Чтение онлайн

– Ану, покажи-но свій документ! – вимогливо сказав.

Я подав йому червону книжечку. Він розгорнув її, звірив фото.

– А в того ви не питали посвідчення?

– Ні, повірив на слово, – зніяковів боцман. – Ти вибач.

– Який він із себе?

Кнехт замислився, закліпав повіками. Я напружено чекав…

– Він підійшов десь близько дев'ятої вечора… – невпевнено почав рибалка. – Еге, близько дев'ятої, бо скоро прибув теплохід з останнього рейсу.

– Якого числа?

– Десятого. Сам він… нічим не примітний чоловік, вище середнього зросту, в діркатому капроновому капелюсі. Да! – Ляснув себе по лобі боцман і жваво додав – У нього начисто голена голова! Я помітив, коли він витирався хустинкою.

Голена голова… Скорич! Авжеж. Мені відлягло від серця, хоч і був незадоволений собою. Зрозумів, що майор дістав значні відомості, бо саме після десятого він вдруге радив мені навідатись сюди.

– То наш працівник, – заспокоїв боцмана. – Наш. І що ви йому розповіли?

– Майже нічого, – знизав крутими плечима Кнехт. – Бачив я, бо знічев'я зириш навкруги, швертбот Радутного і того пацана. Тренувалися вони довгенько: відпрацьовували повороти, йшли галсами, потім відпочивали.

– Де відпочивали? Тут?

– Ні, он там… – махнув рукою Кнехт. – Біля дач, під очеретом. Опісля швертбот причалив до набережної. Оце і все, що розказав.

– А хлопчина був у швертботі, коли той причалив?

– Не помітив. Я ж за ними спеціально не стежив, – ніби виправдовувався. Потім мовив з нотками іронії: – Між іншим, капітане, я не Кнехт.

Ось тобі на! Оце признання! Я витріщився на рибалку, мов на снігову людину. Мені аж відібрало мову.

– Я – Лило Микола Панасович. – Він оглянувся на мене й стурбовано запитав: – Ти чого?… А, ти, видать, не місцевий. Кнехт – моє прізвисько. Кнехт – це металева тумба для закріплення канатів. А ти вже подумав… – Боцман засміявся, ворухнув рукою, і на граніт, йому під ноги, шльопнулась срібляста верховодка.

– Н-да, Миколо Панасовичу… – Я з полегшенням передихнув.

– Мотай на вус, – хитро підморгнув мені. – Знадобиться.

Дивно, що Скорич так наполегливо спроваджував мене на набережну, де не виявилося жодного свіжого факту.

– А наш працівник більше ні з ким не розмовляв? – спитав наостанку.

– Тільки зі мною.

Попрощався з боцманом і пішов. От і значимі відомості! – кепкував із себе. Проте непокоїло, що я не помітив чогось суттєвого. Як у дитячих журналах: у намальованому дереві треба знайти якесь звірятко. І от довго нишпориш очима серед гілля, поки раптово не помітиш те, що шукав. Ще й дивуєшся, як це просто.

Не міг він мене наштовхувати на непевний слід. Навіщо? Скорич, як і я, теж зацікавлений, щоб Руслана швидше знайти. Розмовляв майор лише з Лило. Я аж зупинився, вражений своїм здогадом: він посилав мене до Лила… Відтворив у пам'яті нашу розмову… Нічого особливого, все знайоме досі. Що ж мав на увазі Дмитро Юхимович?

– Ну, як там боцман? Ще не збирається додому? – раптом озвався до мене рибалка, що назвав Лило Кнехтом, і насмішкувато продовжив: – Не хвалився своїм мопедом? Он стоїть за платаном, – показав рукою.

Справді, з-за грубого стовбура визирало колесо.

– А де живе старий? – запитав.

– На Пушкінській.

Приголомшений, я завмер… Ось яке відкриття зробив Скорич! Адже Руслан пішов по Пушкінській. Він устиг подзвонити і… Так, залізна витримка у Кнехта: ні розгубленості, ні хвилювання. Тільки невимушеність і приваблива простота. Як розпізнав майор у ньому злочинця? Звісно, Лило теж йому сказав, що не бачив хлопчини, але Скорич натрапив на слід. Звичайно, навів мопед і, можливо, розшукав свідка, що жив на Пушкінській. Можливо. А мені не поталанило.

Вийшов на бульвар і сів на лавку під туєю, що затуляла сонце. Тепер мені треба знайти того свідка. Вирішив обійти жителів Пушкінської. Жевріла надія, раз майор знайшов очевидця. В такому випадку, як зумів Кнехт замести сліди і де сховати труп? У вісім годин вечора ще видно, та й перехожих багато.

Я знову відтворив у пам'яті розмову з боцманом… І донедавна мовлене ним несподівано набуло вагомого значення, відкрило мені свій потаємний зміст. А ще столяр Микичур, металевий карбованець Радутного… Як все просто! Мені аж забракло повітря. Глипнув на годинник – двадцять хвилин на першу. Ще встигну подзвонити майору до обіду.

Я втретє на водній станції. Прийшов майже на годину раніше, бо у відділі не сиділося.

Ще від воріт почув бадьору команду: «Раз-два, взяли! Іще раз – взяли!…» Я впірнув у зелений тунель – платанову алею, пройшов мимо адміністративного будинку. Подивився на вікно тренерського кабінету – там нікого не було. Зате в елінгу чаклував біля човнів Микичур у брилі й чорному фартусі поверх тільняшки. Гостро запахло фарбою.

– Добрий день, Михайле Степановичу, – привітався.

Він повернувся – і на його обличчі спочатку промайнуло здивування, потім – зажура. Столяр кивнув.

– Не знайшли, видать… – скрушно похитав головою, розминаючи «Шахтарську». – А мені він сьогодні приснився…

– Напевне, думали про нього.

– Думав, звичайно, у самого троє онуків, – сів на березову колодку, розмірковував: – Якщо досі не об'явився – діло швах. Подзвонити і тиждень десь ховатися – це треба мати залізне серце. Ніяк не доберу: чи він узлився на батьків, чи… – і, не доказавши, махнув рукою.

– Ви ще довго працюватимете?

– Сьогодні до шостої години, – Микичур сторожко зиркнув на мене, але стримався, промовчав.

Я не збирався йому нічого пояснювати.

– Радутний не спізнюється?

– Ніколи. Павло акуратист. – Він кахикнув, наче остаточно ствердив свою характеристику. – Через два дні їде на республіканські змагання.

– А хто вам сказав, що Руслан дзвонив додому?

Столяр, як підносив цигарку до губів, так і застигла вона в його руці напівдорозі. Він сторопіло звів острішкуваті брови.

– Не… не пам'ятаю. Їй-бо. Від когось чув… – розгублено промимрив затинаючись.

– Гаразд, гаразд, – заспокоїв його і не сказав, що незабаром нам знову доведеться зустрітися. – Піду, трохи погуляю.