Чтение онлайн

– Яку?

– Це жарт, Арсене Федоровичу. А коли серйозно, то… – витримав паузу Скорич. – Мені о п'ятій дзвонила Табурчак. Їй ніби телефонував Руслан. – Ви мене чуєте? – стурбовано запитав майор.

– Чую-чую. І що він сказав?

– Мовчав. Посопів у трубку й поклав.

– Як же вона впізнала його?

– Материнське передчуття.

– І ви у нього вірите?

– Іноді. Завтра поговоримо, капітане. Відпочивайте.

Не загадку мені задав майор, а справжню головоломку.

Про відпочинок не могло бути й мови. Хвилин п'ять стояв у будці, доки не постукала по склу монетою дівчина, аж тоді вийшов і подався на зупинку трамвая.

Навіщо ж він дзвонив? Сповістити, що живий-здоровий? Але хіба від того полегшало матері, коли нічого не сказав? Звичайно, Табурчак допитувалася, чи то Руслан, і тим виказала, що його не знайшли. Тоді кому хотілося знати? Незрозуміло. Суцільні загадки. Ні логіки, ні зв'язку – тільки мішанина фактів, здогадів, – припущень. А може, жорстока гра? Вороги ж бувають у кожної людини.

Ніби потрапив у зачароване коло. Було відчуття, що хтось вдало водив мене за ніс, ще й кепкував з фахової безпорадності. Та я не вважав себе переможеним, бо ще не використав усі можливості розшуку.

Не зогледівся, як під'їхав до гуртожитку. Вже споночіло, і затишними вогнями засвітилися вікна.

Я підійшов до мармурових левів, які вільно розляглися на невисоких п'єдесталах. У одного з пащі стирчала цигарка, і цар звірів мав хвацький вигляд загулялого джиґуна. Щиглем вибив її. Поспішав у відділ, щоб швидше побачитись із Скоричем. Він приходив раніше за мене. Свої висновки і міркування я ніби забув, тобто хотів забути хоч на певний час.

Незважаючи на удавану байдужість, мене підточувало постійне невдоволення, бо й досі не вибудував чіткої версії у справі Руслана. З Хрипливим трохи прояснилося. А коли ще побачу тренера з боксу Нагорняка, то, може, знатиму й прізвище грабіжника.

А взагалі, не варто мені прибіднюватись, звинувачувати себе у повільному посуванні розслідування. Воно йшло, як йому й належало від обставин і набутих фактів. Просто за три роки роботи в карному розшуку мені вперше дісталася справа із зникненням дитини. Тому, напевне, через це щоразу вибивався з усталеного ритму пошуку.

Увійшов у прохолоду приміщення. Черговий по відділу, з посірілим од неспання обличчям, кинув мені через бар'єр:

– Рано, капітане, до праці, – і позіхнув.

– Майор Скорич уже є?

– Йому теж мулька постіль, – насмішкувато сказав.

Зайшов до свого кабінету, розчинив вікно. Сів за стіл і дістав заяву Табурчак. З версією не клеїлось. Не бачив я підстав для наглої смерті Руслана. Нещасний випадок теж відпадав – тоді б хлопчина потрапив до лікарні. А може, справді переховувався у Шулешко? Ну, досить. Я знову починав товкти воду в ступі. Віталик точно покаже, з якої квартири вийшов Руслан, і відпадуть усі сумніви. Рипнули двері, і зайшов майор. Хотів встати…

– Сидіть, сидіть, – Дмитро Юхимович привітався зі мною за руку, опустився на стілець біля столу, кинув уважний погляд на заяву. – Розробляєте версії?

– Думаю, – і знітився, бо версії не було.

– Як учора працювалося? Чи близько фініш? – з лукавинкою запитав.

Я розповів про дзвінок дільничного інспектора Загати і зустріч із Чмихом, потім про відвідини водної станції, переказав розмову з тренером Радутним, столяром Микичуром, товаришем Руслана Віталиком, шофером автобуса Луциком, сторожем дач Дмитруком і Шулешко. Не забув і про дивну поведінку базарувальниці.

Скорич уважно слухав чи… дрімав, бо мав звичку дивитися собі на руки, і тоді його довгі русяві вії прикривали очі й складалося враження, ніби він куняв. Коли я замовк, він ще кілька хвилин сидів, потім глянув на мене усміхненими очима.

– Ого, скільки за вчорашній день! – захоплено вигукнув. – Темп ви взяли спринтерський.

Мені стало незручно від його похвали. Я втупився у заяву Табурчак і, не приховуючи невдоволення, буркнув:

– Все другорядне, Дмитре Юхимовичу, бракує головного.

– Вибачте за прописну істину, але у розшуку, Арсене Федоровичу, спочатку завжди бракує головного. А потім виявляється головним те, на що спочатку не звертали уваги. Хіба не так?

– Так, – погодився. – Але ці справи зовсім інші, особливо зникнення Руслана.

– Хм, інші… – майор посміхнувся. – Врешті, розслідування покаже. От щодо Хрипливого. У нас є Луцик. Він може впізнати того пізнього пасажира,

– Авжеж, і в педінституті працює тренер з боксу Нагорняк, ветеран спорту, – додав я.

– З ним обов'язково поговоріть, – зазначив майор. – А коли з їхньою допомогою не знайдемо грабіжника, організуємо перевірку дач. Звичайно, клопітно й довго, але метод випробуваний, – майор забарабанив пальцями по столі й продовжив: – Мене турбує доля Руслана. Дуже турбує, Арсене Федоровичу. Яка ваша версія?

– Нема її, – признався з гіркотою.

– Нема… – повторив Скорич. – Значить, до Шулешко він не заходив?

– Вона заперечує.

– Ясно. Руслан був схвильований, а Радутний нічого не помітив… Забув кепочку… А що являє собою Шулешко?

– Симпатична молода жінка, бездітна. Каже, чоловік загинув. Не допитувався, за яких обставин.

– Пришлю до вас Загату, розпитаєте про неї, – сказав майор. – Яке враження від Радутного?

– Переживає. Користується повагою і любов'ю своїх вихованців. Серйозний чоловік і добрий фахівець: призначили тренером збірної республіки, а там, дивись, і Союзу. А це – міжнародні змагання, поїздки за кордон, – повторив те, що мені казав Микичур.

– Так, перспектива у нього чудова, – сумно сказав Скорич. – А зникнення Руслана негативно не позначиться на ній?

– Ні, – я стенув плечима. – Він же ні в чому не винен. Невже Руслан загинув? – із сумнівом запитав.

– Можливо, – ухильно відповів майор, уникаючи мого погляду.

– А його дзвінок, про який ви?…

– Не ловіть мене на слові. Я ж не дзвонив, і я не мати його, – стримано сказав Скорич. Як ви – впораєтеся з двома справами?

– Якщо я їх почав, то я й закінчу, – ображено відповів.

– Дарма, Арсене Федоровичу, – присоромив мене. – Я вірю, закінчите. Але розшук школяра ускладнюється. – Майор замовк, замислився, а потім запитав – На водній станції нічого не сталося за цей час? Якась подія, чутки…