Чтение онлайн

Все ж іноді жорстокими бувають діти, не думають, скільки горя завдадуть найрідніщим людям необачним вчинком, словом. Чотирнадцять років… Підліток. Найважчий вік. Бо характер мов скресання льоду на річці: здиблюється, ламається, кришиться і несе, несе…

Напроти, через вулицю, будинок, в якому жили Табурчаки. Я пішов повільніше і поглянув на вікна.

– Купуйте насіння, молодий чоловіче, – прошепелявила до мене жінка, що сиділа на ослінчику під старою акацією.

Біля неї, на газеті, лежала сіра торбина із соняшниковим насінням. Воно, добре підсмажене, смачно пахло, наче в олійні. Жінка набрала повну склянку й дивилася на мене. На її одутлому обличчі кривилась улеслива посмішка. Лузати насіння я любив, але мені більше подобалося гарбузове, напевне тому, що в голодні повоєнні роки мама затирала ним, замість сала, борщ, присмачувала картоплю.

– Іншим разом, – пообіцяв жінці, одягнутій в якесь блякле плаття і старі коричневі туфлі.

– Я вас тут уперше бачу, – сказала, намагаючись не шепелявити.

– Невже? – удав здивування.

– Еге, я знаю майже всіх, хто сюдою ходить, – похвалилась, і я помітив, що в неї не було двох передніх зубів.

– І школярів?

– Атож. Вони мої постійні клієнти.

Респектабельне слово «клієнти» аж ніяк не пасувало до її зовнішнього вигляду, і я подумав, що вона не завжди була базарувальницею. Проте її повідомлення взяв до уваги.

Перейшов на протилежний бік вулиці, обминув дев'ятиповерховий будинок і потрапив у безлюдний двір, в якому зрідка росли молоді платани. Уявив, що ввечері двір наповнюється дитячим гомоном, а в альтанці, обплетеній диким виноградом, чути різкий стукіт доміно.

У списку мешканців, що висів біля першого під'їзду, відшукав прізвище Табурчак. Так і є – квартира 23. У поштових скриньках біліли газети. Лише у двадцять третій порожньо. Зайшов у ліфт, і він повільно підняв мене нагору.

З власного досвіду знав, як важко вести справи, які стосуються матерів і дітей. Таке розслідування вимотувало душу й залишало по собі неприємний осадок незбагненної провини. Тому я сподівався: в цьому випадку йтиметься про примхи підліткового віку і через день-два з'явиться Руслан.

На площадці перед ліфтом тихо. Подзвонив, у квартирі мелодійно теленькнуло і почувся заливчастий гавкіт. Відчинилися двері. Мені до ніг метнувся білий маленький песик, збуджено застрибав навколо, заскавулів. Я підвів голову й подивився на жінку, що стояла у дверях.

– Я з міліції, – пояснив. – Інспектор карного розшуку Загайгора.

– Заходьте, – Валентина Гнатівна поступилася, пропускаючи мене до напівтемного коридора.

Переступив поріг і відчув, наче в коридорі є хтось третій – мигнула у присмерку чиясь тінь. Може, приїхав із відрядження Русланів батько? Озирнувся – й побачив у тьмяному прямокутнику дзеркала себе.

У кімнаті, застеленій гарним зозулястим паласом, була тахта, невеликий барвистий килим над нею, сервант, стіл, телевізор, бра, трюмо… Жінка зупинилася біля вікна, де на підвіконні стояв сірий телефон. Песик скрутився калачиком коло ніжки тахти, поклав на лапи кудлату голову й завмер.

– Сідайте, – запросила.

Я сів на стілець поруч із столом і глянув на жінку. Вона була тендітна, з пишним волоссям кольору перезрілої соломи, якого, напевне, кілька днів не торкався гребінець, її постать, змарніле лице, великі очі, підведені півколами синців, вражали скорботою, відчаєм, безнадією. Це був цілий згусток материнського болю.

– Його ще нема, – мовила тихо. – Ви б не прийшли, коли б Руслан…

У неї вже не було сліз.

– Валентино Гнатівно, розкажіть, будь ласка, куди ходив син, на яке тренування, про його дзвінок, – сказав їй, щоб не мовчати.

Вона дивилась у вікно. Я терпляче чекав. І раптом ледь чутно, мов з-під землі, долинув голос скрипки, жалібний і тужливий. Мелодія, сповнена страждання й відчуття непоправної втрати, проникла в груди, стискала серце й підкочувалась до горла давким клубком…

– А вона знову грає, – пошепки мовила Табурчак.

– Хто?

– Катя з дев'ятого поверху.

– Валентино Гнатівно, – якомога тепліше звернувся до неї.

– Я зараз… – Вона дивилась у вікно і заговорила не оглядаючись. – Руслан з восьми років займається вітрильним спортом. Брав участь у змаганнях, навіть має перший розряд. Тричі на тиждень тренується. У той день близько третьої години він подзвонив мені на завод і попередив, що йде на водну станцію. Після роботи я зварила варення, почала розливати у банки – і тут дзвінок… «Я вже йду», – сказав Руслан. Білка гавкала, і я погано чула. Він повторив: «Я вже йду».

– О котрій годині це було?

– П'ятнадцять хвилин на восьму. Я добре запам'ятала, бо він затримувався, і я часто поглядала на годинник.

– А він завжди попереджав, коли йшов і вертався з тренування?

– Завжди. Руслан слухняний і самостійний: він сам відвідував дитячий садок і в молодші класи теж ходив сам. Він замикав квартиру, снідав і обідав без нас, бо на завод нам о пів на восьму, а з роботи не прибіжиш глянути, як він тут. Все по телефону…

– Де ви працюєте?

– На машинобудівному конструктором, а чоловік інженер, керівник групи у відділі матеріально-технічного постачання. Він зараз у відрядженні. Що я йому скажу?

– Йому не сповістили?

– Дзвонили в Київ в управління, обіцяли передати.

– Валентино Гнатівно, а не міг Руслан поїхати до ваших родичів, добрих знайомих?

– До яких родичів? Чоловік круглий сирота, а мої. по батьковій лінії, живуть аж на Далекому Сході. Я навіть з ними не листуюсь, навіть адреси… Мені про них розповідала мати.

– А де ваші батьки?

– Мама померла в шістдесят третьому, а батько загинув на війні.

– Скажіть, може, ви або ваш чоловік сварилися з Русланом, образили його? Чи не скоїв він чогось?…

– Ні, ні! – гаряче заперечила. – Руслан розумний, ніколи зайвого у нас не вимагав і вчився добре. Він усе має, що мають хлопчики його віку. Ну, Руслан не жорстокий. Він добрий і лагідний. Я знаю свого сина.

– А його товаришів?

– У нього лише один вірний товариш – Віталик Бунак з четвертого поверху. Сьомого числа він провів його на тренування, а ввечері поїхав у село до бабусі.

– Якими вулицями ходив Руслан на тренування?

Табурчак замислилася чи недочула моє запитання і все дивилась у вікно. Знову крізь стіни, аж із дев'ятого поверху, пробивалась до кімнати мелодія – сумна і болісна…

– Я ніколи його не проводжала, – нарешті мовила. – Він завжди з Віталиком…

– Ви знаєте, де водна станція?

– Якось ходила туди на змагання. Це по нашій, Декабристів, потім по Свердлова вниз до стадіону, на набережну, через міст. Одразу за мостом – причали, – пояснила мені. – Це найкоротший шлях. Ним і ходив Руслан.

– Чому він обрав саме вітрильний спорт?

– Мій батько служив на торпедних катерах, і Руслан в усьому його наслідує, теж мріє про флот.

– Ви пам'ятаєте, як він був одягнутий?