Свідків злочину не було
Шрифт:
Він пішов.
Що я взяв для розшуку із зустрічі з ним? Нуль, окрім запевнення: Руслан міг десь ховатися. Стосунки в сім'ї залишилися для мене невідомими. Дивувала зміна з батьком: з'явився вороже настроєний, потім швидко вгамувався. І, нарешті, туфлі. Адже вони імпортні. А чоловік Шулешко плавав. Значить, Раїси Гаврилівни презент. Ні, це вже далеко я зайшов у своїх підозрах.
Я подався до Скорича. Дмитро Юхимович зосереджено розглядав якісь фотографії у розгорнутій папці. Я вдав, що не помітив його невдоволеного погляду, бо завітав невчасно.
– Що сталося, Арсене Федоровичу? Ви якийсь… мов іменинник, – насторожено поглянув на мене майор.
– У мене був Табурчак, – радісно випалив.
– Це я послав його до вас, – Скорич заплющився і прикрив очі долонями.
– Ви звернули увагу на його туфлі?
– Туфлі? – тер очі. – Звернув. Не наші. А що?
– Я бачив точнісінько такі у Шулешко, і в квартирі пахло свіжим тютюновим димом.
Скорич прийняв пальці з очей і зацікавлено подивився на мене.
– Н-да, туфлі у нього рідкісні, – погодився. – Невже він залицяльник Шулешко і Руслан випадково дізнався? Перевірте, коли Табурчак виїхав з Києва.
– Зроблю. Підлітки гостро реагують на зраду. Ось він і вирішив помститися батькові.
Майор посміхнувся і зауважив:
– Не треба так категорично. Не забувайте, Арсене Федоровичу, про матір. Порядний син не залишить її в біді.
– Розумію, – одразу ж підупав мій настрій, і я повернувся до дверей.
Мав рацію майор: не міг Руслан так помститися батькові. Я, приміром, теж не покинув би матері у скрутну хвилину. Навпаки – ще більше прихилився б до неї. Як перевірити відрядження Табурчака? До Києва мене зараз ніхто не пустить. Зробити запит – довго чекатиму відповідь. Я згадав про Петра Коноплича, інспектора карного розшуку столичного райвідділку міліції, з яким торік познайомився на нараді. А що, коли попросити його? Присунув до себе телефон…
Ще треба подзвонити у відділ кадрів машинобудівного заводу і взнати прізвище начальника відділу матеріально-технічного постачання, де працював Табурчак.
Поспішав до педінституту на зустріч із Нагорняком, тренером з боксу. Головне – не втрачати надії. А вона була, бо вже висвітлювались взаємини між Табурчаками і навколо Хрипливого звужувалось коло. Бракувало лише кількох показань. Коноплич теж обіцяв подзвонити під вечір.
Я вже почав схилятися до думки, що Руслан загинув, та легко її позбувся, як тільки побачив Табурчакові туфлі. А коли ще підтвердиться, що він з Києва не вчора, то висновок напрошувався один: жив у ці дні Табурчак у Шулешко, і син якось дізнався, забіг до неї, щоб переконатися. Може, мав гостру розмову з батьком, а він тепер намагався все те приховати, не викрити себе перед дружиною. А Руслан, приголомшений зрадою, вирішив піти з дому. Ні, Скорич відхилив таку версію, і мені вона теж не здавалася достовірною з психологічного боку.
А чи не зустрів батько сина після тренування і кудись заманив, щоб той не розповів матері? Дурниця. Тоді де Руслан і чому не прийшов додому? Я знову повернувся до своїх попередніх запитань.
Вулиця Герцена круто повертала, ніби впиралася в триповерховий будинок з колонами. То педінститут, приземкувате приміщення із силікатної цегли, потемнілої од часу. Я зайшов до просторого вестибюля з підлогою, викладеною білими і чорними плитами під мармур, від яких тягло прохолодою. Підійшов до чергової, пристаркуватої жінки в червоній вовняній кофті. Жінка сиділа за столиком з телефоном і читала журнал «Перець».
– Скажіть, як мені знайти спортзал?
– Он туди, – показала на двері біля сходів. – У дворі побачите високу споруду з великими вікнами.
– Дякую.
З вестибюля я потрапив до внутрішнього подвір'я, засадженого кущами бузку й плакучими вербами, під якими ховалися лавки. На деяких сиділи студенти, заглиблені в читання. У протилежному кінці скверика побачив високу, з великими вікнами будівлю.
Я зайшов у спортзал і спитав у хлопця, спітнілого і розкучманого, що стрибав на скакалці мені назустріч.
– Де тренер Нагорняк?
– Прямо по коридору і праворуч, – кивнув мимохідь.
У малому залі, посередині, влаштовано ринг, на якому вовтузились, гамселили один одного дві пари боксерів. Зі стелі на канатах звисали груші й мішки, і їх зосереджено лупцювали юнаки, ухиляючись од уявних ударів. Кілька спортсменів лежачи віджимали штанги. Скрізь мигтіли чорні й коричневі рукавиці, розпалені обличчя, панувала неймовірна збудженість, яка мимоволі змушувала збадьоритися й напружити м'язи.
Серед того шарварку лише один посивілий чоловік був спокійний. Він щось пояснював кирпатому хлопчакові, який уважно слухав і продовжував, ніби машинально, штурхати лівою рукою мішок. Я підняв руку, щоб привернути увагу тренера. Той помітив, кивнув. Трохи згодом він підійшов до мене, став боком, щоби бачити спортсменів.
– Вам кого? – запитав.
– Товариша Нагорняка.
– Слухаю. З ким маю честь?…
– Інспектор карного розшуку Загайгора.
– А, міліція, – Нагорняк гостро глянув на мене, потім холодно запитав: – Котрий з них нашкодив?
– З цих – ніхто. Ви давно працюєте тренером?
– Двадцять шість років, – відповів, потираючи зламане перенісся. – Давайте сядемо.
Підійшли до низенької лавки й сіли.
– Ви знаєте всіх боксерів міста?
– Знаю. Хто саме вас цікавить?
– Йому років двадцять п'ять, середнього зросту, очі вузькі, носить годинник на позолоченому браслеті.
– Двадцять п'ять – це вже колишній, – посміхнувся Нагорняк. – Були серед них гарні бійці: Сашко Зимовий, Ігор Таращук, Микола Русавський, Борис Юрченко, а найкращий з них Василь Кисюра. Гарний мав удар правою… Кажете, середнього зросту, вузькі очі… На рингу кожен боксер трохи примружується. Поширена прикмета.
– А хто з них міг би вчинити злочин? Приміром, побити перехожого й пограбувати.
– Не міг би, а справді стався такий випадок, – відповів Нагорняк. – Правда, без грабунку, але все одно лягла пляма на весь наш колектив.
– Хто? Коли?
– П'ять років тому Василь Кисюра влаштував бійку в ресторані «Парус», отримав чотири роки… – І тренер доповнив красномовним жестом – схрестив по два пальці рук і продовжив: – Йому зараз не двадцять п'ять. Трохи менше – двадцять три. Прикрий випадок.
– Ви його зустрічали в місті?
– Після суду ні. Перспективним вважався боксером. Вигравав бої завжди нокаутом, хоч і непоказний ззовні. Працював у легкій вазі. Добре поставлена права, – упевнено розповів Нагорняк.
– Чим він примітний? Голос не хрипливий?
– У нього розсічена права брова. Проте за стільки років шрам розгладився, – зауважив тренер. – А голос нормальний.
– Його адреси не пам'ятаєте?
– Він тоді працював на суднобудівному, жив у гуртожитку.
– А його батьки?