Чтение онлайн

Але як їх (апостолів) за це винуватити не побожна річ, поготів і нас, за те, що ми зважились на таке, в що ми перед тим вірили, мали й заживали — як за монархів і князів руських і литовських, так і за королів польських, від того часу як вони почали над нами панувати.

Коли королі польські (вичисляються), теперішній король й. м. як настав на пастві, судили й карали Русь за те, що вони мали митрополитів, посвячених патріархами; коли судили й карали якого-небудь русина, що він папу римського за найвищого пастиря не признавав і унії з костьолом римським не тримав, — нехай тепер і над нами то чинять.

Але вони не тільки не карали, а радо і ласкаво дозволяли й допускали, щоб патріархам відправляти на Русі свою юрисдикцію — чого доказом пригадаємо недавню справу святого отця Єремії патріарха...

Боже милосердний і справедливий, зглянься ж на наші страждання і гніт. І як же це нас мають не побожніше й гірше, ніж євреїв-караїмів, ніж аріан, лютеран, євангеліків, вірмен, котрі, пробуваючи в Королівстві Польськім і князівствах Руських і Литовських, — ті в мечетях, божницях і школах, ці в зборах і костелах своїх відправляють свої обряди й богослуження. їх старші, священики, судії і біскупи, приїжджають з Німеччини і з царства Турецького, уряди й суди відправляють, міністрів, докторів, рабинів і проповідників наставляють і подають. Ті секти до Польщі, до Русі й Литви ввійшли, а ми, дідичі і горожани, котрих покійні королі і теперішній король нас тут застали і присягали нашій релігії ніякого утиску й насильства не чинити. Чи ж то побожно, чи то справедливо нас, дідичів, синів правовірних християн, пригнітати і такими клеветами й злими фарбами покривати? Таким добром віддають нам, що, будучи дідичами в монархії нашій, пожинають працю рук наших і веселяться! Принаймні згадали б: "Не гребуй Ідумеєм, бо він брат твій, ані Єгиптянином, бо пришельцем був єси в землі його" 1.

Подумайте, чи не ласкавіш поводяться з греками турки, хоч їх мечем здобули — їх в релігії не кривдять. А ми за пактами і присягами до Корони прилучилися, а терпимо насильства, кривди й утиски за віру, закидають нам турбації й інтриги, від котрих чисті єсмо".

1 Це також досить сміливо сказано як на тодішні обставини.

Поминаємо закінчення цієї частини, де автори виправдуються, що вони святилися без королівського дозволу, і спеціально в оборону свою, Смотрицького і Віленського братства. Натомість у цілості без усяких скорочень подаємо третю частину, найкоротшу, але ідеологічно найцікавішу, варту вважатися одною з класичних пам’яток нашого старого письменства.

"Щодо козаків, то про тих людей знаємо, що це наш рід, наші браття і правовірні християни. Про них думають, що вони простаки, не мають ані знання, ані розуму і були намовлені духовними. Але ми як не відводимо їх від належної послушності ані бунтуємо, так і не навчаємо їх розуму в справах і вчинках їх. Вони мають природжений дотеп, і богом дарований розум, і ревність та любов до віри, побожності, і церкви між ними живуть і процвітають здавна.

Це ж бо те плем’я славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство Чорним морем і сухопуттю. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах морем плавало й землею, приробивши до човнів колеса, Константинополь штурмувало 1. Це ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Це ж їх предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від Константинопольської церкви приймали і по цей день у цій вірі родяться, хрестяться й живуть. Живуть не як погани, а як християни; мають пресвітерів, учаться письма, знають Бога і закон свій. Як же думати про них, що вони самі від себе, за ласкою божою, не мали пильнувати віри і спасіння свого? Треба тільки уважати на їх побожність: коли йдуть на море, перш за все моляться, заявляючи, що за віру християнську йдуть на невірних. Друге — це визволення невільників. Дають також побожні обітниці, що своєю добиччю наділять передусім церкви, монастирі, шпиталі та духовних. Задля спасіння душі своєї викупляють невільників. Церкви нові і монастирі будують, мурують і збагачують. І коли в місцях безлюдних пам’ятають про віру і побожність і засвідчують це, то тим більше пильнують і піклуються нею на волості, вертаючися додому, де мають батьків, братів і свояків серед духовенства. То певно, що на цілім світі ніхто по Богу не чинить зневоленому християнству такого великого добродійства, як греки своїми окупами, король іспанський своїм сильним флотом, а Військо Запорізьке — своєю сміливістю і перемогою. Що інші народи виборюють словом і дискурсами, то козаки доказують ділом своїм. І що ж, чи духовні того їх учать? Хто вчить їх тому розуму — воювати на землі? Хто на морі, де вони так гарцюють на своїх моноксилах, хоч вони в порівнянні против кораблів і каторг — не більше як ночви? Хто бунтує їх, коли вони в своїх справах, стоячи обозом, оружно, по кілька місяців ведуть переговори против тонких хитрощів 2.

1 До цього місця пор. вірші Саковича вище, с. 179.

2 Натяк на останні переговори з козаками соймових комісарів під проводом гетьмана Жолкєвського 1619 р.

Ще раніш того, як ми стали владиками і до Києва та на Україну завітали, ще перше ніж превелебний архієпископ Мелетій Смотрицький побував у Києві — вони вже свідчили свою віру, писали, посольства посилали й присяги складали (в справі віри). Річ це знана й звісна широко. І до цього не то щоб мали духовні їх понуждати, але вони (козаки) ще самі пильнують їх і міщан, пригадують і навіть грозять їм, щоб у вірі не було ніякої переміни і не було ніякої спілки з апостатами-уніатами. Досить згадати недавнє — спитати, що було і що замалим не сталося в Печерськім монастирі через те тільки, що превелебний й мил. ксьондз біскуп київський увійшов до олтаря, — довідатися, яке нарікання було, яке роз’ярення! Ледве заспокоїли їх. А все-таки занесли вони скаргу на монахів Печерського монастиря на Запоріжжю в генеральній раді 1.

Отже, нічого дивного, коли вони мають звістки про нагінки уніатів на православних: з різних повітів, з міст і сіл приходять люди до них "в козацтво", одні своєю волею, інші — з причин кривд і здирств. Між ними і духовні, і світські. І ніщо не чинить стільки заколоту на Україні, як унія і утиски Русі через неї та безправність і утиски убогих людей. По правді, самі уніати розпалюють гнів козаків, гонячи до них нашу покривджену братію та наповнюючи нею Україну. Отже, несправедливий і безпідставний цей поговір і клевета на нас, що ми бунтуємо козаків. Серцями й замислами козацькими керуємо. Бог керує ними, і він то тільки знає, на що він заховує ті останки тої старої Русі та їх правицю і силу їх на морі й на землі довго, широко і далеко розширяє. Бог держить їх і ними править. Як один писав, що то Біг татар положив на землі, як перуни і громи, і ними християн навіщає і карає, так і козаків, низових, запорізьких і донських, положив він, як другі перуни і громи живі на морі і на землі, щоб ними невірних турків і татарів страшити і громити" 2.

1 Тут незручне повторення вже сказаного, що непотрібно розриває зв’язок гадок: "Відомі й інші їх сміливі й відважні виступи, без усякого поводу з боку духовних. Чи духовні намовляють їх ходити на море"... Це робить враження невикінченого чорновика.

2 С. 149-150.

По сім закінчення — не викристалізоване ще відповідно на початку, не закінчене місцями — як простий ще не оброблений конспект, але закінчений зручно, патетично, ефектно:

"Ми не бунтівники ані турбатори, але призначені на мученичество. Нехай про костел латино-римський і уніатський іде по всім світі неслава, що вони руський нарід гонять і мучать, а про нас нехай іде і лине по всіх сторонах світу добра слава мученичества. Нехай знає про нас кожен, що перше ніж узяти на себе цю святу службу, ми положили на себе мученичий вінець, язву і біду Ійова справедливого, Ісаїну пилу 1, Петра і Андрія хрест, Павла і Сили катування, Стефанове каміння, Федора, Дмитра й інших мучеників муки. Не на панування й розкоші пішли ми, і за поміччю божою ні страх, ні кримінальні обвинувачення, ні муки ніякі не відведуть нас від правої віри і служби Богові. В цім святім ділі наш вождь — Біг у трійці єдиній. Наші полки за ласкою божою — ангели й мученики святі, з молитвами своїми. Наша поміч — Євангеліє, Діяння і Послання апостольські, святі учителі й ухвали вселенських соборів. А наше забезпечення — довговічна, постійна і невідмінна віри, тайни і богослуження посесія і уживання 2. Ціль і кінець — царство небесне і з Господом Богом пожиття. А зиск, здобич і нагорода — вінець небесний. Інші володіють батьківщиною нашою, ми — горніми місцями. Інші держать наші столиці, ми — Христа. А хто наші мізерні і струджені тіла — домки божі і мешкання св. духа — розвалить і розкине, не велику спадщину і здобич візьме — тільки волосяницю та витерті й подерті сукмани 3.

1 Вичисляються знаряди мук, котрими закінчилося життя названих тут подвижників.

2 Умисне перенесення і приложення юридичних термінів до релігійних мотивів.

3 Наступають паралелі, які не додають нічого і, на мій погляд, являються також доказом, що цей текст іще не оброблено до кінця.

А вам, отці й браття наші во Христі найдорожчі, така друга наша протестація потіхи: стійте міцно, не хитаючись ані тривожачись. Радо поспішайте веселими ногами на блаженне мучеництво. Вертаються до нас ті літа і дні, що були від часів апостольських до Константина Великого. Вертаються ті святі дні, коли з в’язниць і з-під меча стільки душ ішло громадами на лоно Авраамове, до веселих і милих пробутків святих. Світ кінчиться. Судний день наближається. Суддя найсправедливішій Христос, Бог наш, рад як Стефанові-мученикові небо відчинити і царство небесне дарувати. А тим часом тіштеся переслідуванням, муками й смертю братії нашої, бо велика нагорода вам у небесах. Повсякчас споминайте ті апостольські слова і не тривожтесь нічим, що чинять противники: все це їм показує загибель, а вам спасіння".

Так закроювався цей твір, на жаль, мабуть, не викінчений і не випущений з огляду на видання "Верифікації". Як літературний твір цей начерк перевищує її на цілу голову. Підіймається місцями до верхів політичного ораторства, дає прегарні взірці пафосу і риторичного стилю. Навіть в такім необробленім вигляді мусить бути зарахований до найвизначніших творів цієї доби.

Хто був його автором? Проф. Возняк у своїй історії літератури 1 на підставі старої помітки на копії митрополитанського архіву, що "таку "Протестацію" виготував був Борецький з Смотрицьким", висловився, мовляв, "авторство приписує давня традиція Й. Борецькому і М. Смотрицькому", і це при браку яких-небудь застережень з його боку може робити враження, що він надає цій вказівці певне значення. Але "Борецький і Смотрицький" у тодішніх відносинах, так би сказати, були фірмою православної сторони в процесі, і те, що виходило від цієї сторони, без дальшого розбору клалося на їх рахунок. Я думаю, що й незвісний автор цієї помітки, висловлюючися так, зовсім не мав наміру тим означати авторство Смотрицького, нам же цього робити з огляду на все вищесказане ніяк не можна: "Протестація" Борецького і тов. зійшлася з віленською працею Смотрицького, тому що ці два твори постали паралельно і один від одного незалежно. Поскільки ми взагалі не знаємо Борецького як письменника, насувається з-поміж київських тодішніх літературних сил ім’я Копистинського. Він міг написати таке. Але більше сказати не можна!

1 Т. II, с. 260.

Чи то тому, що він відмовився від видання такої "Протестації", чи на доповнення "Протестації", де справа кривд від уніатів була тільки принагідно згадана, але докладніш не представлена, Борецький з товаришами, два тижні пізніш, під днем 15 травня, іменем своїм і всього громадянства, людей духовних і світських, внесли до книг київського граду "Протестацію" спеціально в цій справі.

Я виймаю з неї те, що має характер більш літературний 1.

1 Збереглася ця "Протестація" в копії між актами кол. архіву уніатських митрополитів (тепер Ленінгр. центр. іст. арх.), справа № 458, разом з копією "Протестації" 28 квітня, доволі несправна копія і сама "Протестація" стилізована польською мовою, так що я мусив переказувати її досить свобідно. Досі вона не була видана.

"Превелебний во Христі отець Ійов Борецький, архієпископ, митрополит всеї Русі, тої, що, не прийнявши унії, зістається при власній релігії (своїх) духовних старших, маючи свою резиденцію в Києві, в монастирі арх. Михаїла, а спираючись на прирожденних правах християнських 2, также на праві посполитім і конституціях соймових, а саме — на конституції унії князівства Київського з Короною р.1569, на конституціях про грецьку релігію р.1607, 1609 і 1618 і на недавній — про заспокоєння грецької релігії р.1620, также на королівськім привілеї 1607 р., тою конституцією поясненім, себто стоячи при самій ясній справедливості.