Чтение онлайн

1 Збірник поучень, розложених на дні й свята — те в нашому тодішньому письменстві звалось "Учительним євангелієм".

2 Що купують собі в уряду патріаршу гідність.

3 Лукаріс.

Автор у коротких словах повторює звісну вже нам аргументацію, що вина схизми падає на православну сторону, бо римська церква чиста від яких-небудь єресів, спеціально від усіх тих, що їй закидаються з православної сторони. Тому православні повинні шукати повороту до неї, щоб вийти з погибельної схизми. Віленське братство, яке своїм впливом зробило так багато для відчуження православних від римської церкви, через єресі нових скрибентів, ним ширених, так тепер мусить ужити свого авторитету на те, щоб відтягти руський нарід від їх блудів і привести до "святої єдності" (с. 35).

Крайня пора покінчити з гаслом: "нехай все буде постарому", що розбило останній київський собор 1.

"Старина, старина", — а вони в новині по шию! Дай, Господи, старину, і ми про це Бога неустанно просимо. Але старина ділом, а не словом, істотою, а не гадкою, та ще й хибною. Хіба єдність церковна не старожитня? Що в християнстві є над нею стариннішого?" 2. І Смотрицький починає викладати всі ті призбирані за останні десятиліття факти й легенди, що мали свідчити про спільність руської церкви з західною, про переговори з папами, признання папського примату і т. д.3 Заспокоює, що унія нічого не змінить в обрядовості й практиці руської церкви 4, навпаки, вона одна може урятувати руський нарід від повного упадку, що на нього насувається 5. Тут знову читаємо ті страхи й погрози неминучою денаціоналізацією Русі, розсипані автором уже в "Апології".

1 "Цей собор недавній для того саме були ми й визначили, щоб про це порадитись і не допустити далі ширитися тому лиху (роздвоєння руського народу). Але ненавидець єдності церковної (диявол) відразу тому запобіг — через того, що то кричав: "Що ми, православні, будемо з єретиками в вірі єднатись?" Так і стало на тих, що за тим першим голосом закричали: "Нехай буде все по-старому". Наче б це по-старому було — в нових єресях плутатись, а старих догматів православної віри відступати" (с. 45).

2 с. 45-6.

З с. 46-7.

4 с. 48-9.

5 с. 51.

"Колись бачилося цілі доми княжі, панські, шляхетські в церкві твого набоженства; воєвод, каштелянів, старостів, державців та інших урядників двірських і земських гідностей та преложенств. Про таке їх змалення — щоб не сказати винищення, котре тепер бачиш, — ані думалось, мабуть. Тепер багато славних фамілій не бачиш уже зовсім, інші понижені, багато знов роздвоєних: батьки — русь вашої сторони, а сини й доньки — католики. Коли батьків не стане, якого собі помноження сподіваєшся? Батьки — русь вашого обряду, породили потомків на його розмноження; чи від їх католицьких потомків сподіваєтесь розмноження русі свого набоженства в їх потомках? Не думаю! То вже уплило".

І автор дає реалістичне, доволі вульгарне, але дотепне порівняння національного стану з станом тіла:

"Поглянь тільки, преславне братство, як то ще небагато літ тому нашої віри нарід був утучений (угодований) славними фаміліями і високими дигнітарствами: був він тоді тілистий і грубий, багато прикрашений, носив на собі пояс свобід і вільностей тої пресвітлої Корони, і той пояс на нім гарно лежав і добре приставав, цупко його тримавсь 1.

Потім, під наш уже вік, як спало йому немало (з тіла), так йому той пояс ослаб, що здається — ледве що пристає: а це не більше як за тридцять літ. За других тридцять хто вже дочекає, а я набагато заложуся: якого тіла на нім сподіватись? Певне, такого схудлого, що на нім той пояс і триматись не зможе: сам собою з схудлих бедер його спаде! Бо пояс той стоїть в одній своїй мірі, а тіло народу твого — тих, що тим поясом прикрашаються, — так худне і тоншає, що не зможе й утримати на собі того багатого і розкішного поясу. Хоч ніхто поясу не буде з нього здіймати, само воно його втратить, втративши свою повноту і силу. Втративши її, не поткнутись тобі на сойми та трибунали: лавиця міська — все твоє пристановище, та і з неї тебе2 й інших багатьох до того часу висадять. А з тим прийдеться руському народові твоєї сторони, як він зістанеться без поясу, поневолі то вчинити, що він тепер, ще в поясі, міг би вчинити доброю волею. Те, що тепер, поки на нім ще той пояс яко-тако тримається, він міг би зробити, поважно затримуючи на своїм тілі і забезпечуючи свій пояс, то він, втративши пояс, буде змушений учинити без усякої надії вернути собі той пояс.

1 Для відповідного зрозуміння треба пригадати, що в тодішнім костюмі пояс грав дуже велику роль, був предметом особливо виставним, дорого прикрашеним.

2 Віленських братчиків, міщан і православних міщан інших міст.

І справдяться на нім варті пам’яті слова одного набожного мужа, що в немалім згромадженні шляхти народу свого руського так сказав: "Нарід наш руський тоді до унії приприступить, як схлопіє". Так якби сказав: "Коли у нього шляхти не стане і вільності йому не будуть служити". І до того таки дійсно, явно і споро йде! Бо як на початку унії трудно було в однім воєводстві перелічити шляхетські доми руської віри, так тепер по всіх краях Руської землі їх всі на пальцях одної руки можна порахувати. Тоді, купуючи св. єдність, не так легко її купимо, коли тепер нею з покупном погорджуємо" (54 — 5).

От Смотрицький і закликає Віленське братство використати момент, коли перехід на унію ще може принести не тільки релігійні, моральні, церковні, але й політичні користі руському народові, а як один з вдячних способів цеї акції висуває утворення руського патріархату, що мав би заступити місце царгородського.

"Ведім переговори з братією і шукаймо способу до об’єднання розрізненої Русі. Обговорюймо його і ним привертаймо єдність св. церкви руської. А за приверненням її (церковної єдності) переносьмо з’єретичену патріархію між наш руський католицький нарід. Александрійський патріарх за нинішніх часів резидує в Каїрі, а все-таки він александрійський. І коли правда це, що "там Рим, де папа", то стане правдою також, що там Константинополь, де вселенський патріарх.

А Бог нас поблагословить! Поки ти (Віленське братство) служило незгоді і порізненню, поки тебе Бог карав чудесно блудами і єресями твоїх Зизаніїв. Коли ж звернешся всіми силами твоєї душі на службу божу, зараз навчить тебе Господь правих догматів православної віри" (с. 56).

А коли не буде й цим разом доброї волі до поєднання, автор рекомендує урядові — через голову віленських братчиків і руського народу — старе й випробуване правило "понудь ввійти", ясніше кажучи: вжити примусу! Так поступали побожні цісарі та королі, і в доцільності й спасенності цього побожного примусу супроти єретиків і схизматиків переконався кінець кінцем великий учитель церкви бл. Августин, що перше був його противником. Отже, автор кінчить своє "напімнення" побажанням, "щоб наша найвища влада" пішла за прикладом тих побожних цісарів і королів, що, "побожно й запобігливо здійсняючи те спасенне "понудь ввійти", позискали Богові незчисленну силу єретиків і схизматиків.

А віленським братчикам — коли вони його слова не приймуть — автор, за євангельським прикладом, обтрушує порох ніг своїх, не стільки, може, "на свідоцтво проти вас в день страшного суду божого", як каже в приписці (с. 61), скільки на вжиток різних "інстигаторів коренних".

Як бачимо, спустившися з непривичних для нього ідеалістичних високощів на твердий грунт практики Річи Посполитої, на стежку небіжчика Потія — проповідника оцих засобів побожного примусу, як бачимо, Смотрицький вернув собі щирість і темперамент, і ця його книжечка — ідеологічно, розуміється, не високолітна, читається з більшим інтересом, ніж прославлена "Апологія". Єсть тут грубий гумор і деяка літературність.

"Антидот" Мужилівського і "Екзетезис" Смотрицького.

"Протестація" Смотрицького в зв’язку з деякими іншими матеріалами дає цікавий зарис провідника українського попівства Андрія Мужилівського, "протопопа князівства Слуцького і Копильського", як він підписується на соборних актах і на своїм "Антидоті". При всій нашій обережності до вказівок Смотрицького ми можемо прийняти його твердження, що цей протопоп був властивим провідником і диктатором Київського собору, він властиво уставляв точку погляду на "Апологію" і з нею на задуману новим єпископатом зраду. Він виступив обвинуватцем єресів Смотрицького і заразом — замислів Могили і Борецького, сформулював резолюції, на які тільки притакували єпископи і все інше духовенство, і визначив лінію поведінки для "неучених київських попів", для міщан, і козаків, і всього демосу, що цупко вхопився її.

Поруч нього другий протопоп — Лаврентій Зизаній, котрого місцями Смотрицький висуває в перші ряди, щоб оправдати свій закид соборові: "свідчив циган за цигана, Зизаній Зизанія боронив". Місцями натякає ще на якогось третього (міг то бути протопоп київський Климент або острозький Іван Бережанський, підписані на соборному маніфесті поруч Мужилівського). Вони кермували цим, як його

Смотрицький прозиває, "непорядним попівським собором", для нас з цього погляду незвичайно інтересним.

Але з них ясно вибивається наперед постать цього попівського трибуна, отця Мужилівського, пізнішого кандидата на митрополію. Ми наче живого бачимо його, як він трясе картками "Апології" перед носом архієпископа Смотрицького, викрикуючи те "го-го", що так болісно і злобно пригадував потім бідолашний ієрарх, "вихований при гробі Лютера". Приловивши на нових уніатських планах святих отців, що так скоро засмакували в своїх владичих гідностях і під проводом молдавського "господарчика" задумали "зреалізувати" свої єпископські права прикладом своїх попередників з "перед тридцяти літ", попівство стало в цей момент на чолі сучасного українського життя, маючи на своїй стороні не тільки маси й козацьке військо — наших "божих бойовників", але й українську шляхту, що, хоч відчувала небезпечні сторони задуманого владиками релігійного компромісу, не витримала лінії і не вдержала в своїх руках провідної ролі.