Чтение онлайн

“А правдоподібніше, що князя видали свої ж таки. Бо як же так всі майже польські генерали пустилися на нас через такі величезні простори, в голодні краї, через незвичайно тяжкі переправи і напали на нас з таким малим військом-мали всього 55 хоругов? Що значать сі листи, котрими каштелян сендомирський ще під Варшавою обмінявся з канцлєром (Рікоцієвим) Мікешом? Сі слуги, що Станіславский посилав до неприятеля? Се що самого Станіславського не завернули з утечі? Сі великі гармати закопані на очах війська, порох спалений і кноти разом з кулями покинені прилюдно, коли ще не було певности, що неприятель уже тут? Як се так число неприятельського війська замісць 6 тис. було подано князеві і Венграм за 20 тис.? І нарешті самий сей договір (під Чорним Островом), що його просили з нашої сторони через трубача, і заключено протягом кількох годин в повнім мовчанню, так що ніхто й не знав про нього крім канцлєра (Мікеша) і ґенерала (Кеменя)? Я намовляв князя, щоб він відложив повне виконаннє договору до того моменту, коли наступить замиреннє між в. кор. мил. (Карлом) і Поляками, і щоб до того часу він затримав залоги в Кракові і Берестю-тим більше що Вірц без наказу в. в-ва Краків не здасть, а тим часом князь міг би довести до замирення між в. вел. і Москвою, притягнути Турків і дістати нові сили від Хмельницького і Волохів. Але здавалось мені, що він сам себе не був певний, знеохочений війною, і хотів як небудь замиритись, чи з ганьбою, чи з честю, виправдуючи сей ганебний факт тим, що всі союзники його покинули”.

Перед московськими людьми-особливо перед Желябужским, що спеціяльно займався висвітленнєм сього епізоду,-відхід козацького війська від Ракоція, як ми вже бачили, пояснювано льояльними почуттями до царя: козаки мовляв довідалися, що похід сей вчинено без волі царя і в супереч його інтересам як претендента на польське королівство. Так поясняв се сам Жданович-мовляв козацьке військо, довідавшись, що кампанія ведеться на те аби здобути польське королівство Ракоцієві, збунтувалось і хотіло Ждановича вбити, бо здобувати польського королівства Ракоцієві й бути його підданими як польського короля козаки не хотіли і покинули не тільки Ракоція, а й Ждановича 9). Так поясняли й ріжні люде з війська, що їх розпитував Желябужский. Козак, що приїхав 5 липня до Корсуня від Ждановича з Погребища, оповідаючи, що козацьке військо від Ракоція пішло все геть, тав се поясняв: “Ми вже давно хотіли покинути Ракоція і піти геть, і від Антона пішли, побачивши, що він шукає королівства Ракоцієві: за се козаки хотіли навіть убити Антона” 10). Але таке поясненнє з'явилось мабуть потім-як стало відомо, що цар інкримінує сей похід гетьманові й війську. Відомість про се поширилася мабуть дуже вчасно: Жданович казав, що ще “за Вислою”, себто перед переходом під Завихостом, казали йому козаки, що Желябужский шукає Ракоція і його, щоб передати царські грамоти 11). Але се царське невдоволеннє стало особливо дорічи, коли прийшов гетьманський наказ, щоб козаки йшли від Ракоція під Камінець на Татар, тим часом як їм треба було перед усім відвезти добичу до дому. Тут от і стався сей пароксизм небувалої льояльности, що давала привід зліквідувати не тільки накази Ракоція, але й Ждановича і Хмельницького, поскільки вони були не в лад козакам.

Подробиці капітуляції описує Пікарский, по гарячим слідам подій. Коли Чарнєцкий настояв, щоб негайно наступати і не пускати з очей неприятеля, “доки не перейде Богу”, і польське військо рушило на Чорноострівські позиції,-в дорозі стрів його післанець Ракоція з заявою, що Ракоцій хоче закінчити війну і готов дати всяку сатисфакцію. Тоді Чарнєцкий, підозріваючи, що се робиться тільки, аби вигадати час для переходу за Бог, поставив умовою, щоб неприятельське військо не рушалось і чекало приходу Поляків для переговорів, а тим часом повів далі наступ бойовим порядком-не питаючи дозволу гетьмана. На нові посольства поставив умови капітуляції і дав двогодинний термін для її оформлення. Жадав 2-х міліонної контрибуції для польського війська, харачу для хана, видачі всеї здобичи захопленої в Польщі, артилєрії, корогв, бранців, зрадників і т. д. Після коротких торгів того ж дня підписано трактат. Цифру контрибуції зменшено до 1200 тис.; про харач, на проханнє Ракоція, в договорі промовчано. Він загально, не згадуючи поіменно, обовязувався розірвати союзи і договори з усякими неприятелями Польщі, відновити союз з нею-помагати їй своїм військом. Поляки з свого боку ґарантували Ракоцієві безпечний поворот до дому-тою дорогою, котру вони йому вкажуть, під охороною і доглядом визначених на то комісарів і частин війська 12).

Про козаків не згадувалося ні словом; вони вже вийшли з гри, покинувши військо Ракоція. Він уважав їx відступ останньою причиною сього провалу; маємо його лист матери з Чорного Острова 25 липня (н. с.):

“Шведська і козацька приязнь обманула. Козак примусив нас провожати його аж до свого краю; ми згідно з своїм обовязком билися з Поляками, а він усунувся. Перемога була наша, богові слава,-але коли в суботу (се було 21 н. с.) прийшло все польське військо, а козаки нас підтримували тільки обіцянками, а на ділі зовсім ні,-вчинили ми перемирє, тому що Поляки хотіли згоди. Се було в неділю, великі пани здебільшого були при тім.

“Навіть поганам треба вірити, коли вони присягають, присязі Шведів і козаків ми вірили як християнській. Але здобич псує козаків вони не могли дочекатися, щоб її відставити до дому. Але ми не думаємо, щоб вони з неї поживилися.

“Вчора ми порозумілися з польським військом; коли Татари не стануть на перешкоді, ми підемо на Молдавію; коли перешкодять-будемо змушені вибрати иншу дорогу. Нам конче потрібно дістатися до якоїсь країни з хлібом-бо (тут) не тільки наше, але й польське військо живе вишнями; я не думаю, щоб у цілім нашім таборі знайшлося 20 мір муки. Одним словом, як ми вже переказували в. м., перемогла нас не зброя неприятельська, тільки бог-сі тяжкі, погані дороги, шляхи котрих ми не знали-і ще до того козаки” 13).

Пікарский записує те, що оповідали в польськім таборі: “Негідники козаки не тільки до погибелі приведи бідних Венгрів, ще й осмішили: “тікаючи й греблю в Межибожі перекопали” 14), тому Венгри просили потім, щоб їм дозволено було гонити за козаками”. Відгомін сих балачок бачили ми вище також в оповіданню Янчиньского.

Але секретар Ракоція Конст. Шаум спромігся на об'єктивнішу оцінку ситуації: “Все ми могли б перебороти, коли б був добрий настрій між вояками; але більшість їx пішла по набору, а не наймом, вони були обтяжені здобичею, утомлені довгими походами, хотіли вернутися до дому і одноголосно жадали згоди, якої небудь, хочби й ганебної, не хотіли піднести зброї на неприятеля, що стояв перед ними. Наші союзники-Шведи, Козаки, Валахи і Молдаване, тримались далеко більш рицарсько (much more galant) ніж ми. Але бачучи нашу малодушність і побоюючися, що ми можем поєднатися з неприятелем против них,-мусіли кинути нас, тим більше що наші дійшли такого своєвільства (rеbеllіоn), що не слухали наказів князя і можна було сподіватися їх зради. Так біда примусила нас до договору, що безсумніву зістанеться нашим вічним соромом і нечестю” 15).

Поміг сей договір і вся капітуляція небогато. Тільки що спекалися Поляків і дістали пропуск до дому, як налетіли Татари-жадні свого уділу в здобичи, роздражнені тим, що Поляки без них покінчили з Ракоцієм. Як оповідає Ґрондский, Любомірский й инші приятелі Ракоція-заінтересовані в тім, щоб він міг скоро і повно виплатити свою контрибуцію, відразу радили йому не гаятись ані одного дня, з огляду на Орду: лишити Полякам в грошах армату і обоз, а самому спішно і легко вертатись до дому. Але Ракоцій і його канцлєр Мікеш запевняли, що Татар їм боятися нічого, не буде їx більше як 24 тисячі здатних до бою. Тоді Поляки рушили на Волинь, а угорське військо на Скалат і Тернопіль до дому. Але Любомірский слідом отримав відомість що хан наступає з величезним військом, якого ще не бачила Польща; він ще раз остеріг Ракоція і той кінець кінцем дав себе переконати: кинув під Скалатом своє військо, під проводом Кеменя, а сам з кількома сотками пустився навпростець до дому. Не встиг від'їхати милю, як дали йому польські комісари знати, що Орда вже приступає до скалатського табору. Львівські приятелі радили йому схоронитися на час сеї небезпеки до Львова, але Ґрондский, оповідає, порадив йому не звірятися на польську гостинність, а вертатися на Стрий до своїх країв; він його послухав і щасливо дістався до дому. Військо його, тим часом атаковане Татарами, попробувало битись, але скоро стратило охоту, Кемень поїхав на переговори до хана, але опинився в ролі бранця, чи заставця, а полишене ним військо другого дня, 31 н. с. пустилося навтеки, і здебільшого попало в татарську неволю 16).

В автобіографічній записці своїй Кемень виправдує себе, що зовсім не з тим виїздив з війська, аби його лишати- Татари зрадливо його затримали, а так само вели себе зрадливо Поляки, спеціяльно Сапіга-не боронили від Татар, як обіцяли, а навпаки сами били його військо 17).

Хан після сього спішно відступив назад. Оповідали, що саме отримав наказ від султана, аби вийшов з Польщі й не мішався до польських справ; був се нібито наслідок запізнених відомостей про успіхи Ракоція в Польщі, одержаних в Царгороді: диван готов був помиритися з його походом на Польщу 18). Але хан взагалі не мав чого гаятись: Орді треба було як скарше відпровадити здобич і бранців до Криму, і все питаннє було тільки в тім, щоб не стрінутися з козацькими чатами при повороті. Данилові Калуґерові оповідали, що козаки будуть стерігти Татар при повороті 19) і Лілієкрона чув, що Запоріжці дійсно так їx придибали, “що з здобичею і власні трупи полишили, більший був погром ніж здобич” 20).

Примітки

1) Видана в Biblioteka Ossoli'nskich, poczet nowy, т. IV, 1864.

2) Янчиньский представляє навпаки Подльодовского приятелем Ракоція: Чарнєцький мовляв мав намір потопити тут Ракоцієве військо в болоті, “але непоцтивий Подльодовский промостив йому дорогу через болото і дав змогу ціло втікти” (296).

3) Transsylvania II c. 317. Оповіданнє Штернбаха про межибіжську капітуляцію відкладаю надалі. Коротші реляції про похід Ракоція і козаків з-під Сендомнра в Жерелах XII с. 507 і 511-вони не точні.

4) Магерів лежить на правім, східнім березі річки Білої.

5) На полуднє від місця битви, в напрямі на Львів.

6) Так виразно написано в рукописи, завважає видавець.

7) Rozwalnice в друк., місцевість невідома також, очевидно в околиці Волочиск.

8) Transsylvania II с. 317, се продовженнє реляції поданої вище.

9) Вище с. 1315.

10) Рус. Ист. Библ. VIII с. 1252.

11) Тамже с. 1259-60.

12) Договір з датою 22 липня, разом з присяжними грамотами обох сторін видані в Monumenta Hungariae XXIII ч. 314-6, сам договір также у Жерелах XII ч. 595.

13) Monumenta Hung. XXIV ч. 604.

14) Сю фразу записано по польськи серед латинського тексту.

15) Архив Ю. З. Р. III .VI с. 346.

16) В збірці Кордуби (Жерела XII ч. 600) єсть коротке звідомленнє Сефер-казі королеві “Татарське військо, обложивши неприятеля вашого Ракоція під замком Вишнівцем, три дні тримало в облозі, не даючи нікуди вихилитися, а четвертого дня, з усіх сторін прискочивши табор розірвали і взявши на шаблі, силу трупу постелили на місці, так що дуже мало живими втікло, і ті забрані до неволі, між котрими й Кімін Янош з усею старшиною”.