Чтение онлайн

Коли дали знати їй про нього, вона сама вийшла йому назустріч, і коли побачила, напав на неї страх, дрожі, потекли їй сльози з очей і з усього тіла, від голови до ніг, потік смердячий піт, так з півгодини. Тоді став старець її навчати, і вона, вислухавши, впала на землю і обіцяла все виконати, що він їй накаже; висповідалась перед ним, хоч він не хотів, бо не мав ієрейського чину, але на її прохання вислухав і, закликавши священика, засвідчив перед ним її сповідь, і той розгрішив її, і, пробувши у неї по цім кілька день, повернувся до скиту. Княгиня ж стала ревною православною, побудувала багато монастирів і "странноприїмниць" для духовних і для прочан в своїм городі (мб., Корці), в Межиріччі, в Білилівці, і Білгородці, багато роздавала милостині, а перед смертю, захорувавши, постриглася сама в черниці і так відійшла" (л. 10).

На тему чистилища ціла повість, цілком у стилі Бокаччіо, тільки на пісній олії:

"В селі Мунині, в землі Перемиській, за милю від Ярослава, до котрого це село й належить, був лях-хлібороб на ім’я Войцех Душа. Мав жінку Ганну, і коли вона померла, в недовгім часі біс, хотячи не тільки латинників зміцнити в їх забобонах про огонь чистилища, але і православних збаламутити і до тих же забобонів привести, вліз під піч і невидимо кликнув того чоловіка голосом його жінки: "Войцех!" Той злякавсь, скочив і хотів тікати. Але біс скоро: "Не тікай, але слухай! Я душа твоєї жінки Ганни і за гріхи страждаю в цій печі. Прошу тебе, змилосердись і поможи мені: піди до священиків, нехай помоляться і відправлять службу за мене, а ще краще, нехай прийдуть сюди, тут службу і молитви відправляють, доки я не визволюся від цих мук у чистилищі: я сподіваюсь їх молитвами скоро визволитися. Досі ти не подбав помогти мені милостинею, службами і скоротити мою муку в чистилищі, забув єси мене, як я з тіла вийшла". Чоловік, не зрозумівши тої бісовської прелесті і переконаний, що то справді душа його жінки, побіг скоро до Ярослава і розповів ієзуїтам і ксьондзам з фари (парафіяльної церкви) все, що чув. Ті послали до його додому двох своїх на перевірку. Біс і з ними говорив так, як з тим чоловіком, і прохав у них молитви. Коли розповіли це, всі ксьондзи й ієзуїти повірили, що то душа жінки; почали правити за неї молитви і служби, людям теж заповіли піст і пильні молитви, а на казаннях голосно ганьбили православну Русь, мовляв, це не для нас, що віруємо в чистильний огонь, а задля вас, схизматиків, що не вірите в спасенну нашу науку, наказав Бог цю святу душу, щоб вас на правду навернути. Вже святою Ганною того біса називали, така прелесть!

Пішли з співами пішо до Мунина — ксьондзи, ієзуїти і багато народу, до хати того чоловіка, співали молитви за ту душу. Ввійшовши до хати, стали ксьондзи говорити до тої душі, а біс голосом жінки відповідав і просив, щоб вони за неї молились. Ті правили службу і молитви, а біс дякував, казав, що має полегшу від їх молитов, і просив покропити свяченою водою ті місця, де він нібито був: то під піччю, то під лавою, то під коритом, де свиней годували, аби їх в тій вірі укріпити і притягти ще більше людей. Ті пильно робили, що їм біс наказував, думаючи, що справді роблять полекшу душі. Пішли по всім краю поголоски, що в Мунині свята душа проявилась; багато людей звідусіль приходило, не тільки латинської віри, але й православної, щоб послухати тої душі і переконатися, ніби то правда, молилися за неї і милостиню давали.

Так пробули латинники в цій прелесті, за біса молячися, з 12 тижнів: по всіх домах молитви, по всіх костьолах служби. Аж Бог схотів охоронити від цієї мани православних, бо вже і з них багато стало відставати (від православної віри), і положив на серце одному, Мартину Грабковичеві на ім’я, шляхтичеві піти й подивитися на ту прелесть. Був він слуга кн. Василя Острозького, чоловік побожний, добрий і в писаннях церковних досвідчений, приїхав з Краківської землі до Ярослава, пішов до Мунина з ксьондзами і з людьми, як ішли з співами до тої душі, і зараз пізнав бісівську прелесть. Поки він не ввійшов до хати, душа говорила ксьондзам, щоб вони не дозволяли входити Русі й іновірним людям, бо коли, каже, вони входять, муки мені прибуває і я не можу говорити з вами, коли ви мене питаєте. Тому проганяли всіх чужовірців, але Грабковичеві не могли заборонити як княжому слузі, і коли він ввійшов і став питати про душу, де вона, бо з його приходом вона перестала говорити, вони показали йому те місце, звідки чути було голос. Тоді він кілька разів кликав: "Чи душа, чи біс, говори зо мною!" — але відповіді не було, і він тоді сказав ксьондзам: "Не давайте, отці, себе здурити, вірте мені, що це не душа, а прелесть бісівська, це біс говорить з вами, щоб збаламутити вас і людей".

Ксьондзи ж йому на це відповідали: "Ти, схизматику, говориш таке на святу душу, а її Бог появив не для нас, а для вас, схизматиків, аби ви переконались щодо чистилищного огня і повернулися до римського костелу!" — і ще багато іншого в наругу йому. Але він відповів: "Коли це не біс, а свята душа, як ви кажете, чому вона не говорить зо мною?" — "Бо, — кажуть, — ти не католик, не нашої віри". — "Нехай говорить з вами, і я тільки аби голос чув". Тоді вони почали її кликати й просити, щоб вона з ними говорила, але вона не відповідала; нарешті, по довгих питаннях: "Чому, свята Ганно, не відповідаєш нам?" — біс стогнучи відповів: "Бо сюди прийшов чужий чоловік". Грабкович, почувши цей голос, сказав: "Як же це ви, ксьондзи, називаючи себе правовірними, не можете пізнати бісівської омани, називаєте біса святим і таку силу людей ведете на погибель? Чи не бачите, що це голос диявола?" І почав його заклинати святою трійцею, аби сказав, чи він свята душа, чи біс проклятий? Біс дуже стогнав, нарешті промовив: "Я не душа", — і всі переконалися, що біс їх манить. Грабкович же сказав ксьондзам: "Бачите, як вас біс манить, і ви вчите людей байкам про огонь чистильний! Перестаньте баламутити людей задля свого прибутку і не ведіть їх замість очищення до геєнни" 1. І почав допитуватися господаря, чи то він, чи хтось з домашніх займається чарами і біса має. Але виявилось, що господар невинний, чоловік простий і добрий, — "поварица єго, се єсть кухарка". Коли її стали пильно допитувати, призналася, що це вона цього біса має з Великої Польщі — "бЂ бо Ляховица". "Але, — виправдувалась, — я цього не казала йому робити, він, що хоче, робить без моєї волі". Ксьондзи з великим стидом вернулися назад і по костелах проголосили, щоб люди не ходили туди, бо виявилося, що то бісовська мана, а не душа. Куховарку ж всадили до темниці і хотіли спалити, але ксьондзи веліли її вночі випустити, аби не ширилися відомості про цю бісівську ману, на більший їх сором" (л. 130 — 2).

Ще різні варіанти чуда на обличеніє унії:

1625 р. була велика пошесть у Вільні, багато народу помирало, і між ними помер протопоп відступницький (уніатський) Михайло Котлубай. Коли пройшла та пошесть, і люди повернулись, вернулись і уніатські ченці до монастиря трійці і стали правити службу за протопопа. Але на першій службі, як служили собором, ієромонах Рафаїл Корсак 2, Валеріян Калонофойський та ін., випивши вино, коли прийшов час причащатися, побачили, що воно обернулося в воду: сама вода була в чаші.

1 Промову Грабковича я скоротив.

2 Пізніший уніатський владика і митрополит.

Дуже схвилювались і докладно розвідувались; виявилось, що священик, відправляючи проскомидію, налив вина і трохи води, і диякон, що подавав священикові, засвідчив, що він сам наливав вино до судини і подав священикові. Послали до винаря, що продав те вино, і він присяг, що вино купили в нього і воно було правдиве. Попробували те вино, що ще лишилося в судині, і відправили службу на іншім вині, і всім, хто знав про це, заборонили оповідати, але так, що, мовляв, священик помилково не налив вина, а тільки воду. Далі наводяться і інші такі історії, як у Грубешові під час коли служив Потій з іншими "схизматиками" і в Берестю під час першого богослуження, відправленого по проголошенню унії, вино перетворилось на воду; далі дописані іншою рукою, не Могилиною, різні міркування на цю тему (л. 48).

Страшний уніатський владика:

"Р. 160... Коли за гріхи наші всі єпископські престоли, крім одного львівського, засіла унія і стала, "як гангрена або канцер", ширитися по всім тілі російської церкви, по смерті першого відступника Діонисія Збируйського відступники посадили на тому престолі Анастасія, званого Пакост 1, з Вільна родом, що вкрав був бурмістрові Лукашеві Бандиковичу кармазина, і якби не втік до уніатів і не постригся в ченці, певно, був би повішений як злодій 2. Цей Пакост по імені мав і життя своє: суворий, немилостивий 3, велике гоненіє підняв на православних по всій єпархії; священиків мучив, з церков проганяв, по церквах двері сокирами відбивав, відчиняв і своїх богомерзьких ієреїв приставляв, а інші тримав запечатані без хвали божої.

1 Було написано Пакост з надстрочним знаком, потім виправлено на Покост, на боці приписано: "иже по сем звашеся Пакост" і це зачеркнено новим чорнилом, XIX віку.

2 Пор. вище цю історію, с. 594.

3 Ці слова були написані вже перед тим і зачеркнені — при них там було: "житіє скверно имущаго".

Прийшовши до Красного Ставу з військом "з трубами і тимпанами", силоміць здобув муровану церкву, розбивши двері; до сусідньої дерев’яної церкви св. Параскеви приступивши, також насильством відчинив двері, але коли ввійшов до олтаря і хотів прочитати молитву перед трапезою, невидима сила божа відтрутила його. Він, на це не зважаючи, ввійшов удруге — те саме. Подумав, що то міщани зробили чари, бо ці невірники в своїм закаменілім серці чарами поясняють, коли Бог чудом відкриває їх безбожність, і бувають тим суворіші й немилостивіші. Розсерджений ввійшов утретє і став молитву читати, але божа сила не тільки від трапези відтрутила, але і з олтаря викинула, так що навзнак упав перед амвоном як мертвий, у всіх на очах. Ледве ожив, і від того часу почав хорувати, до церкви ж потім ні один відступник не важився ходити, і її запечатано. В останній своїй хворобі, за порадою чародіїв, велів свому кухареві, молодому хлопцеві, в себе на очах розтяти черево і кров’ю тою покропити і серце спекти, і, як звір, із’їв його, бо чарівниці казали: коли теплою кров’ю людською покропишся і серце з’їси — будеш здоров.

Але фальшива то була обіцянка: за три або чотири дні наступив його кінець поганий і немилостивий. Бо чорти відірвали йому голову від нечистого його тіла, так що вона впала з ліжка на землю, напрочуд усім — на знак його відступства. Оповідали це нам слуги, що то бачили, особливо Стефан Іляківський, брат протопсалта (першого співця) Печерської Лаври, що був домашнім хлопцем у того відступника і на свої очі це бачив. Ми ж записали це, аби знали всі православні, які наслідки має відступництво" (л. 46).

Для контрасту — пієтизм київського біскупа для печерської святині.

"1628 року травня 10, бувши в Печерськім монастирі, розповів Могилі біскуп київський Богуслав Бокша Радошевський, як 1626 року, за архімандритства Зах. Копистинського, сталося в нього, Радошевського, нещастя в його містечку Чорногородці. Поправляли старий вал, що почав розсипатись, Радошевський став на валу і дивився на роботу. Коли велика маса землі відірвалась з гори і впала на робітників, що працювали в рові. Вони побігли, але одного земля покрила більше як на п’ять ліктів (завтовшки). Радошевський дуже тим засмутився, заплакав, що, мовляв, за його гріхи сталася така пригода, і, вважаючи того приваленого за мертвого, велів робітникам відкопувати його, сам же з плачем пішов додому, але в дорозі подумав про чудотворну Печерську Лавру і, впавши на землю, став молитися до Печерської Богородиці, просячи лишити життя приваленому і обіцяючи за те йти до монастиря, і роздати в нім милостиню, і того приваленого туди ж на прощу послати. Під час, коли він тужив і молився, прибіг хлопець — потім, як минуло вже "дві години оролойних або зегарових", і розповів, що вже докопалися до голови того приваленого і думають, що він живий. Радошевський почав ще палкіше молитися до пречистої, і прийшов другий з вістю, що вже голову відкрили, і той чоловік очима моргав і бачить. Я, каже Радошевський, дуже зрадів, сам пішов туди і побачив, що його вже цілого відкопали і він киває головою — не скалічений, тільки дуже наляканий. Коли його витягли, він заговорив і попросив пити. Я велів дати йому чарку вина, і він випив і потім став працювати з товаришами. Я ж, як обіцяв, прийшов і подякував, ставши на коліна серед Печерської церкви перед усіма, — в подяку Богові і пречистій" і т. д. (л. 12, зачеркн.).