Чтение онлайн

І Вовка вирішив помститися.

Він старанно готував уроки й чекав. Чекав, що Марія Василівна от-от викличе його, він блискуче відповість, одержить п'ятірку з двома плюсами і скаже: «А знаєте, я ж і тоді все відмінно знав. Тільки в мене дуже боліла голова, і я не міг відповісти. А ви навіть не спитали мене, в чому справа. А відразу поставили одиницю «з обманом». І я промовчав – із принципу. Ви ж бачите, що я все знаю. А ви… Ех ви!.. Ви зіпсували життя не тільки мені, а й моєму тренерові Сергію Петровичу. Через вас йому не присвоїли звання заслуженого тренера і він не одержить персональної пенсії. Можете радіти!..» – гордо підвівши голову, він вийде з класу. І Марія Василівна нарешті усвідомить, яка вона була несправедлива й жорстока. Але пізно.

Таку благородну й красиву помсту придумав Вовка.

Але Марія Василівна усе чомусь забувала викликати Вовку. До того ж цього року вона чогось стала хворіти, і її уроків часто не було. І невисловлені благородні слова Вовчині самітно звучали в його душі – нікому не чутні й даремні.

Настав березень. Усюди ще лежав сніг, ночами мороз частенько розмальовував вікна химерними візерунками, але в повітрі вже пахло не по-зимовому свіжо й задьористо – прілий запах торішнього листя і голих набрунькованих гілок розливався з садів і парків по київських вулицях. А коли випадали погожі безхмарні дні, під сонцем на пагорках із-під снігу проступали чорні лисини вологої землі. Лисини парували – немов дихали березневим повітрям.

І от надійшло Восьме березня – Міжнародний жіночий день. Як стало вже традицією, жінок вітали напередодні – сьомого. Вовка цілий місяць майстрував мамі подарунок – валізку-аптечку з безліччю відділень та ящичків для ліків (Вовчина мама працювала лікарем швидкої допомоги). Але вручити її сьогодні вранці не зміг – мама спала після нічного чергування.

Тому Вовці просто не сиділося на уроках, йому кортіло побігти додому й урочисто піднести мамі подарунок. Він боявся: а що як мама, прокинувшись, подумає, що він взагалі нічого їй не подарує в цей день?

Як довго тягнуться сьогодні уроки! І мов на глум, останнім був урок Марії Василівни. Цей урок здався Вовці просто нестерпним.

Вовка вже не думав про те, щоб Марія Василівна викликала його, йому було не до цього сьогодні.

Що вона там тягне? Кому це потрібно сьогодні? Могла б урешті-решт навіть трохи раніше відпустити. Усе-таки свято. Та й сама жінка все-таки. Хай би йшла святкувати.

Проте Марія Василівна, мабуть, цього не розуміла. Вона дотягла пояснення уроку до самісінького дзвоника. І коли пролунав дзвоник, вона саме кінчила пояснювати. Учні одразу заметушилися, дістаючи портфелі. Але з місць уставати не наважувались – Марія Василівна все ще стояла біля столу.

Було незрозуміло, чого вона бариться, – раніше вона ніколи не затримувалася в класі після дзвоника.

Марія Василівна зняла окуляри, провела рукою по стомлених очах і усміхнулася якоюсь дивною тремтливою усмішкою. Потім тихо, але так, що весь клас почув, сказала ніби сама до себе:– От і закінчився мій останній урок… На все добре, діти…

Нарешті!.. Вовка рвонувся з місця й вискочив з класу.

І лише в коридорі раптом зупинився. Що таке? З класу, крім нього, ніхто не вийшов. Певно, Марія Василівна ще щось говорила. На мить Вовка завагався, – якось негаразд вийшло. Але махнув рукою: «Ет! Мабуть, каже, щоб ми своїх матерів привітали зі святом. Самі знаємо! Не вертатися ж через це назад» – і побіг додому.

Мама дуже зраділа Вовчиному подарунку. Вона була така розчулена, що навіть сльози з'явилися в неї на очах. І все тому, що Вовка сам, власноруч змайстрував його. І хоча татків подарунок – костюм – був значно багатший і дорожчий, він дуже програвав поряд з Вовчиним. Відчувалося, що татко заздрить Вовці. І торжествуючому Вовці навіть стало шкода татка. Він виявив благородство й почав хвалити татків подарунок, але мама сказала, що його, Вовчин, усе одно кращий.

Настрій у Вовки був чудовий. Він почувався героєм. Це дуже приємне почуття, і його завжди хочеться подовжити. Коли мама і тато, розхваливши Вовку до небес, нарешті взялися до своїх справ, Вовка подався до сусідів. Сусіди, звичайно, все вже знали і теж стали хвалити Вовку. Правда, значно стриманіше, ніж тато з мамою. А восьмикласниця Нюрка й зовсім нічого не сказала. Вона крутилася перед дзеркалом, кудись збираючись. Таке Нюрчине ставлення не сподобалося Вовці.

– Куди це ти так чепуришся, красуне? – глузливим тоном спитав він.

– Як це куди? – підфарбовуючи вії, пискнула Нюрка. – До школи. На урочисті збори, присвячені Восьмому березня.

Вовка пхикнув – подумаєш, щастя, урочисті збори! Нюрка сьогодні його дратувала.

– Слухай, Вовко, – вона обернулася, – чого це ти приховав, що ваша Марія Василівна йде на пенсію? її сьогодні на зборах урочисто проводжатимуть.

– Що-о? – від подиву Вовка аж рота роззявив. Нюрка пильно глянула на нього:– Ти що – не знав?

– Та ні… Чого це… А що такого… Подумаєш…

Тепер уже Нюрка пхикнула:

– Теж іще – кадр! Ставлення називається. Все-таки на пенсію…

Вовка пробурмотів щось невиразне і вискочив із кімнати…

… Ігоря Дмитрухи вдома не було. Вітасик Дяченко пішов у кіно. Шурика Бабенка забрала до себе на Куренівку тітка. Валера Галушкинський пішов з мамою до кравчині. Ну, як на зло – нікого. Навіть Таня Верба – Вовка пересилив себе й забіг до неї, хоча ніколи не ходив до дівчат додому – і та була десь у бібліотеці.

У Вовки голова пішла обертом. Як же це я так?! Як же він міг не зрозуміти її слів: «От і закінчився мій останній урок…» І вискочив. Навіть не почекавши, що вона скаже далі. А вона говорила. Звісно, говорила. Прощалася. І вийшло так, ніби Вовка навмисне, демонстративно вибіг, щоб не бути при цьому присутнім. І Марія Василівна попрощалася з усім класом, з усіма – крім нього…

Ну й нехай!.. До речі, нещасливу одиницю «з обманом», напевне, тепер можна вважати недійсною. Не буде ж нова вчителька звертати уваги на ці страхолюдні оцінки.

Ні! Негаразд усе-таки вийшло. Тим паче в день Восьмого березня. Ну, що було почекати ще якусь хвилинку… І тоді – разом з усіма. А так усі гуртом, а він – сам-один. І Вовка раптом відчув себе самотнім-самотнім. Таке почуття в нього бувало, коли він запізнювався і прогулював урок або коли його виганяли з класу. Йому тоді здавалося, що всі роблять щось правильне, потрібне, а для нього вже недосяжне. І ставало тривожно і навіть страшнувато.

Вовка обережно прослизнув у двері школи і, злодійкувато озираючись, рушив сходами на другий поверх, де містився зал. Вовка знав, що на такі урочисті збори п'яті класи не запрошують – лише старші. Знав також, що коли його побачать, то відішлють додому – дисципліна є дисципліна. Але Вовка не міг не прийти зараз до школи. Щось тягло його сюди нестримно, як тягне, подейкують, злодія на місце злочину.

Коли Вовка підкрався до дверей, почулися гучні оплески – мабуть, закінчилась доповідь або чийсь виступ. Двері були трохи прочинені, й Вовка бачив частину зали й президію на сцені. В центрі сиділа Марія Василівна. Очевидно, її вже почали проводжати, бо всі аплодували й дивилися на неї, а вона одна не аплодувала. І обличчя в неї було схвильоване і якесь розгублене – таке обличчя в неї бувало, коли в класі зчинявся галас. І здавалося, вона зараз встане й за звичкою скаже: «По-опруо-осимо-о ти-ишу-у!» Але вона не встала і не сказала. А встав Павло Павлович, учитель фізкультури, який теж сидів у президії, тільки з самого краю. І одразу в залі стало тихо, дуже тихо, так що Вовка навіть дихати перестав, щоб його не почули.