Чтение онлайн

“Але і поза ханом-казав гетьман-я звелю розвідати в Криму потайки, що думають його начальні люди про се, що ми перейшли в підданство цареві, і що хан відпише, або що довідаємося у його начальних людей, про се я зараз повідомлю й. цар. вел. А тепер ще не можна дати знати ханові, що ми перейшли під государеву руку, бо хан з Ордою стоїть в козацьких городах-аби їx не зруйнував” 3). Се, очевидно, було також мотивом того, що гетьман, з одного боку, приспішував хана, аби не затримувався на Україні, а з другої сторони-відтягав оповіщеннє старшині про з'їзд для оформлення переходу України під царський протекторат.

В секретній розмові з Виговським, піднісши йому дарунки за дотеперішню вірну службу, Стрешнев і Бредихин питали його на самоті, чи єсть якийсь договір між гетьманом та полковниками і кримським ханом, відколи він настав, і як тепер гетьман з старшиною будуть вимовлятися (отговариватца) перед ханом (за своє підданє цареві). Виговський на се розповів звісну вже нам історію поновлення союзного договору з ханом в вересні над Богом, і далі сказав: “Против тої ханової шерти (присяги) Татари тепер забирають в полон православних християн з жінками і дітьми, села руйнують. Хан без відома гетьмана з королем помирився і мав лихий замисел на гетьмана і на Виговського-щоб їх віддати польському королеві. Тому коли б хан, довідавшися, що гетьман піддався цареві, став за се докоряти гетьманові, то гетьман відкаже йому на се, що хан йому, гетьманові, і всьому війську Запорізькому на то шертував, що Татари козацьких городів і сіл не руйнуватимуть, православних християн, їх жінок і дітей в полон не братимуть. А Татари против ханової шерти богато козацьких городів і сіл тепер зруйнували, козаків богато порубали, инших пограбили, православних християн з жінками і дітьми в полон забрали, і хан того не боронив 4), взятого ясиру не повернув, правди своєї не дотримав 5). Отже се він, хан, присягу порушив, а не гетьман” (с. 130-1).

В дійсности, говорячи се, ні Хмельницький ні Виговський, розуміється, зовсім не думали про розрив з ханом і ліквідацію союзу з Кримом. Поки Москва не була випробувана в ролі союзника-протектора, було б абсурдом відпихати від себе старого союзника, котрого добрі й злі сторони досить були випробувані за сих кілька літ, і було звісно, що можна було від нього сподіватись. Черговим завданнєм було- висунути на театр війни московське військо і за його помічю зломити польський фронт, панські претенсії. Ми й бачили вище (с. 692-3) заклик гетьмана з-під Гусятина, в момент замирення, щоб Москва вислала своє військо-аби перебити, мовляв, польські пляни наступу на Московські землі. Відправляючи Стрешнева і Бредихина і переказуючи через них свою готовість зложити присягу цареві в найближчім часі, гетьман просив навзаєм “прислати скоро своє військо в поміч: польський король на нього, гетьмана, ладиться,-гетьман сподівається приходу Поляків великим постом або скоро після великоднього тижня” 6). Виговський в своїй прощальній розмові подав послам надію на те, що за приводом козаків піде і “Біла Русь”-“которая оть Смоленска къ Кіеву и къ Чернигову къ БЂлой Церкви и къ Старому Константинову” (інтересне означеннє сеї території!). Там у Виговського є родичі і приятелі, вони просили Виговського дати їм знати, як тільки гетьман і Запорізьке військо перейдуть в підданство цареві: “вони всі, Біларусь, також раді з ними разом бути в підданстві у великого християнського государя, тому що їм від Ляхів тіснота і гоненнє велике”. Виговський оповістить тепер своїх свояків і приятелів, щоб вони намовляли “всіх Білорусів” перейти під царську руку-очевидно під умовою, що козацьке і московське військо підтримає їx визвільний рух 7). Все се були мотиви й імпульси для негайної московської воєнної інтервенції.

Тяжка і нефортунна кампанія яко тако була доведена до кінця. Гетьман і старшина, кажу, весь час чули себе під загрозою можливости польсько-татарського порозуміння, зверненого против них. З другої сторони-настрій в козацькім війську був дуже неприємний; на війну виходили нерадо, і при першій можливости кидали військо і розходилися до дому. Ми бачили про се поголоски-включно до уманських оповідань, що гетьман окружив свій табор Татарською Ордою, щоб запобігти сьому втікацтву, і Татарам дано право ловити, грабити і побивати втікачів 8). Наведені вище звістки про те, що гетьман доручив свому родичеві Павлові на випадок небезпеки вивезти його родину на московську границю, що він велів собі поставити резиденцію в Миргороді, недалеко тої ж границі, повторяю, дають розуміти, як сильно гетьман відчував непевність ситуації і можливість серйозних ускладнень після червневих прецедентів. Спекавшись польського війська і Орди з України, він міг відітхнути спокійніш. Але з другого боку він більш ніж коли небудь відчував необхідність забезпечити собі московську поміч, союз, протекцію і в сій хвилі готов був іти на всякі уступки жаданням московського уряду, щоб мати його поміч.

Примітки

1) Акты X. с. 88 І 129.

2) Акты Х с. 129, переміняю сю мову з третьої особи на першу.

3) Акты X с. 127-129.

4) обороны никакой не учинилъ.

5) въ правдЂ своей не состоялъ.

6) Акты Х с. 134.

7) Тамже с. 132.

8) Акты X с. 85.

ЗВІДОМЛЕННЯ СТРЕШНЕВА-БРЕДИХИНА, ЛИСТУВАННЄ ГЕТЬМАНА І ВИГОВСЬКОГО З МОСКОВСЬКИМИ ПОСЛАМИ, СТРЕШНЕВ I БРЕДИХИН У ГЕТЬМАНА, ВІДПРАВА СТРЕШНЕВА З ЧИГРИНА, ЦАР ПРОГОЛОШУЄ ВІЙНУ 3 ПОЛЬЩЕЮ.

Останні сторінки посольського справоздання Стрешнева і Бредихина настільки богаті ріжними історично-побутовими подробицями, такими рідкими в сучаснім матеріялі, що я вважаю потрібним ще раз повернутися до них.

Гетьман, повертаючи з походу, з-під Гусятина на Межибож, Літин, Винницю, прислав наказ Іляшеві Богаченку, що проводив послів (“був в приставах” за московською термінольоґією), аби він їх з Умани, де вони сиділи, провів до Торчиці-кудою буде гетьман вертати 1), і вони могли з ними побачитись. Умань і Торчиця, поясняє звідомленнє, лежали по двох сторонах великого татарського шляху, котрим мала вертати Орда-вододілом Богу і Дніпра, так що в Торчиці гетьман сподівався бути вже свобідним від татарського нагляду,-се мала бути властиво перша його кватира по звільненню від татарської контролі, де він міг прийняти послів. Але переїзд через татарський шлях в момент, коли ним вертали з походу відділи Орди (тим часом як головна частина її ще займалася збираннєм ясиру в “польських городах)”, був операцією дуже небезпечною. Тому посли для безпечности рішили їхати не просто на перевіз на Торчицю, а в східнім напрямі на Корсунь, де сподівалися гетьмана на Різдво. Але в дорозі, в Бабанці стріли сотника, що їхав від гетьмана і потвердив, що гетьман чекатиме їх в Торчиці. Тому кінець кінцем пустилися таки на Торчицю, з великим страхом, памятаючи пережиті трівоги. Дуже детально описали сю дорогу, полишивши нам таким чином серію дрібних, але цікавих образків тогочасного трівожного життя 2).

28 грудня н. с. вони приїхали з Бабавки, чи Бабанів до Маньківки, але застали “город” замкненим. Маньківський отаман пояснив, що саме прибігли маньківські сторожі “з города Синиці”, що там мали довідуватися про татарський рух, і принесли вість, що того дня приходили під Синиці Татари, богато людей в полон забрали, а деяких порубали. В Маньківці посли застали “чигринського козака Петра Дорошенка”, що приїхав туди з порученнями від гетьмана, і довідались від нього, що того ж дня мав приїхати до Маньківки турецький посол, що був у хана і має вертатись до Туреччини, але не може перейти через Татар (підозріваю, що й те гетьманське дорученнє, з яким приїхав Дорошенко, стояло в звязку з сим переїздом турецького посла: забезпечити йому пробуток чи справити далі). Стрешнев і Бредихин закликали до себе пізнішого гетьмана, що тут, як бачимо, виступає в скромній ролі “чигринського козака”, і розпитували його про гетьмана і Татар. Він їм сказав, що гетьман того дня ночував у Животові, а сеї ночи буде в Ставищах. Мав їхати на Торчицю, на Корсунь до Переяслава, і жінці писав з дороги, щоб їхала до Переяслава, і послів туди ж хотів справити, але передумав і написав, щоб чекали його в Чигрині, і в Торчиці не буде спинятись, а поїде спішно на Корсунь, послам на Торчицю їхати нема чого. Радив дуже стерігтися Татар: головна частина їх пішла “в польські городи для полону”, а инші вертають, і тих козаків, що вертають з війська вони грабують, рубають і в полон беруть. З тим посли поїхали на Корсунь, з частиною уманських козаків, що були з ними післані, і з тими, що додав їм Дорошенко.

Коли приїхали до “города Камінки”, застали його теж замкненим, і всю людність на сторожі: трохи козаків з рушницями-таких було небогато, а инші козаки і міщани з сокірами, рогатинами і палицями. Відчинили послам город і розповіли, що саме приходило під Камінку богато Татар і недалеко містечка в слободі вбили камінського товмача Тимофія, а инших людей забрали в полон і худобу зайняли. Додали їм ще чотирьох козаків для охорони, і поїхали вони до Шавулихи. Тут їх стрів сотник і 7 козаків і стали міркувати, як буть: ночувати в Шавулисі страшно: місто українне, мале і безлюдне, і лежить на самім татарськім шляху-з обох сторін татарська сакма (дорога)-саме того дня приходили Татари, забрали людей і худобу. Як що зловлять кого і довідаються про послів, прийдуть з більшою силою і трудно буде відборонитись. Але і далі їхати з таким малим числом страшно, бо вже третій день як їдуть Татари безнастанно, і саме стоять в Царевім Броді, а прийдеться їхати повз Царів Брід, і минути його неможна. Тоді посли стали просити сотника, щоб він зібрав козаків і провів би їх сам через шлях, до Вільшани, а наперед післав козаків розвідати, де Татари й куди йти. Кінець кінцем удалось його переконати (очевидно, не без грошей), і сотник взявся зібрати козаків, скільки їx буде в Шавулисі, а хто прийшов з війська, стративши коней, для тих узяти коней у міщан, і так перевести через сакму до Вільхівця, недалеко Звенигородки. А наперед післати козаків, щоб розвідати дорогу, і повідомити вільховецького сотника-аби виїхав на зустріч. Так і поїхали: сотник зібрав всього до 60 козаків, а ті що проважали з Умани і з Маньківки, зісталися в Шавулисі. В дорозі сотник розсилав на всі боки роз'їзди, по 5-6 козаків, для обережности від Татар, і так щасливо доїхали до Вільхівця; за дві версти стрів їх тутешній сотник з корогвою і з козаками, чоловіка з 15; сказав, що того дня і попереднього приходили Татари, але не в великім числі, загнали щось худоби, а чи з людей кого взяли, невідомо. Найнебезпечнішу частину дороги пройдено. Недалеко Вільшани, 21 с. с. догонив їx чигиринський товмач Кость з гетьманським листом: гетьман писав з Стеблева, що він не затримається в Корсуні, їде просто до Чигрина, посли аби їхали до нього туди ж. Одначе маємо лист гетьмана, писаний того дня з Корсуня до Бутурлина і тов.:

“Одержавши певну відомість, що в. м. в великих справах їдете до нас від й. ц. вел., уже післали ми дві грамоти, а се третю посилаємо, унижено просячи, аби в. м. нас в Переяславі почекали. І самі вже були поїхали до Переяслава, сподіваючись там застати в. м. Але почувши, що в. м. іще в Путивлі, повернули ми тим часом до Чигрина, задля деяких справ військових. Ваші ж мил. дуже просимо: звольте скоро до Переяслава їхати, і там про всі справи й. ц. вел. і наші розговоримось. На те й Івана Федоренка до в. мил. посилаємо, аби до Переяслава (вас) припровадив, і як тільки до Переяслава будете прибувати, зараз негаючись дайте знати,-ми до в. мил. поспішимо. Як тільки з Путивля всі поїдете, виправте до нас свого гінця. Бо як би в. мил. тепер не схотіли йти до нас, прийшло б наше військо в збентеженнє; бо ми про ласку й. цар. вел. декому з старшини нашої вже розповіли. А тепер про те треба подумати 3), щоб неприятель його цар. вел. і наш не одержав потіхи. Він тепер на конях опав, і великою нуждою приморений, а ми ніякого замирення з ним не робили, почувши про милостиву ласку й. цар. вел.-що нас під крила свої, в милостиве жалуваннє зволив прийняти. Про се докладніш будемо мати устну розмову, як всемогучий Бог дасть у добрі здорові побачитися з ваш. милостю, а при сім милостивій любови і приязни в. мил. віддаємось” 4).

Як бачимо, гетьмана вже почала хвилювати повільність великих послів, що ніяк не рушалися з Путивля, чекаючи нової корогви для гетьмана (замісць попередньої, що в дорозі підмокла)-а мабуть і повних інструкцій посольських. Коли йому вдалось нарешті вирватися з-під татарського ока, він хотів як найскорше перевести остаточне оформленнє московського протекторату, властиво-московської інтервенції. Одначе наперед хотів побачити попередніх послів: Стрешнева і Бредихина, хоч тепер се було начебто простою формальністю. Велів їм їхати до Чигрина, в супроводі 200 козаків; в дійсности одначе ся почесна варта не була більша як 20-30: сотники виправдувались, що більше козаків нема де взяти, бо ще з війська не вернулись. На богату кутю, 24 с. с. грудня, за три милі від Чигрина Стрешнев і Бредихин з'їхалися з Виговським, і довідались, що гетьман ночував з ним у Черкасах, і сього дня буде в Чигрині, але йде тихо, тому Виговськмй поїхав наперед. Тут вони почули від нього ту реляцію про війну і замиреннє, що я навів уже вище; з свого боку просили його, аби він вистарався їм як найскорше авдієнцію у гетьмана, з огляду, що їм так довго довелось бути “в Запорізький землі” 5).

Дійсно в вечері того дня, під Різдво гетьман приїхав до Чигрина і зараз же вислав нового листа до Бутурлина, приспішаючи його приїзд: “Дуже втішились ми, як посланник наш Іван Федоренко сповістив нас, що милость ваша за листом нашим з Путивля рушив, бажаємо собі того, щоб мил. вашу в добрім здорові побачити. Як через післанця нашого просили ми в. м., так і тепер просимо: звольте в. м. поспішитись до Переяслава, а ми відправивши свята в Чигрині-пробувши день або два, скоро прибудемо до в. м. і устно всякі розмови будемо мати. Покладаючись на милостиву ласку й. ц. вел. ми готові служити тільки йому і нікому иншому. А в. м. ще вдруге просимо: звольте в. м. поспішитися. Ми почувши, що в. м., повномочні посли з великим милостивим жалуваннєм від й. цар. вел. до нас їдете, з польським королем ніякого замирення не чинили. При тім в. м. як найскорше віддаємось. Милостям вашим у всім жичливі приятелі і слуги Б. Хмельницький гетьман з військом Запорізьким” 6).