Чтение онлайн

Одночасно виступив перед Хмельницьким посередником в інтересах Польщі і цісарський двір 1).

Ще в початках шведської війни він затрівожився можливістю порозуміння Шведів з козаками і радив польському дворові зробити все можливе для замирення з Козаччиною. За найкраще вважав він поновити для сього посольство до Хмельницького від венецької республіки, так заінтересованої козацькою поміччю. Але польський двір тоді стрів сі пляни неприхильно 2). Потім, коли з польських переговорів з козаками не виходило нічого, Ян-Казимир, навпаки, став просити цісаря взяти на себе посередництво у козаків, щоб замирити їx з Польщею, або принаймні вплинути на них, щоб вони вірно дотримали трактатів з королем 3). Заразом цісарський посол при шведській кватирі, Лізоля, під впливом своїх розмов з Радзєйовским, теж став радити цісарському дворові пошукати безпосередніх звязків з козаками. Радзєйовский, незадоволений з поведінки шведського короля, як ми знаємо, роздумував над переходом з шведських хлібів на австрійські, і між иншим розписував Лізолі, яке значіннє надає шведський король помочи козаків, і який то має у них вплив він, Радзєйовский. Козаки, мовляв, тільки йому вірять, і не хочуть инакше трактувати з шведським королем, як тільки через нього 4). Під вражіннєм сих розмов Лізоля писав цісареві при кінці вересня:

“Коли в. цісар. вел. задумаєте щось почати против Шведів, нема на те нічого кориснішого на мій погляд, як привязати козаків безпосереднє до себе. Тим способом не тільки випередимо союз Шведів з Хмельницьким, але і самих Шведів без всякого труду візьмемо під свої впливи, і Поляків в. ціс. в-во будете тримати в залежности від себе, щоб вони здобувши нашою зброєю свободу, не задумали, потім зміняти приобіцяні умови. Тим способом в. ціс. вел. триматимете в страху Турків і у всіх противників викликатимете повагу, і взагалі в усяких випадках буде незвичайно користь мати козаків готових виконати всяке дорученнє. І се не здається мені трудним, коли в. ціс. в-во рішите сим занятись. Бо обставини диктують се козакам-знайти собі якусь нову опору, коли вони відступили від Москви і бояться сього ярма, а не довіряють польській шляхті. Татари їм ворожі, і Туркам піддаються вони не з охоти, а тільки тому що не мають иншої надії. Тому не лишається їм нічого иншого як тільки пристати до в. ціс. вел. або до шведського короля. Але вони вже побачили безсильність Шведів-як вони підупали, і мусять при тім боятися, що можуть сим союзом накликати на себе зброю московську, польську, татарську. Коли ж звяжуться з в. ціс. в-м, їм нема чого боятися, навпаки-з усіх боків вони будуть забезпечені.

“Здається мені, що сю комбінацію має в руках Радзєйовский, і він може додати сим справам успіху, коли схочемо привязати його до себе. Тим способом вирвемо у шведського короля останній шанс, що лишається ще йому в союзі з козаками” 4).

Під впливом сих ото розмов підмовляв Радзєйовский Данила Калуґера разом з ним виїхати до Німеччини, на службу цісареві, щоб відвести гетьмана від Карла-Ґустава і звязати з цісарем. Але Данило за краще вважав триматися Карла-Ґустава, а Радзєйовский кінець кінцем дістався під ключ.

В Відні тим часом поради Лізолі знайшли сприятливий послух. Плян привязати до себе козаків подобався. Цісарські міністри, міркували, що Хмельницький як схизматик не має причини триматися неодмінно кальвинів (Ракоція) чи лютеран (Шведів)-однаково йому бути в союзі з ними чи з католиками. Але було розходженнє на пункті: чи вести переговори з козаками безпосереднє, чи краще відводити їх від Шведів через Поляків і Москалів, а не через своїх послів, щоб не війти в конфлікт з Шведами? 5). Кінець кінцем рішено повести зносини з козаками безпосереднє і самостійно, тільки за відомом польського короля: підшукати відповідну особу, зібрати відомости про попередні переговори з Хмельницьким, вияснити, які титули треба вживати в зносинах з ним і т. и. Таку ухвалу прийнято 9 жовтня 6). З тим справа готова була піти в традиційну австрійську бюрократичну проволоку. Але вісти про союз козаків з Ракоцієм, формуваннє нової ліґи шведсько-семигородсько-козацької, пляни її наступу на Польщу, що стали приходити слідом все в гострішій формі, не позволяли її заспати. В середині жовтня посилає цісарський резидент при польськім королі Фраґштайн відомість про листи шведських резидентів у Семигороді, перехоплені Поляками. Згадує, що вісти про союз Ракоція з козаками на Поляків потверджуються з дня на день все більше і більше 7).

Все се лякало не тільки Поляків, непокоїло також і австрійських політиків, і тому нашвидку розшукано “підхожу людину” для сього посольства-в особі “угорського канцлєра”, епископа Юрия Селепчені, і 3 листопаду цісарські міністри відбули з ним секретну конференцію в справі посольства 8). Ухвалено було показати пункти посольства польським послам, щоб цілком погодити його з польськими інтересами. Лізолі доручити притягти до сеї справи Радзєйовского, щоб він ужив своїх впливів, аби відвести козаків від шведського короля і всяких инших неприятелів Польщі, а помирити з Польщею. Головним же завданнєм місії до Хмельницького поставлено: війти в довірє у нього і довідатись про його бажання-обіцявши йому всяку діскрецію в сій справі. А що за відомостями цісарського двору се розбивається на недостачі довіря з боку Хмельницького і козацького війська до польського уряду, то заявити йому, що сим разом ґарантію і поруку за договір візьме на себе сам цісар.

Польські делєгати дали, очевидно, повну згоду (пізніш, коли передано польському канцлєрові посольську інструкцію в останній редакції, він висловив тільки побажаннє, щоб Хмельницького титуловано не illustris, а просто generosus, і то “гетьманом короля польського”1). Польський двір навіть настоював на цісарськім посередництві. В політичній конвенції уложеній у Відні польськими послами з цісарськими уповаженими 1 грудня між иншим містилась обіцянка з боку цісаря як мога скорше і зручніш повести справу приведення гетьмана і війська козацького до послуху королеві 10).

Але Селенченія тим часом прийшлось вислати до Ракоція, як найбільш підхожого чоловіка, щоб якось стримати його від походу на Польщу, і на його місце кінець кінцем надумали взяти нашого довголітнього приятеля Петра Парчевича. За той час, після своєї болгарської місії 1650 р. він висидів собі у Римі титул архиепископа марціянопольського in partibus infidelium і уряд адміністратора католицьких церков Молдавії. А побувавши в сій своїй епархії і заваривши нову інтервенціонистську кашу, приїхав в осени 1656 р. до цісаря з новою місією-від ріжних більш і менш апокрифічних церковних і світських нотаблів балканських: з проханнями помочи, протекції, інтвервенції і т. д. Цісар мішатися в сі справи не хотів, Парчевич сидів без діла в Відні, просячи підмоги, і тут раптом надумали післати його замісць Селепченія на Україну, тому що він похвалився знаннєм “козацької мови” “і їхати на Україну не дуже йому було з дороги” 11).

10 січня виставлено йому вірчі грамоти-одну на переговори з Хмельницьким, другу на переговори з Хмельницьким і старшиною (можливо на випадок, як би Хмельницький тим часом таки помер-що говорилося ще з літа). Дано інструкцію на трактати, дуже бідну змістом-вона містила властиво парафразу звісного вже нам протоколу наради цісарських міністрів про місію до козаків 3 листопаду 12). В товариші і секретарі придано йому боснійського прокуратора Христофора Маріяновича. Самому Парчевичу надано титул цісарського радника, видано йому на руки дарунки для гетьмана-більше ніж скромні (срібний золочений кубок і 3 малі годинники-мабуть для членів його родини), і ще скромну суму на видатки самого посольства-600 червоних або тисячу талярів 13), і він набравши собі службу, 15 чоловіка, убравши їх в зимову одежу і узброївши карабинами, накупивши купу ріжної галянтерії на дрібні дарунки (ножів, бритв, ножиць, зеркалець, рукавиць і т. и.), 17 січня вирушив у свою подоріж. Ріжні цікаві побутові подробиці, заховані в поданих ним реляціях і в звідомленню його секретаря, змушують нас спинитися на деталях сеї подорожі-не позбавлених також і політичного інтересу.

Серед холодної зими, трудною дорогою через Карпати, що так далася в знаки кілька тижнів перед тим армії Ракоція, що марширувала в напрямі на Стрий, Парчевич з своєю службою з тяжкою бідою передостався до Ярослава дня 8 лютого і вислав відти свою реляцію цісареві (ч. 37). Думав їхати відси на Львів, але ярославські єзуїти запевнили його, що се неможливо: під Львовом стоїть Кемень з Ракоцієвим військом і дороги непроїзжі, саме приїхав відти оден єзуїт, і його погромили в дорозі, забрали коней і все що з ним було. Коронний маршалок Любомірский, що прийняв тут Парчевича, вислав на його проханнє одного з своїх людей провірити се, і той потвердив, що проїзду нема, і Любомірский радив з ним разом вертати назад, тим більше, що знову пішли чутки, що Хмельницький помер. Але Парчевич рішив кінець кінцем їхати далі, минаючи Львів, на Сокаль, і згодив собі в провідники якогось єзуїта, “дуже обізнаного в дніпрянських краях”, перебравши його за священика і пообіцявши привезти до своєї молдавської резіденції 14).

Дорога з Ярослава на Сокаль-північним краєм Української землі, що тепер козаки заходилися прилучити до своєї держави, описані в звідомленню місії фарбами незвичайно темними; розуміється Парчевич і Маріянович мали всі причини представляти свою місію дуже тяжкою, бо мусіли випрошувати у цісарської комори покриття понесених видатків, виплати пороблених пожичок, і под. 15). Але все таки в сих описах богато реального, що говорить нам про перепетії війни, спустошення, татарські загони і т. д. Спеціяльно ся північна країна, Ярослав-Сокаль, була ареною козацьких і московських рейдів підчас походу на Галичину 1655 року, і очевидно не встигла загоїти сих спустошень, а тепер на вість про новий похід Ракоція і козаків тутешня людність заворушилася, ховаючись хто куди міг.

“На всі сторони бачили ми убогу людність в утечі серед такої тяжкої зими-нещасні жінки з дітьми і худобою тікали в ліси й на навищі шпилі, щоб там якось сховатись. Ледви проїхали ми три милі, і вже нам не хотіли давати ні коней ні возів, боячися козацького війська. Приставши в однім убогім і цілком спустошеннім селі ми заблукані в одчаю ходили від хати до хати, просячи щоб хто небудь став нам за провідника в дальшій дорозі, але не могли знайти живої душі і нарешті пустилися на волю божу без провідника або комісара. З кіньми ж і возами була незвичайна трудність. Коли щось і знаходили, то мусіли платити в-тричі. Хліб і мясо незвичайно дорогі і навіть рідкі. Сорок миль-самі пусті оселі, зрівняні з землею; лежать людські трупи, голови скрізь повішані при дорозі на деревах віднілися по обох боках. Тому що не лишилося иншого способу, мусіли ми брати коней силою і так ішли далі, поки не дісталися до одного воєводи, недалеко від Сокальського замку-у нього ми лишили тих забраних силою коней, і просили, щоб він замісць них дав нам инших, бо ж їдемо в справах миру для добра Польської Корони” (542).