Чтение онлайн

– Не люблю води, – процідив інженер, щоб якось пояснити свою вайлуватість.

– А ви молодець, – шепнув мені майор, збуджено сяючи очима. – Тримаєтесь – комар носа не підточить.

Мусив триматись, щоб не втратити рівноваги, невимушеності. Що діялось із супутниками – не помічав, не придивлявся до них, щоб передчасно не сполошити його. Посміхнувся на похвалу майора і заглянув до каюти. Там сиділи Кнехт і дільничний інспектор Загата. Він тримав на колінах чорну невеличку валізу. Лейтенант змовницьки підморгнув мені. Мотор набрав оберти, і катер повільно рушив. Полічив пасажирів: Скорич, столяр Микичур, тренер Радутний, Табурчак, боцман Лило, Загата, штурвальний і я. Всього – вісім чоловік. Нам належало пройти маршрутом, яким тренувався Руслан. Пливли фарватером, від бакена до бакена. Від води тягло прохолодою, незважаючи на спеку.

– Покажете, де розвертатись! – гукнув Радутному.

Тренер кивнув. Вони з Табурчаком дивилися вперед, на хвилі, і мовчали.

Ми обганяли моторки і яхти, рибальські човни. Причал даленів. Лиман ширшав, наче вода розсувала стрімкі береги. Виднілися дачі, пляж, де вчора ми заарештували Кисюру. Невже вчора? Мені здавалося, що це було давно.

– Он за тим пам'ятним знаком… – нахилився до мого вуха Радутний. – Навколо нього – і вертались.

Праворуч від фарватера, прямо на воді, погойдувались два білих якорі, з'єднані вгорі металевим вінком з червоною зіркою посередині. Знизу прикріплений дзвін, але через вуркіт двигуна я не чув його бамкання. Пам'ятник наближався… Вже чіткіше було видно цифри – 1944.

– Розвернетеся за знаком, – попередив штурвального.

Коли катер порівнявся із якорями, дзвін залунав голосно й урочисто. Я зрозумів, що в тому місці загинули під час війни моряки.

Ми пливли назад.

Я здогадувався, про що думав Руслан на останньому тренуванні. Невесело й незатишно, усіма покинутим почувався хлопчина. Він свято вірив у найчистіше – любов і тому не знаходив пояснення деяким людським вчинкам. Важкий тягар ліг на дитячі плечі, непосильний і для деяких дорослих.

На півдорозі до водної станції катер розвернувся і помчав на дачі. То Скорич дав команду штурвальному. Радутний стривожено глянув на мене. Табурчак заточився, вхопив мене за лікоть, наблизив своє сполотніле обличчя і знеможеш сказав:

– Капітане… до берега… я не можу, – і заплющився.

– Що – не можете? – підозріло подивився на нього.

– Не можу…

– Облиште свої витівки, – зі злістю порадив йому. – Візьміть себе в руки.

Інженер притулився до борту, перехилився через нього і… тільки мелькнули його туфлі з латуневими носками. Донісся сплеск, здійнялися бризки. На якусь мить мене паралізувало. Отямившись, я всунув голову до кабіни штурвального і крикнув:

– Стій! Стій! Людина за бортом! – і метнувся на корму.

Катер гальмував, але ще рухався за інерцією. З каюти вискочили Скорич, Лило, Загата й Микичур. Позаду катера в спіненій воді безпомічно бовтався Табурчак, хапаючи ротом повітря. Боцман ступив крок, щоб стрибнути на поміч, але його притримав майор.

– Тримайтеся, Табурчак! – кинув йому рятівний круг.

– Випав чи сам стрибнув? – тихо поцікавився Загата.

Я знизав плечима, дивлячись, як інженер вчепився круг, захлюпав ногами й поплив від нас. Катер поволі задкував до нього, а Табурчак ніби тікав…

– Очманів чоловік з переляку, – мовив Микичур.

– Гей, салаго, розплющ очі! – гукнув Лило.

Ми втягли його на палубу. Мокрий і жалюгідний, з безтямними очима, Табурчак не випускав із рук рятівний круг. Я насилу видер його із зсудомлених пальців.

– Ме… мене за… закачало… – зацокотів зубами, глянув собі під ноги й витріщився. – Де… де мої… туфлі?

Він стояв босий. Подарунок Шулешко пішов на дно.

Майор махнув штурвальному рукою – катер шарпнувся, рушив до дач. До каюти вже ніхто не вернувся, окрім Загати. Табурчак, зіскулившись, сидів на кормі. З другого боку кабіни стояли боцман і Скорич. Перед ними виростала зелена стіна очерету, а трохи далі, ліворуч, тягся пляж із розкиданими валунами. Он там грав у карти Кисюра…

– Захотіли позагоряти? – спитав Радутний.

Я промовчав.

– І пивця захопили, – облизнувся Микичур. – Недарма ж той молодий із чемоданчиком.

– У мене тренування, – стурбовано мовив Павло Трохимович. – Я нікого не попередив, що затримаюсь.

Катер стишив хід. Очерет колихався, таємниче шурхотіло його цупке довге листя.

– Ми скоро, – заспокоїв я тренера.

Прислухався… Ніби хлюпнуло. Знову плюскіт… Табурчак поклав голову на руки, паче задрімав. Микичур підійшов до мене, злякано запитав:

– Що воно тут робиться?

Не встиг я відповісти, як пролунав радісний вигук Загати:

– Є! Є!

Кількома стрибками я опинився на носі катера, де вже були майор і боцман. На хвилях, у масці для підводного плавання, погойдувався Загата й махав дихальною трубкою.

– Яка там глибина? – запитав Скорич.

– Метрів зо три.

– Самі дістанете?

– Спробую.

Лейтенант набрав повні легені повітря й пірнув, мигнувши чорними ластами. Ми прикипіли поглядами до бульбашок, що вихоплювались на поверхню. Позаду гаряче дихав мені в потилицю Микичур. Лило подався вперед, вперся руками у борт, мов приготувався до стрибка. Я не оглядався.

Бульбашок побільшало, сплив мул, очевидно Загата торкнувся дна, і раптом крізь товщу води я побачив, як до поверхні наближалося нерухоме людське тіло. Загуркотів двигун, і катер обережно рушив… Вигулькнула голова із спотвореним обличчям.

– Руслан… – здавлено прошепотів Микичур.

Тіло, сповите капроновою линвою з якорем на кінці, ми поклали на палубі. Запало гнітюче мовчання. Надсадно кигичили чайки. Я не хотів оглядатися. Підійшов, нетвердо ступаючи, Табурчак.

– Що ви?… – і затнувся. Знесилено прихилився до борту, і, щоб часом знову не випав, його підтримав Лило. Дивився застиглими очима, потім знеможено провів долонею по лиці й прохрипів: – Синок… Хто ж його зв'язав? Хто?…

Микичур нахилився до якоря і вражено сказав:

– Три зазубрини на лапі… Я позначив його терпугом. Це той, із швертбота. Павло…

Аж тоді я подивився на нього. Радутний, увібравши голову в плечі, спускався в каюту. Він ховався від людей.

– Викликай! – кинув одне слово штурвальному майор.

Я знав, кого той викличе по рації – експертів-криміналістів. Скорич кивком голови запросив Табурчака за собою. Втрьох ми увійшли до каюти. Микичур і Лило замислилися на палубі. Їм щось говорив, жестикулюючи, дільничний інспектор Загата. Що ж, столяр і боцман допомогли нам: перший повідомив про якір, другий вказав місце, де лежав школяр. Тренер сидів у кутку; відкинувшись на спинку лави, і втупився поглядом у стіну. На нашу появу – ніякої реакції. Скорич відверто, з цікавістю розглядав Радутного. Табурчак, приголомшений, нічого не розумів, перебігав знетямленими очима по кожному із нас, м'яв пальцями мокру пачку сигарет, поки вона не розлізлася…

– Починайте, громадянине Радутний, – я сів напроти нього. – Як це сталося?

Він не змінив пози, проте в ній уже не було зверхності, а його м'язисте тіло обм'якло, втратило привабливу стрункість.

– Я його не вбивав, – глухо, зміненим голосом сказав, і обвітрені губи зрадливо сіпнулися.

– Можливо, – погодився я. – Експертиза покаже.

– Не вбивав, – повторив тренер.

– Про кого це він? – мов прокинувся Табурчак.

– Слухайте, Вадиме Івановичу, слухайте, – підняв руку майор.