Чтение онлайн

– У прості в'єтнамські штани «Дружба», білу футболку, коричневі сандалі і… така від сонця кепочка з довгим зеленим козирком. На ній ще збоку напис «Крим».

– А де спить Руслан?

Табурчак показала рукою на двері за лляними портьєрами.

– Можна глянути?

Вона байдуже кивнула.

Я відчинив двері й став на порозі. Кімната з вікном у двір, шафа, дерев'яне ліжко, письмовий стіл, перед яким на стіні прикріплені шпильками картинки яхт і кораблів. Ще на маленькому столику кулястий акваріум із булькатими рибками, два стільці, полиця з книгами. Чисто й охайно.

– Ви тут нічого не зачіпали?

– Ні.

– І не прибирали?.

– Руслан сам прибирає свою кімнату.

– А він не залишив ніякої записки?

– Я шукала, нема.

Мені не хотілося просити фотокартки Руслана, але вони потрібні для розшуку. Я був упевнений: у ці дні вона не раз їх переглядала. Та іншого виходу не було.

– Валентино Гнатівно, у вас є його фотографія?

Вона сполохано глянула на мене.

– Є…

– Бажано останнє фото, – уточнив я.

– Зачекайте, – взяла телефон на довгому шнурі й вийшла.

Я підійшов до вікна. Побачив трамвайну зупинку й вулицю, якою ходив Руслан. Під акацією сиділа жінка з насінням. Чого вона так швидко опустила голову? Здалось чи справді?… Я ступив за фіранку, бо знав: знадвору тепер мене не видно. І через кілька хвилин жінка крадькома спідлоба зиркнула на вікно і, не помітивши у ньому мене, вже відкрито дивилася сюди. Дивно. Може, знайома Табурчаків? Хоч про зникнення школяра з двадцять третьої квартири, напевне, вже знали всі мешканці будинку.

Я знову сів до столу. На дев'ятому поверсі грала скрипка. До кімнати повернулася Валентина Гнатівна з телефоном і поклала переді мною фотокартку.

Фото любительське, чимале. На причалі стояв підліток у спортивному костюмі й посміхався, мружачись од сонця. Білявий чуб куйовдив свіжий вітер, і Руслан притримував його лівою рукою. Кругле обличчя з ямочками. на щоках, великі очі й повні губи. Схожий на матір. Помітно, що дужий хлопець. За ним, удалині, ряхтіли хвилі, й на них гойдався великий білий вітрильник.

– Фотографував Віталик… на Перше травня, – пояснила.

Я видер з блокнота аркушик, написав свій і Скорича номери телефонів.

– Ось візьміть, Валентино Гнатівно, про всяк випадок. Ми зробимо все, що зможемо, – пообіцяв їй.

– Розшукайте його… мій син… Боже, де ж він? І чого він пішов по Пушкінській? Чого?

– По якій Пушкінській? Коли? – здивувався я.

– Після тренування. Радутний висадив його на набережній, і Руслан пішов по Пушкінській, – знічено мовила. – А хіба я вам?…

– Радутний – тренер?

– Еге, це він сказав. Але Пушкінська далеко від Свердлова, – і розгублено, стримуючи сльози, додала – З водної станції набагато ближче додому.

Мені кортіло розпитати про тренера, але, зважаючи на її стан, вирішив зробити це іншим разом, бо з Радутним все одно мені доведеться зустрічатись.

Ліфтом не поїхав. Постояв на площадці. І сюди долинала журлива мелодія скрипки. Не вірилось, що Руслан зник не з власної волі. Людина – не голка, не загубиться безслідно. Здається, Табурчак не сказала чогось головного. Існувала причина, через яку син вдався до жорстокої помсти – десь ховався. Чи взнаю її без допомоги його батьків? Може, їм соромно говорити? Авжеж, соромно, і тепер Табурчак од каяття не знаходила собі місця.

Спускався сходами: п'ятий… четвертий… третій поверх…

Мелодія згасла. Надворі – ні душі, бо спека. Перейшов на протилежний бік вулиці й оглянувся на вікно Табурчаків. Жінка й досі стояла у ньому. Порівнявся з акацією, під якою сиділа базарувальниця. Вона зміряла мене недоброзичливим поглядом, і її одутле обличчя спохмурніло. Все ж я зупинився.

– Е-хе-хе, життя… – зітхнула. – Що посієш, те й пожнеш… Спочатку він, а тепер вона…

Я не звернув уваги на її бурмотіння. Значно пізніше воно спливе у пам'яті, й тоді сказане нею стане зрозуміле. А поки що мені треба було дізнатися про одну важливу деталь.

– І як ви щодня витримуєте на такому сонці? – зауважив.

– Пожалів… – Жінка обпекла мене маленькими колючими очима. – Ішли б собі своєю дорогою.

Я не зрозумів, чого вона злиться на мене.

– Насипте в кульок, – попросив.

Чорними, наче в сажі, пальцями згорнула з газети пакетик, знічев'я наміряла склянку насіння й подала мені.

– Ви і вчора тут були? – запитав.

– Була, доки не стемніло, – непривітно буркнула.

– Не бачили, нічого тут не траплялося? Може, машина чи трамвай збили хлопчину?

– Хлопчину?! – Жінка поворухнулася, ніби хотіла звестись. – Якого хлопчину? Я не бачила… і від людей не чула.

– Дякую за насіння, – і рушив од неї.

– Зачекайте! Якого хлопчину? – стривожено перепитала.

– Та ніякого. Ніякого.

Я не оглянувся. Справді: коли б сталося щось, вона б знала. Але чому була така непривітна зі мною? Чудна жінка. Подумав, що треба пройтися вулицями Свердлова і Пушкінською. Сів на трамвай і через одну зупинку був на місці. Вулиця Свердлова поволі збігала вниз. Вулиця як вулиця: подвір'я, будинки, установи, зрідка магазини. Невеликий сквер з фонтаном у центрі. Лавки порожні, лише на одній, подалі від доріжки, сиділа пара закоханих.

Зустрічалися перехожі, і я підсвідомо придивлявся до підлітків, наче сподівався впізнати серед них Руслана. Можливо, він і був десь поблизу, в одному з будинків, і хто зна, ще скільки днів ховатиметься. Я спересердя кинув кульок з насінням в урну. Підійшов до кіоска «Союздруку». Глянув на розклад його роботи – він працював з восьмої до двадцятої години. За склом серед газет, журналів, листівок і книг сидів сивий чоловік у кремовому літньому піджаку, на якому різко вирізнялися три ряди різнокольорових орденських колодочок. Я нахилився до відчиненого віконця й привітався з кіоскером.

– Скажіть, вчора на цій вулиці не було аварій?

– Ні, молодий чоловіче, не було. Ось торік у гололід…

– І машина чи тролейбус не збивали підлітка?

– У цьому році ні. Ось рік…

– Як мені потрапити на Пушкінську?

– Обійдете стадіон – і прямо й опинитесь на ній.

Я кивнув йому, дякуючи, й рушив далі. «Стривай, Арсене! – подумки мовив. – Чого ти питаєш тільки про аварії?» А й справді. Невже не могло статися, що Руслан сів до когось у машину і…

Ліворуч почався крутий спуск, по обидва боки якого росли могутні платани, їхні розложисті крони змикалися вгорі, утворювали зелений тунель. У його глибині ясніла смужка лиману, стриміли верхівки щогл вітрильників. Отже, там водна станція, там і тренер Радутний.