Чтение онлайн

Але з другого боку — наростав українсько-державницький аспект. В сім аспекті козацтво, чи навіть козацька старшина се було не просте “сословие” Російської держави, що силкувалось як найбільше урвати й закріпити за собою соціяльно — економічних вигід; ні, се була керівна державна верства, що в своїх власних інтересах, як верства командна, мусіла дбати про інтереси всеї держави як цілости, її національно -культурне і економічне добро, пильнувати добробути инших верств — підтримуючи свій престиж представниці загальних, всенародніх інтересів. Коли скажім пок. Ол. М. Лазаревський висував еґоїстично клясову, експльоататорську політику старшини, то цілий ряд критиків його праць, і дослідників українського життя взагалі нагадували про потребу рахуватися і з культурно-національними, державницькими, патріотичними мотивами її діяльности. Сі критерії мусіли бути приложені, очевидно, і до провідників Хмельниччини, і перед усім до самого Хмельницького. Як представники козацтва, як члени козацької старшинської верстви розуміли свою ролю? наскільки в своїй діяльности водилися вони своїми клясовими інтересами — наскільки свідомо фундували українську аристократичну верству? Чи оглядалась і наскільки оглядалася при тім на інтереси всенародні, державні, політичної незалежности і національної автономности українського народу? А з тим Хмельниччина — чи се бодай хоч у якійсь мірі національна епопея, якою вона малювалася на протягу століть українській старшині, українській інтеліґенції і навіть народнім масам? як формулувала се апокрифічна дума про смерть Хмельницького 7).

Тим і сталась по всьому світі страшенная козацькая сила,

що у всіх у вас, панове молодці, була воля й дума єдина.

Ся популярна формула підроблена- але взяти автентичні думи про Хмельниччину, що вважалися, ще й досі вважаються витвором народньої творчости, виявом народнього історичного світогляду.

Їх ідеалізація Хмельниччини має під собою щось реально-історичне, чи се тільки “корчемний хмель”, як його атестував Куліш, апольоґія канібальства, і вся Хмельниччина — оден руйнацький вибух темних соціяльних сил, викликаний купкою еґоїстів- авантуристів, котрім народні маси послужили тільки знаряддям, “гарматним мясом”, обдуреним свободолюбними і демаґоґічними гаслами, а в результаті-руїна України, занепад культурного життя, тяжке поневоленнє народніх мас сею самою старшиною — як представляли се ріжні польські письменники, в російській історіоґрафії Буцинский, а у нас Куліш і т. д.

Куліш навіть тоді як ще признавав козацьку верству вповні позитивним явищем з погляду національного і культурного-великою творчою і охорончою силу, для котрої добичництво було тільки засобом, а національний обовязок був метою і реліґією 8), — до Хмельницького ставився неприязно, — ставив йому в рахунок, що він повернув Україну в пустиню, припинив успіхи культури й освіти, і т. д. В останній же періоді своєї творчости — роздратований тим, що українське громадянство рішучо відверталось від його зусиль розвінчати разом і Козаччину, і Хмельницького, і українську історіоґрафію, що не одрікалася Козаччини, він, у своїм “Дзвоні” (1892) перейшов навіть шляхетських лихословів XVII в. — Єрлича і всіх йому подібних:

Богдане, зраднику і патріярху зради.

Цураєшся й на тім, як на сім світі правди.

На лоні в Сатани з Іудою єхидним

Сидиш ти, псе, мов брат єхида з братом рідним.

Бо з-малку в Мокрського лукавити навчався,

І єзуїтської зрадливости набрався.

Вподобали тебе писаки суєслові

І їx читателі, буяки безголові.

Що Польщу до-гори ногами й Русь поставив.

По всіх шинках ножі та пожари прославив.

Колиб єси до нас, пекельнику, вернувся,

Увесь би мотлох знов по Руси стрепенувся.

Гострили б скрізь ножі на громадян заможних,

І славославили б тебе в піснях безбожних.

А вчена Татарва, без домислу писаки,

В імя народности, брехали б як собаки.

Та вже не вернеться до нас лиха година:

Устала з попелів руїна-Україна.

Москва нас підняла потужною рукою, —

Не знюхаються вже Паливоди з Ордою.

На брехні ж Татарви ученої-сліпої

Озвалася струна поезії святої.

Як гайдамак — писак почезне міркування,

Постане у віках грядущих дивування:

Що над таким добром письмацтво працювало,

Правдивих земляків собаками цькувало!

Українські історики відповіли на сі інвективи устами Антоновича, кілька років пізніш, у 250 — літє великого повстання:

“Зістаючись на історичнім грунті, треба віддати честь великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупив громадські змагання міліонової маси і зробив на її користь усе, що в умовах його часу і культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу, з крайнім напруженнєм духових і інтелєктуальних сил — що довело його до перевтоми, вживаючи теперішнього виразу, і прискорило кінець великого патріота”.

Примітки

1) Ci статті зібрані були в збірці моїй: “З політичного життя Старої України. Розвідки, статті, промови”, 1918, але вона вийшла в моменті дуже несприятливім, і здається малопоширена. В ній передруковані були отсі статті: “Хмельницький і Хмельниччина”, 1898, “250 літ Сполучення України з Москвою” 1904, “Богданові роковина” (250 літ смерти), 1907, (Мазепинство і Богданівство”, 1912; не війшла сюди брошюра про “Переяславську умову”, 1917 р. Крім того Хмельниччині була присвячена популярна брошюра: “Про батька козацького Богдана Хмельницького” (1909), а белетристичне освітлення їй дав я в драматичних образах: “Хмельницький в Переяславі” (1915) і в кількох оповіданнях: “Ясновельможний Сват” (1897) “Стріча з Кривоносом” (1914), до певної міри належить сюди й “Вихрест Олександр” (1914)-хоч се переповідженнє документального матеріялу. Загальні огляди розумію такі: “Очерк истории Украинскаго народа” в кількох редакціях (1904, 1906, 1911 і “Иллюстриров. исторія укр. народа” 1913), “Ілюстрована історія Українського народа” (1911 і пізн.), “Про старі часи на Україні” (1907 і пізн.), “Исторія Украинского народа” в вид. “Украинский народ в прошлом и настоящем” (т. І, 1916), “Українська исторія для середніх шкіл” (1920).

2) Науково-публіцистичні й полємічні писання Костомарова с. 58 і 73.

3) Монографіи т. XIV нового вид. с. 624.

4) “Не треба забувати, що Богдан одержав польське вихованнє і жив так як жили польські пани на Україні. Завдяки польським порядкам, він мав богато землі й підданих (“крестьян”), тому й інтереси його більше підходили до панських, ніж козацьких; гасло Козаччини: рівність і персональна свобода — виключало польське кріпацтво, котрим користувався і Б. Хм.” (с. 5). “Вражіння молодости, як говориться, лишаються на ціле життє, і Хм. не був виїмком: шляхетське вихованнє відбилося на всій його пізнішій діяльности і привело до розходження між ним і народом що вибрав його своїм провідником” (с. 7). Ставши гетьманом Хм. далі лишився польським паном, що богацтво і персональну своєволю ставив вище королівських привілєґій. Ані в гадці не мав він нарушити цілість Річипосполитої, маючи до неї щирі симпатії (75).

5) Кіевская Старина 1883, II с. 423-5; “южнорусску” термінологію я замінив на “українську”, і дещо менш важне для нашої теми пропустив.

6) Очерки внутренней Исторіи Малороссіи ст. 30-1.

7) Запорожская Старина ч. II кн. І с. 42-3.

8) Див. аналізу сих поглядів Куліша в моїй статті про нього, в “Україні” 1927 кн. 1 с. 25 дд. Дивно подумати, рівняючи з пізнішими поглядами його на козацьку добу, що не хто, а він колись співав такі пісні орґанізаційному хистові “Українського народу”, себто Козаччині доби Хмельниччини і самому Хмельницькому: “І сей нарід вийшовши під проводом Хмельницького з невільничого стану, позбувшися своєї аристократії (дворянства) — себто кляси освіченої, знайомої з адміністрацією й політикою, в сей же мент утворив у себе своєрідне правительство, з судівництвом і розправою на всіх пунктах землі Української (Южнорусской), з поштовою комунікацією для розсилки адміністраційних розпоряджень, з мужами громадськими в кожнім, хоч найменьшім селі, з представниками станів для розрішення важних громадських справ і з верховним трибуналом, котрого президентом був вибраний гетьман, обмежений голосами ґенеральної старшини. Якби ми не пояснювали собі явне переродженнє бунтливих рабів на однодушну суспільність, але воно показує наявність в українському народі вищих громадських (гражданских) понять”. — Записки о Южной Руси II с. 327, 1857.

ГЕТЬМАН І СТАРШИНСЬКИЙ ОСЕРЕДОК — ПИТАННЯ СУЦІЛЬНОСТИ І СОЛІДАРНОСТИ, РОЛЯ Й ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ БОГДАНА, НАСКІЛЬКИ ВІН ПІДІЙМАВСЯ НАД ИНШИМИ КОЗ. ДІЯЧАМИ, ОПТИМІСТИЧНА ОЦІНКА ЙОГО ІНДИВІДУАЛЬНОСТИ У КУБАЛІ, ВЛУЧНІ РИСИ СЕЇ ІНДИВІДУАЛЬНОСТИ, ПРОБИ РОЗВИНУТИ ДЕРЖАВНО-КОНСТИТУЦІЙНІ ПРИКМЕТИ ЙОГО ДІЯЛЬНОСТИ У ЛИПИНСЬКОГО.

Як бачимо питаннє, розціплюється і ускладнюється. Нарід і владуща верхівка. Гетьман і його окруженнє. А далі — наскілько було суцільне одно і друге — нарід і його старшинський осередок? Що представляла з себе та ґрупа старшини з Хмельницьким у центрі, що провадила повстаннєм, війнами, дипльоматією, державною роботою Хмельниччини? На скільки вона була одноцільна? інтереси яких верств чи груп репрезентувала? наскільки виходила за межі сих ґрупових інтересів і виявляла розуміннє загально-державних чи загально-національних інтересів? Наскільки в своїй політиці була незалежна від впливу инших ґруп чи кляс — наскільки допускала їх до впливу чи поборювала, і наскільки сі инші ґрупи, і які саме, виявляли бажаннє кермувати подіями і сею провідною групою? Яке становище в ній було самого Хмельницького? наскільки виявляв він свою індивідуальність, і чи можна помітити певну одностайність і послідовність в його індивідуальній політиці? як належить взагалі оцінювати його індивідуальність і його впливи?

Найзручніш може буде почати від кінця — від оцінки ролі й індивідуальности Хмельницького. Вплив його важиться дуже високо, але я не бачу щоб хто небудь постарався ближче оцінити його специфічну вагу науковим, критичним аналізом. Новіша історіоґрафія все ще зістається під владою традиції, для котрої Хмельниччина скуплялася в Богдані як ініціяторі і виконавці, першій причині і головнім акторі всього руху, його розумі й волі. “Другорядні діячі” доби никнуть попри нього; кінець кінцем маємо короткі й побіжні реєстри важніших осіб з його окруження 1), короткі характеристики, одну-дві монографії 2), але всі сі “співробітники Богдана” по нинішній день губляться в проміннях його слави. Досі приймається як аксіома, що ніхто з них навіть в приближенню не міг з ним зрівнятися, і взагалі українське громадянство не виставило людини, яка могла стати в рівень з ним-як то показують усі невдалі зусилля його наступників 3).