Чтение онлайн

1 Друковано там же з того ж збірника.

Братства тут не названо — чи то тому, що його організація не була доведена до кінця, як думають декотрі, чи з тих мотивів (що мені здаються правдоподібнішими), що це не була організація легалізована. Але цілком ясно, що ці особи духовні й світські, на чолі з лаврським ієромонахом Ісайєю, настоятелем Антонієвої печери — призначеним на ігумена цього нового монастиря, — це власне нове братство, що організувалося у тім часі. Фундація Гулевичівни, організована шляхтою Київського повіту, — це дотація йому по шляхетській лінії. Нове братство діставало не просто простору садибу, положену в самому центрі тодішнього Київського міста, але "добра власныє, дЂдычныє, права и волности шляхецкоє будучиє" — не підвласні юрисдикції ні міського магістрату, ні воєводи, що давало певний імунітет майбутньому братству, дуже цінний в тодішніх відносинах, який власне могла дати шляхта.

Дослідники справедливо вказують, що Гулевичівна, представниця фамілії, дуже близько зв’язаної з церковними справами, — внучка луцького єпископа Тедосія Гулевича, — сама персонально ніякого інтересу до Братського монастиря не виявляла, так що її фундацію треба в повній мірі вважати як вислід шляхетської акції на користь його. Мусимо мати на увазі, що в тій стадії східноукраїнської колонізації шляхта Київського повіту (що займав усе середнє Подніпров’я, аж до московської границі!), зібрана на київських "роках земських", це репрезентація української шляхетської верстви всіх сусідніх воєводств: майже в кожної значнішої фамілії була якась займанщина в цім тодішнім Новім Світі шляхетської Річи Посполитої, і поміщики, заінтересовані різними маєтковими процесами, продажами, заставами, що з’їздились "на відчинення книг земських", що були заразом нотаріальним архівом і архівом суду в земельних справах, представляли інтереси всіх цих воєводств — Київського, Волинського, Брацлавського, Мінського. Тож і бачимо, що фундація в першій мірі — поруч інтересів духовенства — висуває інтереси шляхетської української верстви Київського, Волинського і Брацлавського воєводств, княжат, панів, шляхти і маніфестує її заінтересованість в піднятій акції. Завдання, як бачимо, ставить вона цілком ідентичні з "Уписом": монастир, школа, шпиталь, піднесення християнського життя і діла милосердя. Ще дві інтегральні частини тої ж самої акції.

Тепер візьмемо ще такі вказівки. Черниця Вознесенського жіночого монастиря, фундованого Плетеницьким при Печерській Лаврі, шл. Катерина Кучинська продає свою садибу на Подолі Київському братству. Але братство як легалізована юридична особа все ще не існує — королівське потвердження воно одержало тільки в 1629 р. Тому продажний запис висловлюється так: маєток продається "их милостям панам шляхте и рыцерству войска Запорожскаго и местнаго стану обывателем воєводства и места Києвского, Братству церкви святого Богоявленія, людем народу Роского, вЂры и православія св. Всходнеє апостолскоє церкви, а послушенства св. патріархи константинополского" 1. Тут характеристично заакцентоване Запорізьке Військо як другий фундатор і патрон братства поруч шляхти, задокументований і іншими звістками. Звістку "Віршів на погреб" Сагайдачного, що він в братство "зо всЂм войском вписал", я вже згадував; додам тепер, що Б. Хмельницький, рекомендуючи московському правительству братську організацію, підчеркував, що вона була козацькою фундацією: "Перед нами бывшій гетман войска запорожскаго Петр Конашевич Сагайдачный в память свою за спасеніє души воздвигл церковь в Кіе†богоявленія, идЂже нынЂ училище монастыря Братского" 2.

1 Передр. в згаданій монографії В. Мухіна про братство.

2 Акты Южной и Западной Россіи, X., с. 732.

В цім освітленні ми зрозуміємо відповідно, чому акт об’єднання Братської церкви з лаврською, переведений 1632 р. духовенством і шляхтою, потверджується ще спеціальним листом гетьмана з усім військом запорізьким: "позволяєм на то припадаєм, и при той церкви братской, яко и при школЂ новозаложеной и шпиталЂ до ней належачом обовязуєм(ся) стоять и опоновать до гардл своих", і Петрові Могилі за його шкільну фундацію признають доживотне право патронату над своїм братством: "Абы он яко старшій того братства нашего брат уписный доживотным дозорцею и оборонцею был... а по смерти є. милости в моци то и воли братіи монастыря Печерского кієвского, в братст†нашом кієвском уфундованоє (з вЂдомостью и радою всего Братства до тоєй церкви уписаного) зоставатися маєт: когоколвек они сами захочут на мЂсце вышеменованого о. архимандрита на час певный обрати" 1. Отже, коли гетьман і військо при тім називають себе "тою ж милостью братерською обовязаними", то цілком ясно, що мова тут іде не просто про симпатію, а братський обов’язок, котрому зарівно з "братами уписними" підлягає військо.

Четвертим членом — поруч духовенства, шляхти і Війська Запорізького — виступає міщанство, то, очевидно, як "брати уписні" індивідуально, то як ціла Річ Посполита міська київська; на жаль, з її сторони я не можу вказати аналогічної декларації, і може бути, що це треба пояснити таки принципіальним ухиленням і самого міщанства, і небажанням признати за міською київською громадою в цілості яких-небудь прав до братства. Але супроти продажі Кучинської міщанство треба признати безсумнівним четвертим станом братства, незалежно від того, як фактично воно виявляло свою участь.

Фактична справа братства лежала, очевидно, в руках печерських монахів, виделегованих до цього діла. Грамота гетьм. Петражицького хоч і говорить і про "раду братства", і про "старост доречних от всего братства обраних", кінець кінцем ясно вказує, що справи братства веде й вестиме "братія з монастиря печерського, при церкві брацькій уфундована для справування церкви і монастиря і теж для розмноження наук шкільних" 2.

1 Памятники, II, с. 419 — 420 і 422.

2 Памятники, с. 419.

Так було, видно, в момент зав’язання братства, коли його репрезентував печерський монах Ісайя з братією, і так воно лишилось пізніше. На жаль, зістається неясним, як робилась ця делегація, — в пізніші часи ми бачимо не раз, що митрополити розпоряджаються часом безпосередньо всякими урядами Братського монастиря, часом затверджують поданих їм кандидатів; що братські монахи ображаються, коли ігумен-ректор править справами монастиря без ради братії. Потверджуючи за Могилою доживотну диктатуру в братстві, гетьман Петражицький з старшиною, як ми бачили, застерігають по його смерті для братських монахів право свобідно вибирати собі патрона з осіб світських і духовних. Все це піддає гадку, що в практиці комбінувались, мабуть, обидві форми: кооптації братією Братського монастиря нових членів і призначення їх митрополитом і печерським архімандритом з собором: взаємовідносини цих різних інстанцій і реальний рахунок сил впливав на практику. Але в грунті речі Братський монастир і з тим властиво братський осередок був філією Печерського монастиря, котрій доручалось завідування школою й іншими установами братства і репрезентація в тих церковно-національних справах, які спадали на братство. Печерський монастир не хотів відповідати за них своїми маєтками, не хотів стягати на себе гніву уряду і всяких міродатних чинників за такі політичні кроки, які диктувалися інтересами церковними й національними, і це переходило на братство, патроноване шляхтою й Військом Запорізьким (фактично власне цим останнім!), а ідеологічне кермування цими справами і біжуче завідування ними доручалось вибраній печерській делегації з певним числом рядової монашої братії для помочі і виконання всякої монастирської служби. Зазначена вище аналогія з організацією братства Луцького допомагає це зрозуміти.

Ближчі подробиці заснування Луцького братства нам не відомі, але мотиви і обставини в загальних рисах ясні: волинська шляхта в 1617 р. заходиться коло закладання братства на взір Львівського, на спілку з місцевим духовенством і міщанством 1.

1 Акти видруковані в I т. "Пам’ятників Київської археогр. комісії", ч. І.

Заховались (на жаль, теж неповні) "каталога или реєстр събраных обыце имен братий єже о ХристЂ обрЂтающих ся в градЂ Луцком и прочаа благородных окрест живущих сынов восточного православіа" 1617 року; заховав ім’я "ктитора" братства ігумена луцького Чернчицького монастиря, кількох інших духовних осіб та шляхетських імен, між ними найвизначнішого з волинських борців Лаврентія Древинського і одного з Гулевичів-Васютинських, що, очевидно з усього, грали центральну роль у цій братській акції. Міщан у ролі фундаторів стрічаємо слідом в королівськім потвердженні, яке виходила волинська шляхта для цієї фундації: король називає ініціаторами цього діла "певних осіб так стану шляхетського воєводства Волинського, як и посполитих людей места Луцкого".

Добившися королівського потвердження цього братства, мовляв, заснованого головно для відновлення погорілого міського шпиталю, як "братства милосердя" (але з виразним зазначенням у цім потвердженню також і "школи для побожної науки людей молодих"), шляхта-фундатори видали повновласть на безпосереднє завідування справами братства — будування церкви, школи і шпиталю "меншим браттям" — міщанам луцьким ("а иж сами в том мЂстЂ обецне не мешкаючи и про одлеглость не часто бываючи, полецаємо той дозор, и працу вкладаємо на менших панов братій наших — панов мещан луцких, абы они, яко до того належныє, на мЂсци нашом працу и всякий дозор подыймовали и ряду всякого постерегали и нами ся яко старшими отзывали" — виступали не тільки своїм іменем, але й іменем шляхти, як старших братів свого брата) 1.

1 "Пам’ятники Київської археогр. комісії", І, с. 1.

А провід культурний, релігійний, ідеологічний, як і в Київському братстві, покладався на духовну частину братства. Статут братства, поданий на затвердження царгородському патріархові, досить виразно дає зрозуміти, що "старші браття", вибирані щороку, мали відати матеріальною стороною братства, його прибутками й видатками; провідником ж братства, головою малої братської ради (так би сказати — виділу) мав бути "пресвитер церкви їх", очевидно, вибраний чи делегований з Чернчицького монастиря, що відограв роль до певної міри аналогічну з Печерською Лаврою для братства Київського. А слідом, коли братство взялось до організації свого власного монастиря, то, зіставивши за світською частиною братства орудування неруховим майном братства і утримування з нього школи й шпиталю, а почасти й самого монастиря, воно всю культурну сторону братського життя перенесло на чернечу братію цього Братського монастиря.

Детальні вказівки щодо взаємовідносин світської і чернечої частини братства, які дають нам луцькі статути, дають дуже цінні аналогії для зрозуміння відносин у братстві Київськім, в першій, передмогилянській добі його існування, з огляду на те, що цю можливість освітлення її за поміччю луцьких актів якось досить не завважено, а я хочу її використати в тій мірі, як цього вимагають завдання нинішньої моєї праці, я вважаю потрібним у кількох словах іще вияснити ті обставини, з яких виходить, що братства Київське і Луцьке були, так би сказати, близнятами, породженими одним часом і одною ситуацією, і як з обставин київської фундації ми можемо не одно притягти для висвітлення зовсім не відомих обставин фундації луцької, так луцькими фундаційними актами можемо скористуватися для різних питань первісної київської братської організації.

Я вище зазначив, що серед шляхти, яка заходилася у Києві восени 1615 р. фундувати Київське братство, була фактично представлена також українська шляхта сусідніх воєводств Волинського і Брацлавського. Участь волинської шляхти була тут особливо важна. Волинь здавна була головним огнищем української шляхетської верстви, волинська шляхта була серед неї найбільш родовитою, багатою, впливовою, перейнятою державними українськими традиціями і високими поняттями про велику минувшину, великі заслуги і великі права своєї верстви і її національні обов’язки й завдання. Невважаючи на перехід великої частини її на польську віру і польську культуру в останніх десятиліттях, так жалісно оплаканий М. Смотрицьким у "Треносі", в другім десятилітті XVII в. серед волинської шляхти було ще чимало людей, відданих своїй вірі й народності, заможних, енергійних, активних: це вона ще кільканадцять літ пізніш під час безкоролів’я 1632 р. вміла повести таку блискучу кампанію на елекційному соймі проти всяких клерикальних, ультрамонтантських польських елементів. Древинський, Кисіль, Семен Гулевич — все це були волиняки, люди з досить широким як на свій час і свою верству політичним світоглядом і великим знанням польської політичної машинерії.