Чтение онлайн

– Категорично! – кивнув Ромчик.

– Невже й наш Кум Цибуля хоче стати таким?! – недовірливо промовила Шурочка.

– А що? – знову замахав руками Гонобобель. – Запросто! І тато його у торгівлі працює, і брат Альоша збирається у торговельно-економічний вступати. Він сам казав…

– Уявляєте? Уявляєте? Жах! – взялася рукою за щоку Люська. – Такий симпатяга і… Жах!

– А! – рубонув рукою Гонобобель. – Ви всі тільки й знаєте: «симпатяга», «симпатяга»… А цей симпатяга таким потім стане, що будь здоров!..

– Ану тебе! – обурено вигукнула Шурочка. – Тобі тільки б якусь гидоту сказати про когось!

– Не гидоту, а просто… – трохи знітився Гонобобель. Вони саме проходили повз велику галасливу чергу, що юрмилася навколо залізних ґратчастих контейнерів, з яких, мов чудернацькі тигри, визирали смугасті херсонські кавуни.

Огрядний спітнілий дядечко у збитому на потилицю капелюсі лаявся з продавщицею:

– Ви мені нарахували десять сорок п'ять, а з мене десять тридцять п'ять. Я математик. Рахувати вмію.

Продавщиця, дебела й галаслива, презирливо міряла його поглядом:

– Математик!.. Який же ви, мужчина, міліметровий!.. Нате вам назад не десять, а двадцять копійок, тільки йдіть швидше. Не затримуйте мені чергу.

– Ваші копійки мені не потрібні. Мені не гроші, а принцип!.. Треба правильно рахувати.

– Ідіть-ідіть!..

– Та не затримуйте, справді!

– А ви не кричіть. Якби вас обрахували…

– Одпускайте! Одпускайте! Ну!

– А ви чого лізете? Ви тут не стояли. – Я-а-а не стояла?! Та я безпосередньо за цією дамою! Безпосередньо!.. Я тільки бігала по пакет.

– Мені принцип! Принцип! Я гроші не друкую. Я заробляю чесно.

Гришка Гонобобель переможно глянув на Шурочку:

– О!.. Чула?!. А ти – «гидоту» і… Життя треба знати!.. Ги-ги!

Шурочка мовчки одвернулася від нього.

Почалася огорожа Ботанічного саду, аж от…

Вони вирішили близько не підходити.

– Треба делікатно, – сказала Шурочка. – Делікатно треба.

Біля овочевого магазину був кіоск із тентом, ззаду якого громадилися ящики, майже всі вже порожні. Але за вагами стояв не Кум Цибуля, а його старший брат одинадцятикласник Альоша, справді у синьому халаті, у беретику, як справжній продавець. Та Кум Цибуля теж був тут. Підв'язаний, видно, спеціально вкороченим для нього синім фартухом, він ревно допомагав Альоші – спритно насипав яблука з ящиків у пластмасове відерце. А Альоша брав, ставив відерце з яблуками на ваги, важив і розраховувався з покупцями. Причому відерець було двоє: поки Альоша важив одне, Кум Цибуля насипав друге. І черга посувалася дуже швидко. Без галасу, без лайки, без суперечок.

Видно було, що люди задоволені. Раз у раз чулося:

– Молодці!

– От би всюди так!

– Гарні хлопці!

Коли хтось новий підходив до сивенького дідуся, що стояв у черзі останній, він ввічливо повторював одну й ту саму фразу:

– Продавці вибачалися, просили не займати. Зараз буде перерва. Прийматимуть товар.

І не встигли наші «ашники» обмінятися першими враженнями, черга зникла, останній сивенький дідусь, сказавши: «Красненько дякую!» – одійшов. Альоша побіг чогось у магазин. Кум Цибуля лишився у кіоску сам.

– Гайда! Побалакаємо з цим негоціантом! – махнув рукою Гонобобель.

– Тільки делікатно, – сказала Шурочка.

– Та делікатно-делікатно, – вже на ходу кинув Гонобобель.

Кум Цибуля щиро здивувався, побачивши одразу таку кількість знайомих облич:

– О! Привіт!..

– Негоціанту Цибулі низький уклін! – Гонобобель церемонно вклонився, вимахуючи уявним капелюхом. – Ги-ги!..

Інші привіталися урозбрід.

– А що ти тут робиш? – не дуже до ладу спитала Люська (наче й так не видно!).

– Братові допомагаю, – просто відповів Кум Цибуля. – Він іще влітку влаштувався. І підробити, і для практики. Він же в торговельно-економічний збирається.

Ця його щирість якось одразу обеззброїла всіх. Тільки Гонобобель продовжував «виступати».

– От Цибуля! От негоціант! Купець нижньогородський!

Але, побачивши, що його кпини не діють, теж скис і, щоб якось вийти з незручного становища, сказав:

– Ану хоч покажи, чим ти торгуєш!

Гонобобель перехилився через прилавок і раптом радісно заволав:

– Люди! Дивіться, який товар! – він вихопив з ящика велике червонобоке яблуко.

– Ой!.. Я хитаюсь! – зойкнула Люська.

– Куме! – Гонобобель ляснув Цибулю по плечу. – Дай хоч скуштувати, скупердяю! Сидить на таких вітамінах і… і мовчить.

Кум Цибуля ніяково усміхнувся, розгублено озирнувся, почервонів.

– Бу… будь ласка!.. Беріть!.. Будь ласка!..

Гонобобель тут-таки, не роздумуючи, вкусив яблуко і аж зажмурився:

– Ух-х!.. Смакота!

Люська потяглася рукою до ящика.

– Та ви що?! – обурилася Шурочка. – Це ж не його! Як так можна!

– Що значить – не його? – жуючи й захлинаючись, «обурився» й собі Гонобобель. – А… ми чужі?… Свої!.. Скажи, Куме?… І справжні працівники торгівлі завжди знайдуть, як списати таку мізерію… Щось підгнило, щось побилося… Правда ж? Кум Цибуля непевно знизав плечима, але тут же закивав, припрошуючи:

– Беріть, беріть!.. Будь ласка!.. Будь ласка!.. Беріть!.. Чого там…

Гонобобель так смачно жував яблуко, з таким хлебтанням вгризався в нього зубами, що відмовлятися було просто несила.

І спершу Люська, а потім Ромчик, Антоша й інші потяглися руками до ящика.

Цікава то річ, яку можна було б назвати «законом більшості». Як більшість щось робить, то й тебе (хоч, може, й не дуже ти спершу хочеш) тягне якась сила так само вчинити. Як всі, так і я.

А коли ще й бажання є? Коли в тебе, можна сказати, аж слинка тече – ну й хочеться ж укусити оте яблуко смачнюче!..

То як же його втриматися?…

Шурочка швидко-швидко заморгала й опустила очі:

– Хіба що найменшеньке… Щоб попробувати тільки…

Але як вона не вибирала, і їй дісталося велике й червоне-червоне (ну і ящик!).

Вона так почервоніла, коли взяла яблуко, що її обличчя і яблуко у кольорі зрівнялися. Совісна була дівчинка Шурочка.

Вони стояли й дружно хрумкали, аж за вухами лящало, а Кум Цибуля дивився на них і усміхався лагідно.

– Ну яблука! Я ще таких зроду не їла. Чесне слово! Можна, я ще одненьке?… – Люська благально глянула на Кума Цибулю.

– Бери… Звичайно… Це «макінтош». А зараз одержали «слава переможцям». От почекайте, скоро Альоша почне виносити… Ще тих покуштуєте…