепція замирення з козацтвом, як побачимо трохи далі, поділялася богатьма. Безсумнівно також мала богато противників політична невдячність корони супроти її вірного союзника Лупула і такий оборот її політики, що замісць наближення через Лупула до Козаччини вона приводила до розриву з Лупулом через його звязок з Козаччиною. Вагання королівської політики, що виявилися на веснянім Берестейськім соймі, в липні й серпні закінчилися постановою короля і його партії-відріктися Лупула і звязатися з ліґою його противників на повне його знищеннє. Коли Ракоцій прислав своїх послів в липні з наріканнями на нерішучу, двозначну політику Польщі, що дала сховок Лупулові й його скарбам і випустила знову, коли він захотів поновити свою боротьбу з Ракоцієвими союзниками 7)-йому кінець кінцем дано запевненнє, що прихід козаків на Молдавську територію буде вважатися Польщею за casus belli супроти них і Лупула. “Коли Козак прийде на Молдаву, поміч буде дана”, як формулював се Ракоцій в листі до матери з 6 серпня, переказуючи результати своїх зносин з королем і гетьманом Потоцким 8). Таким чином воєнний союз Польщі з Ракоцієм против Лупула і Хмельницького з кінцем липня став фактом, і виявив себе посилкою на Молдаву Кондрацкого з відділом війська-хоч і в обережній формі “добровольців”.

Бо невідомо було, як подивиться на се Порта, що заявляла себе протекторкою козаків-і як прийме відомість про союз Польщі з Ракоцієм цісарський двір, що польським двором вважався найважнішим союзником, а на Ракоція дивився підозріло. В липні ще повідомив Ракоцій вел. візиря, що у нього одночасно був посол польського короля і козацького гетьмана. Хмельницький запевняє його, що похід його сина на Волощину був тільки виявом його приязни до тестя, сам же гетьман хоче бути добрим приятелем Ракоція, ніяких інтриґ против нього не веде, і навіть готов служити йому військовою поміччю. Польський же посол просить Ракоція посередничати між Польщею й козаками, а також у Порти вистаратись продовження згоди з Польщею. Все се говорилось очевидно на те, щоб представити як найбільше льояльним се нове зближеннє Ракоція до Польщі; але, пише австрійській аґент, візир не дав на се зловити себе й іронічно завважив, що се було б доброю прислугою Порті з боку Ракоція, як би він своїм посередництвом замирив козаків з Поляками, і привів би до того, що ті 200 тис. підданих (козаків), що добровільно піддалися Порті, знову відпали б від неї 9).

Одночасно так само старався польський король представити свою спілку з Ракоцієм в можливо приємнім світлі перед цісарем німецьким 10), запевнюючи, що боротьба з козаками ведеться в інтересах всього християнського (розумій католицького) світу, і король просить уважати таким же користним для католицького світу і виступ Ракоція, що з свого боку не хотів би тим викликати які небудь підозріння у цісаря і стягнути на себе його невдоволеннє (прошу нагадати оповіданнє Кравса, що Лупул свою ліґу против Ракоція складав ніби то в порозумінню з німецьким двором-вище с. 510).

Те що король тут вимовляв в дуже загальних фразах, близче розшифровував цісареві польський аґент в Відні Вісконті 11). Він викладав йому такі мотиви сеї нової спілки короля з Ракоцієм. Ракоцій обіцяє нерозривний союз против усіх ворогів в тім числі й против Порти; в ближчім часі ся ліґа обіцяє добрі наслідки королеві против козаків, але при першій нагоді всі вони: Ракоцій, господар молдавський і мунтянський вийдуть на війну і против Турка, і король просить цісаря вповні рахувати на їх поміч; відхилити ж в данім моменті союз Ракоція і його колєґів, значило б їх кинути в союз з козаками і Турками, з серйозною небезпекою не тільки для Польщі, але й для австрійських провінцій цісаря. Подібно, з становища боротьби против Туреччини інтерпретовано нову ліґу на адресу Венеції, Іспанії і т д. 12)

І одночасно польський уряд підготовляв безпосереднє посольство до Порти щоб нейтралізувати новий козацько-турецький союз відновленнєм приязних відносин між Портою і Польшею 13). В звязку з сим, очевидно,-щоб не дражнити Порти, першій посилці польського війська на Молдаву і надано характер експедиції не офіційної- пішли, мовляв, добровільні на власну руку (nomine voluntaryusrow) під проводом полковника Кондрацкого, кілька тисяч чоловіка 14). Потім тільки, з-під Галича післано відділ королівських драґонів під проводом старости Денгофа і трохи армата. Ся посилка мало вже характер офіційний.

Здається, безпосереднім приводом до висилки Кондрацкого послужили вісти, що після погрому Тимоша на Молдаву пішов козацький відділ під проводом Носача. Вище я подав про се згадку Ґоліньского (с. 571). Доні пише про се в донесенні 21 липня: “Хмельницький не пропускаючи ніякої нагоди для своїх хитрощів-будь то на шкоду чи на користь своїх, аби тільки відповідало то його партикулярним інтересам, показав, що батьківська любов більше ніж охота до війни змусила його післати на Волощину старшину званого Носача та 2 тисячі наємних Татар. А зараз по тім удавши, нібито від й. корол. вел. прибув післанець з запевненнєм замирення і пробачення, видав в звязку з сим наказ іти походом на Трансильванію і Мунтенію 15), придавши до немалого числа добрих вояків силу безоружного люду, що пішов з киями в супроводі навіть дітей. Тут пояснюють се тим, що в сій країні приходиться раз у раз то прокидати, то замикати дороги, копати рови і сипати шанці, і Хмельницький не міг обійтися без такої сили хлопства, бо воно виконуючи сі роботи, дає змогу воякам не відтягатися і не втомлятися (сею роботою), а пильнувати тільки бою і бути в нім міцнішими. Може бути що так навчив його досвід в инших війнах, але не знати, чи буде з них якась користь у Волощині”. І безпосереднє по тім додає: “Не можучи пересунути цілого війська, король велів іти на Волощину Кондрацкому, дуже поважному воякові, в 5 тис. коней-більша частина їх стоять уже там поблизу” (в Камінці себто). І ще далі: “Володар трансильванський дає до розпорядимости короля свої послуги проти кого він схоче, вже в кількох листах”.

Дипльоматичні відносини між Ракоцієм і Козаччиною перервалися в тім моменті так само як і між польським і українським урядом. Настоюючи, що у Поляків на сім пункті не повинно бути ніяких неясностей і недоговореностей, Ракоцій очевидно вважав потрібним так само різко поставити і свої відносини до Козаччини. В січні 1654 р., відновляючи сі відносини він писав козацькому гетьманові: “В липні минулого року прийшли були до нас листи і посли в. вельможности, але се посольство не могло не видатись нам підозрілим як на тодішні обставини, на непевність місця, куди їx прислано, і автентичність письма. Бо принесено їх не просто до нас, а до Василя воєводи, нашого противника, відти до Валахії і тільки потім до нас,-і пізніші події показали, наскільки оправдані були наші підозріння. Бо ті листи і посольство виразно заявляли, що син ваш без волі і відомости вельможности вашої дав поміч Василю воєводі, напав на військо наше і воєводи Валахії і замішався до сеї війни- в. вельможність нібито насварили довідавшись і спішно його до себе відкликали. А факти показали цілком противне, хоч ми ніякого приводу до ворожнечі війську Запорізькому не дали і навіть нам на гадку не могло прийти, що той воєвода (Василь) може бути вам ближчий від нас і наших союзників, і ви за його справу візьметеся за зброю, відсунувши приязнь з нами, скріплену стількома обіцянками і приреченнями, стільки разів перед тим і в останнє в місяці квітні, коли в. вел. своїми листами і послами з вільної волі запевняли нас в своїй прихильности і щирости, і ми нашого ґенерала вислали не против війська Запорізького, а тільки против згаданого воєводи. А хоч між сином вашим і згаданим воєводою був персональний звязок, як звичайно між тестем і зятем, але приватні справи не можуть іти на перше місце перед публичними, і коли між сими трьома провінціями, підвластними наймогутнішому імператорові виникають конфлікти, чи відпорні чи зачіпні, в. вельможність не має ніякого права їх рішати, тим більше що найясніша Порта, давши своє затвердженнє воєводі Стефанові, все вже була полагодила” 16).

В листі до матери, писанім 6 серпня 1653 р. мабуть про се козацьке посольство Ракоцій писав, що в пятницю (1 серпня) “60 козаків пробувало перейти Дністер на переправі, але наше військо їх затримало; вони казали, що прийшли не з якимись лихими замірами, а в посольстві, просити згоди,-але їм не можна вірити”. Се були посли вислані від Хмельницького з під Бедрихового Городка десь коло 25 н. с. червня до мунтянського і семигородського князя, намовляти їх до згоди з волоським господарем 17). Їх не прийнято, затримано, і відносини були таким чином зірвані по всій лінії.