Чтение онлайн

Комісари почали повторяти свою стару арґументацію, чому король не може відновити Зборівського трактату і скасувати унію. Посилались, в додатку до попереднього, на волю папи-що він може за скасованнє унії відлучити від церкви. А скінчили необережним запитаннєм, чи цар послухав би, якби хто небудь став від нього домагатись, щоб він скасував грецьку віру? Посли дуже обурились на саму можливість такого припущення. “Таких річей не то що говорити, але й подумати страшно, і такими своїми словами пани-рада сварять царя з королем і порушують згоду”. Адже вони, посли, пропонували скасувати не папежську віру, в котрій пробуває сам король, але ту, що тільки чинить сварки і соблазнь між вірою грецькою. Уніяти від благочестивої віри відстали, а до римської віри не пристали, і від них королівській державі тільки чиниться смута, усобиця і державі спустошеннє. І посли не говорили в тім нічого нового: в Зборівськім трактаті се було виразно написано, і вони говорили тільки про його виконаннє (461-6).

Коли комісари повторили, що се справа неможлива, і діло віри взагалі “земському никакому дЂлу не подлежит”,-посли зажадали авдієнції у короля, щоб перед ним безпосереднє заявити царську пропозицію. Але комісари рішучо того відмовили-що посли минаючи сенаторів не можуть ніяких переговорів вести безпосереднє з королем, і запропонували говорити в инших справах. З московської сторони справа прописок-з польської сторони вони поставили справу перепущення через царські землі під Рославль “зрадників Запорізьких козаків”, ставлення попів московським патріярхом до королівських земель, і-прописки в листах пограничних московських воєвод. Король пропонує облишити обосторонні претенсії і більше не споминати, а підтримувати з обох сторін братську приязнь і любов.

Посли відтяли, що по тім як пани-рада відмовили їм в справах їм доручених, то вони просять відправи, а свої претензії Поляки нехай напишуть “в отвЂтное письмо” і з свого боку подали на письмі спис “обидним делам”. На тім властиві переговори скінчились, але виходячи з “ответної палати”, московські посли зробили демонстрацію протесту. “Говорили панам-раді з великим шумом і з вичетом”, “вичисляли всі їx неправди перед усіми людьми і говорили, що цар в сих справах більше терпіти не буде, а писатиме про них до всіх доохрестних держав і за честь свого батька і за свою стоятиме, а послів не посилатиме більше. Він задля православної віри готов був пробачити винним в прописках, але король і пани-рада се собі злегковажили, і цар тепер стоятиме за православну віру скільки йому Бог поможе”. Се все посли “говорили на всі люде”, йдучи з палати до карети, і так накричались і нахвилювались, що один з них, окольничий Хитрово, від того захворів (466-79).

Невважаючи на се, другого дня обидві сторони, мов нічого й не було, приступили до закінчення дипльоматичної процедури. Комісари поставили ще деякі дрібні справи (припиненнє тайної торгівлі, відновленнє торгу “узорочвим товарами” то що). Прощальну авдієнцію послам у короля визначено на другий день, 17 н. с. серпня. Посли домагались, щоб їх запрошено за королівський стіл, комісари вимовлялись від сього походним часом.

Другого дня дійсно відбулась прощальна авдієнція. Король передав цареві грамоту-чисто етикетального змісту. Конкретну відповідь на посольські пропозиції мало дати “отвЂтное письмо”. Замість обіду у короля послам післано їжу і напитки від королівського столу до дому і сенатори мали їх гостити. Були то Сендомирський каштелян Вітовский і Обухович, що були в Москві в 1651 році. Напочатку вийшов маленький інцидент-кому має бути присвячений перший тост? Поляки настоювали, що перш треба пити за здоровлє короля, а посли перше випили за царське здоровлє. Але далі пішло гладко, посли заявили, що з королівського почастунку задоволені (подано було, як означає звідомленнє, рибної страви-бо була Спасівка-в дві переміни “блюд з 70”, а потім “сахарів і ріжних овощей блюд з 40”), “і в усім був достаток”. Після почастунку відбулася в окремій кімнаті політична розмова. Вітовский й Обухович розпитували послів про причини громадження військових сил в Московськім царстві. Спроваджуються з-за кордону військові інструктори (220 чоловіка за польськими відомостями); при границях в. кн. Литовського збираються “многие ратные люди”, і йдуть такі вісти, що се приготовляється війна з Польщею і в. кн. Литовським. Посли заспокоювали, що цар хоче взагалі реформувати своє військо, формує полки на західній взірець. А хоч з королівської сторони в деяких справах і не вчинено исправленья згідно з вічною згодою, проте цар не порушить її не оповістивши наперед короля 1). Се звучало скоріш як погроза, ніж заспокоєннє, але не знати, чи сенатори се відповідно відчули. Вони попробували ще завести мову про Хмельницького- яка то, мовляв, явна брехня, що він воює за віру: як його козаки сього року знищили Волоську землю, спустошили православні церкви, побили духовних: черців і попів, і знущались над ними без усякого поводу! Він воює не за віру, а на віру. Нехай посли се все дадуть знати цареві-може він схоче післати своє військо на Хмельницького за такі його неправди? Але посли не схотіли розвивати сеї теми, і сказали, що все їм сказане про неправди Хмельницького вони перекажуть цареві. І на тім ся остання розмова скінчилася (519-525).

19 н. с. серпня привіз ксьондз Юдицкий, секретар королівський, королівську відповідь на поставлені послами питання. Посли веліли її читати-чи там в усіх справах є відповідь, мовляв-инакше сеї грамоти не приймуть,-і знайшли два дефекти по перше нічого не сказано про прописки в титулі допущені коронним хорунжим Конєцпольским, друге-написано так начебто посли в переговорах признали “несказані злости і воровства віроломця Хмельницького і всього війська Запорізького”. Тим часом посли нічого иншого про Хмельницького не говорили крім того, що їм було від царя доручено; навпаки-“те що пани-рада говорили їм, послам, і в одвітнім письмі написали Хмельницького бісурменом-нібито він давно відступив від благочестивої віри-се не може бути правдою, бо перед відпуском послів післаний був від царя до Хмельницького стольник Яков Лихарев, і при тім Лихареві Хмельницький був у благочестивій вірі як і попереду”. Тому посли не можуть прийняти одвітного письма, і домагаються, щоб у нім було написано про Конєцпольского, і вичеркнено те що на послів “солгано и затЂяно чего не бывало” в справі Хмельницького. Але Юдицкий сказав, що се неможливо, бо король вислухавши се одвітне письмо, виїхав з Львова до обозу, і сенатори пороз'їздилися. Переконавшися в справедливости сього пояснення посли більше не настоювали, “отвЂтное письмо” прийняли, і два дні пізніш 21 н. с. серпня виїхали зі Львова. День простояли під містом, чекаючи “пристава”, і тут приходив до них якийсь “Греченин Андроник” з вістями: 22 н. с. король рушив в похід з-під Глинян, взявши з собою половину війська-має йти на Констянтинів, а другу половину розділив на дві частини: одну пускає під Камінець, на сполученнє з угорськими і волоськими військами, другу на сполученнє з Радивилом для операцій на Київ; всього війська 30 тис., а ті що не поспіли до табору мають спішно іти за королем.

В дорозі, в Слонимі 7 н. с. вересня посли стріли царського гінця Вонифатьева, що їхав до них з додатковим дорученнєм; вони післали його до короля, з царською грамотою про нові прописки і пограничні обиди, а самі поїхали далі: 19 н. с. вересня були в Орші і відси післали цареві тимчасове звідомленнє: про шість “одвітів”, які мали, і останню авдієнцію у короля, після котрої він другого дня, 18 н. с. серпня виїхав зі Львова. На кінець вересня прибули до Москви, з одвітними письмами, що мало служити за підставу для розриву з Польщею і війни з нею.

Сей важний документ маємо в польськім проєкті-черновику і в офіціяльнім російськім тексті дорученім послам. Російська мова його не дуже справна, і місцями тільки за помічю польського черновика можна зрозуміти, що хотіли сказати його укладачі. Черновик сей переховується в бібл. Чорторийських (ркп. 1110 с. 347 дд.) серед матеріялів пізніших польсько-московських переговорів. Офіціяльний текст, в копії, міститься в Делах Польського Двора старого посольського приказа, в звідомленню посольства (л.578). Хочу подати його в додатках в цілости, а тут коротко переказую його зміст (комбінуючи обидва тексти)-так як він підсумовує наведені вище переговори.

“Відповідь” писана від імени комісарів і складається з пятьох нерівних частин, або “статей”, як їх називає офіційний текст. Перша присвячена московським претензіям за прописки-которим комісари протиставляють польські жалі за нарушеннє границі, незаконні вчинки патріярха і т. д. Друга, найбільша, займається “черкаським ділом”; третя присвячена “новознайденим пропискам”, четверта-пограничним “обидним делам”, пята-торгівлі заповідними товарами. Для нас важна та друга “стаття”, дійсно найважніша в тодішній політиці. Тут переказується царська пропозиція, і подається відповідь: король вдячно приймає царську пропозицію як доказ братської любови, яка велить обом сторонам “шукать луччого” в своїх відносинах. Подібну дбайливість король виявив і цареві, остерігаючи його через своїх послів- Пражмовского, а потім Вітовского про ворожі заміри хана і Хмельницького против Москви. Сим разом він з приємністю приймає заінтересованнє царя реліґійними відносинами Річипосполитої: чи не діється насильства грецькій вірі. Але король се рішучо заперечує:

Руській вірі не діялось і діється ніякої кривди, і зовсім не через неї козаки почали своє повстаннє. Як раз попередній король, Володислав дуже дбав про заспокоєннє грецької віри, війна ж почалась не через віру, “а з щирого своєвільства і хлопської злости Хмельницького та його приятелів”-тому що згідно з договором з Турками їм заборонено нападати морем на турецькі землі, і збудовано на те Кодацьку фортецю.

Ся фортеця їх “як твердоустого і своєвільного коня на твердім мундштуку тримала”, не дозволяючи ходити по здобич, без котрої вони жити не можуть, і се було причиною, що козаки повстали, використавши тодішню малочисленність польського війська, і злигавшися з ханом знищили се військо і зруйнували Кодак. А тоді-побачивши, що Річпосполита зброїться на них-почали бунтувати “поспольство” (в рос. чернь): притягати його до себе “претекстом віри” і одночасно-проситися під царську високу руку. Про се цар не повідомив своєчасно-обережно докоряють польські дипльомати. “Коли б цар першою ж їx суплікою обізвавсь і заявив королеві те що заявив тепер через своїх великих послів, з огляду на таку високу інстанцію вел. государя легше було б з самого початку запобігти тому всьому і не пролилося б стільки християнської крови. Не попало б у поганські руки стільки людей тої самої грецької реліґії, не потратила б пани-шляхта таких широких і богатих маєтностей, не понесла б Річпосполита такої великої шкоди, не пропало б стільки синів сеї отчизни, від котрих могла бути послуга всьому християнству против поганства”.

“Коли бо віру було війна, чому ж козаки (чор.: сі несамовиті люде), не маючи страху божого перед очима, цілком як погане, не тільки костели, кляштори, міста, двори, села римо-католицькі, але й церкви, монастирі тої ж грецької реліґії палили, плюндрували, олтарі безчестили, найсвятіший сакрамент топтали, чаші, хрести й инші річи церковні забирали, грабували, шляхту побивали, цілком не вважаючи на реліґію, священиків, ченців, попів убивали й мордували, а навіть- що й згадати страшно-тіла померших з гробів добували і з них знущались, обдирали, з образів Пречистої всякі богацтва здирали й грабували? В самій тільки епархії Львівській-не так дуже великій в порівнянню з широкими краями й. кор. вел кількасот 2) костелів і церков спалили і сплюндрували. Сам той зрадник Хмельницький приступивши з ордами під се місто Львів-на се місце де ми тепер сидимо й трактуємо, попалив передмістя, костели й церкви. І коли по кількатижневій облозі місто мусіло окупатися сумою в кількасот тисяч, і до того не тільки міщани, але й костели та церкви, не маючи грошей, мусіли прикладатись річами костельними та церковними, він своїми святотатськими руками віддав Татарам хрести, чаші костельні й церковні-не на оборону віри, але на зневагу річей Богові жертвованих і посвячених

“А не задоволившися сею злістю своєю, розохотившився на здобич, він своєвільно впав до землі Волоської та Мунтянської-де й иншої віри нема крім грецької, і тут над попами й черцями чинив такі ж нелюдськости і убийства, як і в Польщі, забирав достатки церковні, так що господар мунтанський і теперішній новий волоський Стефан, хоч одної віри (з козаками), з'єдналися з семигородським князем Ракоцієм і хочуть разом з королівським військом нищити того неприятеля-іти туди де звелить їм король і де Хмельницького здибати можуть”.