Чтение онлайн

Коли в 1615 р. вияснилося — як я то вище підніс, — що козацька старшина з "урожоним" Петром Конашевичем на чолі готова і може підтримати серйозно й впливово "руську справу", як її тоді розуміли, передусім справу руської церкви, книжності, школи, то результатом цього було не тільки саме зав’язання Київського братства, а ширший політичний план національної акції, в котрім одним з пунктів було також засновання паралельного братства в Луцьку. Організуючи братство в Києві, що мало служити передусім фірмою для козаччини в обороні національних інтересів, одночасно назначали організацію такого ж братства в Луцьку, тодішній столиці Волині, як суголосний організаційний центр тутешньої української шляхти й міщанства. Українська шляхта Волині в тім моменті ще становила поважну політичну силу в Речі Посполитій: луцьке українське міщанство, як показують акти братства, теж виявляло значну активність і солідарність: коли уніатський владика луцький підняв крик про небезпеку для унії від нових братських установ, — королівські репресії звернулися против міщан як представників братства 1.

1 Памятники, І, с. 17.

Козаччина так далеко не могла поширювати своїх впливів; православне духовенство в Луцьку і взагалі на Волині не мало тоді також готового осередку, хоча б і приблизно подібного до Лаври з її друкарнею, видавничою колегією і под.: його треба було тут доперва витворити під охороною шляхти й міщанства, тимчасом як у Києві він був уже даний в момент заснування і з нього можна було черпати всі потрібні культурні засоби, потрібні для національної акції під охороною козацтва. Козаччина і духовенство (чернецтво) — це була сильніша сторона київської братської бази, тимчасом як шляхта і міщанство київське були слабші від луцьких. З цими різницями належало відповідно рахуватися, утворюючи ці дві нові паралельні бази на підмогу підупалому Львову. Це й було, очевидно, зроблено, коли паралельно з фундацією Гулевичівни, ухваленою її ближчими родичами та земляками, — гурт волинської шляхти, в котрім (в його повновласті луцьким міщанам на ведення братських справ) бачимо сімох Гулевичів (на 46 всіх підписаних), взявся до організації братства в Луцьку — і сама Гулевичівна-фундаторка приложилася потім до Луцького братства, заповівши йому всі ті невеличкі ресурси, якими могла розпоряджати під кінець життя. Поза тим план організації обох нових осередків цілком паралельний, і це, як я зазначив, дає нам повне право й можливість використовувати подробиці луцького організаційного плану на доповнення того, чого не дають нам наші київські документи про організацію київську.

Луцьке братство організовувалось цілком на взірцях братства Львівського, і з того можемо міркувати, що за львівським прикладом укладалися й київські порядки, в часах тутешньої організації. Раз на рік, у неділю антипасхи, загальні збори братства сходяться для відібрання рахунку від старшини і вибору нової управи. Вибираються чотири старші брати, з яких два мають ключі від скриньки братської (інкасують і видають гроші); третій має ключ від "скарбцю церковного", де та скринька переховується; четвертий веде рахунки приходів і видатків, з котрих обраховуються на річних зборах перед братією. Щонеділі, по утрені, відбувають вони сходини, під проводом пресвітера Братської церкви, "розмовляючи о речах своїх" (біжучих), а раз на місяць збирають усе братство на "схажку" по обіді, обсилаючи всіх "знаменем своїм братським". Всі братчики, з виїмком далеко осілої шляхти, зобов’язані на таку схажку прибути, щоб виплатити свою місячну вкладку. На ці збори "на звиклім місці", в домі братськім, має бути стіл застелений, на нім положене Євангеліє, братська скринька і свічі запалені. Священик, а в його неприсутності старші браття проспівають "Достойно", потім читається "предсловіє": "Сиє богоугодноє, законноє, церковноє братство Духом Святым"... (слідують тексти, аналогічні з "Уписом" Київського братства). По цім відчитується "порядок братський", і потім запитують присутні: "Панове братия, кто бы што вЂдал належного быти братцтву абы оповЂдал; а кто бы теж повинен был отдати вину или доход який брацтву, абы отложил", а на кінець: "Єсли кто справу маєт яковую до брацтва или до кого колвек, абы справовал"; при тім застерігається, що "брат яко простый, неумЂєтный будучи", не міг би сам своєї справи відповідно "преложити", то міг взяти собі "достойнЂйшого брата, который бы справу его объяснити умЂл". "Отправивши справы свои вмЂсто жартов непотребных книги абы читани были и розмовы о речах законних и ку збудованю належачих". "З найвыших сил повинни братія старатися о оздобЂ церковной и о казнодЂи (проповіднику) добром уставичном, и о школЂ — яко бы молодь вихованя и цвиченя своє, им пристойнеє, з стараня отцов своих мЂли". "Презвитера дбалого и чулого в повинности своюй и милостника науки повинни держати и во всюм єго слухати и шановати: о такового ся старати, за которым бы яко за пастыром йдучи збавеня своєго доступили: а недбальцу и неумЂєтного в писмЂ яко на срамоту и на упадок свой не повинни терпЂти: намнЂй, єго однак не строфуючи (не роблячи закидів) в житю єго, тылько просячи, абы на єго мЂсце пожиточнЂйшому за благословенієм архиєрейским уступил". Нові братчики зголошуються на братськім зібранні до пресвітера і заявляють, що будуть додержувати братський порядок. Тоді такий новий брат цілує хрест, що тримає в руках пресвітер, дає руку всім братам і складає до братської скриньки 6 грошей. Всі справи і "намови" мають зіставатися "в своюм завартю" (в секреті), і за "виношеннє" винні караються братським судом. Братчик, котрий би собі "легце важил напоминаня", зроблені йому на зібраннях братських, підпадає умовному вилученню, "поки аж ся обачит", і з таким інші братчики не мали за той час входити в ніякі зносини, під загрозою кари, і це оповіщається "в цілім зібранню людей"; хто ж не "обачиться", очевидно, виключається назавсіди.

Трохи згодом, як я зазначив, луцькі братчики рішили, що їм "прикладом иных порядных братств церковных, киновион то єсть общежитиє законников регулы св. Василія Вел., на том мЂстцу при церкви на той братской фундовати пилная єсть и ґвалтовная потреба; а то для того жебы c тым общежитиєм духовных мудрЂйшим и святолюбившим мы братіа церковная, немощнЂйшая и около житейских забавнЂйшая в єдином ярмЂ послушания Христова тягнучи и єден другому помагаючи и заровно працуючи, Двояко над иных болший овоц в виници Христовой учинити, и сами спасаючися и ближних спасению услужити латвЂй могли смо". При тім було уставлено "постановленіє порядноє межи братством свЂцким и духовным, сирЂчь игуменом и иноками обцаго житіа", з свого обов’язку ктиторів Цього новозаложеного Братського монастиря, і на те, "жебы то на часы потомныє статичне без помЂшаня тривати могло, хотбы ся особы в киновии розмаитыи перемЂняли, бо гды бы смо того тепер на початку не постерегли, як то правда, же "што голова то розум", так то бы было, же што бы был игумен, то бы своє што новоє з вымыслу и выналЂзку власного привносил, и так бы речи уставичне мішати мусЂли".

З цього статуту варто відзначити такі пункти щодо функцій нового монастиря. Братія може, за ознайомленням братства, відставити ігумена, "єлибы был самовластный и самострастный", і на його місце іншого з-межи себе обрати. Ігумен має право після трьох напімнень і братству ознайомлень брата безчинного з общежиття вилучити. Мусить він пильнувати, щоб у монастирі було з кільканадцять ченців, так щоб він мав: "духовника, казнедію, священика благоговійного, диакона, уставника, екклесиарха (скарбника речей церковних), иконома, полатного (скарбника речей господарських), братий двох для доставання ялмужны, кухара, послушника, даскала". "Для позверховної церковної оздоби" мусить утримувати "на трапезЂ общой" "протопсалта то єсть спЂвака старшого и учителя школного 1, и о иных млоденцах до спЂвання згожих отцевско промышлял и єсли таковыи трафят, нам (братчикам) их презентовал, и з нами посполу о их прожиток старался. А для справованя всіх тых млоденцов и всеи школы и для постерЂганя их порядков маєт игумен з братією брата з-межи себе на то згожого ректором обрати, который як дидаскала так и спудеєв в их повинностех на каждый день постерЂгати и в чотири недЂли (що чотири тижні) екзамен — чого ся научат — чинити будет повинен, от них жадноє заплаты за науку не беручи, a жебы дЂток врученых лЂта молодые марне ся не теряли, за которых учителеве личбу Богу чинити мусят".

1 Тут "учитель шкільний" означає учителя співу в школі, себто той самий старший співак мав учити школярів церковного співу.

"Ігумен з братією маючи всяке стараннє про церковний порядок, всяку оздобу и окраси", повинні вважати, щоб у всім, що дотикає "благочиния в церкви", все сповнялося згідно з церковним уставом святих отців, давнім місцевим звичаям і стариною (старожитности) всеї руської церкви. Коли щось належало б викинути, додати або змінити, то ігумен, зібравши всіх, духовних і світських, має то подати і вивести доводи слушні й збиті на оборону тої зміни, і як се це буде Духові святому і розумові противно, то неодмовно позволити на се, а як ні — то справедливо заборонити".

Поза тим на духовну частину братства покладаються такі обов’язки: "Ігумен має про церкву духовну, себто члени Христові, так печалувати і старання мати, як про власну душу і спасення своє: має безнастанно про це думати, інших радитися і з нами, буваючи на кожних сходинах, спільно промишляти, яким способом вівці Христові пасти і в вівчарні ховати, тих, що від віри відпадають, назад привертати, малодушних і хитких укріпляти, боязким серця додавати" і т. д. "А що церковна оборона найбільше до духовних належить, тому домагаємося, аби в кожній справі щодо церкви чи братства, котра б була задана до суду, чи тут, чи деінде, ігумен з котрим-небудь братом ставився персонально, боронив її й стояв аж до смерті, за божою поміччю; а від нас з братства, як шляхти, так і міщан кілька осіб буде ставитися там, котрим то буде доручено, і на те буде йти кошт з братської скриньки. Бо коли ми приймаємо братство з духовними з різних причин, то найбільше все-таки на те, аби вони як особи більш забезпечені були нам оборонцями в суді" 1.

1 Памятники, І, с. 39-40.

Братчики, укладаючи цей статут, як бачимо, посилаються на приклад "інших порядних братств церковних", і тут можна думати про братство Київське або Віленське, — але не Львівське, бо у Львові монастир св. Онуфрія, що стояв під братським патронатом, зовсім не відогравав такої великої ролі в житті свого братства. Але з київськими вказівками правила луцьких статутів сходяться близько і можуть служити для близької ілюстрації київської практики — з незначними змінами, відповідно до реальних взаємовідносин київських сил.

В київських актах 1632 р., котрими означались відносини різних корпорацій братства до П. Могили як його "старшого брата, опікуна і оборонці" (уряд такий братськими статутами й дотеперішньою практикою не передбачався, тому вимагав докладного означення його відносин до інших органів братської організації), передусім також і визначаються ці дві половини — братство духовне і світське.

Вони не мають конкретних своїх організацій як корпорації, але виступають виразно, як і в Луцьку, як дві окремі половини, і братчики духовні видають окрему грамоту в справі нових взаємовідносин братства (до Могили і його наступників, архімандритів печерських). Братство чи коло духовне в Києві має своїм головою митрополита як найвищого місцевого представника української церкви — звідси його вплив і значення в церковно-просвітніх справах братства; пізніш воно перетворюється в фактичну зверхність і власть над братством; в Луцьку тому відповідає позиція православного луцького владики — бувшого ігумена Чернчицького монастиря, але він був тільки номінальним владикою і тому не мав такого значення. Номінальне старшинство в Київському братстві належить, як і в Луцьку, місцевій шляхті: вона перша видає грамоту Могилі, іменем своїм і всіх уписних братів, але це старшинство гонорове. Реальне значення лежить, з одної сторони, в руках духовної братії, з другої — в руках Війська Запорізького як останнього рішаючого чинника в усіх справах, де мала себе виявити фактична сила. Але репрезентативне, гонорове значення шляхти сильно підчеркується в кожнім випадку. Не тільки в відносинах до уряду, де братство представляється виключно як організація шляхетська — шляхетське братство милосердя, що головною або й єдиною своєю метою має заснування шпиталя для убогих і калік з "людей рицерських на послугах Річи Посполитої, в різних битвах покалічених": заслугами цієї шляхти "на Україні", в боротьбі з неприятелями св. хреста король мотивує і свою згоду на шляхетську братську фундацію 1. Але і всередині братства шляхті як ініціаторам, мовляв, і старшому станові дається перше слово. Найслабше ж виявляє себе в Києві — і статутарно, і фактично — сектор міщанський: його ледве знати тут, глухо згадують або й не згадують зовсім чи то з мотивів тактичних, чи, може, й фактично мало прикладався, це трудно сказати.

В згаданій грамоті гетьмана Петражицького виразно згадуються "дорочні старости, від усього братства обрані", і "спільна рада всього братства" 2, котрим належить завідування економічною стороною його життя.

1 Памятники, II, с. 405.

2 Там же, с. 419.

Нема сумніву таким чином, що структура братства в першу добу його існування повторяла відому нам братську конституцію, дану прикладами Львівського братства. Правдоподібно, й зверхній обряд був той же. Але далі ми не маємо ніяких ближчих звісток ні про ці братські сходини, вибори, обрахунки, ні імен тих "рокових старшин", і не можемо сказати, як довго цей зверхній братський обряд заховувався в Києві. Мабуть, під рукою автократа Могили він звівся на таку пусту формальність, що потім і сама обрядовість ця підупала, і братство як організація цілком покрилося Братським монастирем. Почалось це дуже рано: уже в листуванні з московським урядом, 1620-х років, що велось іменем "всіх о Христі братіях братства церковного київського, духовних і мирських", пишуть листи просто "ігумен і старці" 1.

Коли треба було говорити з урядом польським, виступав іменем братства сектор шляхетський. Коли треба було сказати важне слово "на відсіч противовірних", закликалось козацтво. У внутрішніх відносинах братством був Братський монастир, фактична філія Печерського монастиря, як ми бачили.

Крім того, що печерська колегія репрезентувала собою в тім часі інтелектуальну українську силу, скупчувала в собі найбільшу суму знання, ерудиції й досвіду в церковних і національних справах, яким розпоряджав Київ і вся Східна Україна, — це мотивувалось також і тим, що Братський монастир мав "цвічити", виховувати не тільки православну молодь, але й "іноків молодих", "способом монастиря по закону Св. Василія" 2.