Чтение онлайн

Меґі нахилилася і сором’язливо цьомкнула братів у щоки, а потім ще й Кормака — як дві краплини води схожого на свого старшого брата Коннора; Боб Джек та Г’юї потиснули три юнацькі руки; а місіс Сміт одна за всіх цілувалася та обнімалася, бо решта страх як хотіли це зробити, але соромилися. Іден Кармайкл, його дружина, та постаріла, але й досі красива донька виконали ті самі формальності. Усі, хто проводжав хлопців, повиходили на платформу станції Джилі, а потяг, брязнувши буферами, смикнувся і поволі рушив.

— До побачення, до побачення! — кричали всі й вимахували білими хустками, аж поки потяг перетворився на тоненьку оповиту димом стрічку вдалині, освітленій червоним передзахідним сонцем.

Разом, як вони й просили, Джимса та Петсі призначили до недосвідченої і ненавченої Дев’ятої австралійської дивізії і напочатку 1941 року відправили кораблем до Єгипту, тож вони саме приспіли до розгрому в Бенгазі. Новоприбулий генерал Ервін Роммель кинув своє військо на шальки терезів, надавши перевагу Гітлеру та його союзникам, і почав блискавичні наступальні дії в Північній Африці. І в той час, коли решта британського війська безславно відступала назад до Єгипту під натиском Африканського корпусу Роммеля, Дев’ятій австралійській дивізії дали наказ зайняти й утримувати Тобрук, аванпост на території, окупованій країнами Вісі. Цей план був здійсненним, бо місто Тобрук мало вихід до моря і могло мати постачання доти, поки британські кораблі мали змогу пересуватися Середземним морем. «Пацюки Торбука» вісім місяців тримали оборону, відбиваючи наступ за наступом, бо Роммель регулярно кидав на них всі наявні війська, але так і не міг вибити їх із міста.

— А чи знаєте ви, навіщо ви тут? — спитав рядовий Кол Стюарт, ліниво скручуючи цигарку і облизуючи її язиком.

Сержант Боб Маллой підняв широкий обвислий кріс свого капелюха рівно настільки, щоб побачити того, хто поставив це запитання.

— Ні фіга не знаю, — відказав він і вишкірився; це питання звучало досить часто.

— Тому що це краще, аніж бити байдики у хаті, що скраю, — сказав рядовий Джимс Клірі, потягнувши трохи нижче шорти свого брата, щоб зручніше вмостити свою голову на його м’який теплий живіт.

— Так, але у хаті, що скраю, по тобі постійно не стріляють, — заперечив Кол, кинувши згаслого сірника в ящірку, що вилежувалася на сонці.

— Та знаю, знаю, — погодився Боб Маллой, знову поправляючи капелюх так, щоб закрити від сонця очі. — Краще стрілянина, аніж здохнути від нудьги.

Вони зручно вмостилися в сухому всипаному гравієм окопчику напроти мінного поля та колючого дроту, якими закінчувався південно-західний кут периметра оборони; з протилежного боку Роммель чіпко тримався за невеличкий шматок території Тобрука. Великий кулемет «браунінг» п’ятдесятого калібру стояв поруч в окопі, а біля нього акуратно лежали коробки з патронами; атаки ніхто не очікував. Гвинтівки стояли під стіною, поблискуючи багнетами на яскравому тобруцькому сонці. Повсюди дзижчали мухи, але всі четверо були мешканцями австралійської глушини, тому Тобрук зокрема та Північна Африка загалом нічим не здивували — знайомі їм спека, пилюка та мухи.

— От добре вам, що ви двійнята, — сказав Кол, кидаючи камінці у ящірку, яка його повністю ігнорувала, непорушно гріючись на сонці. — Ви схожі на парочку голубих, нерозлучних і вдень, і вночі.

— То ти заздриш, — весело вишкірився Джимс, погладжуючи живіт Петсі. — Бо Петсі — найкраща подушка у Тобруці.

— Та то зрозуміло, а що думає сам бідолашний Петсі? Ну ти, Гарпо, скажи що-небудь, — піддражнив його Боб.

Петсі оголив в усмішці білі зуби, але, як завжди, не сказав нічого. Всі намагалися розговорити його, але нікому не вдавалося просунутися далі однозначних «так» чи «ні», і зрештою його стали звати Гарпо — як безсловесного відомого американського коміка.

— Чули новину? — раптом спитав Кол.

— А що?

— Танки «матильда» з сьомої бригади знищені під Хальфаєю за допомогою вісімдесятивосьмиміліметрових зенітних гармат, використаних як протитанкові. Це єдина гармата, здатна впоратися з «матильдою». Її снаряд проходить крізь товстий корпус цього танку, наче ніж крізь масло.

— Бреши, та не забріхуйся, — скептично відказав Боб. — Я, сержант, і ніколи про це не чув, а ти, рядовий, але все про це знаєш. Послухай-но, приятелю, немає у фріців нічого, що здатне впоратися з цілою бригадою «матильд».

— Я був у тенті командувача Моршеда з донесенням від командира, а там про це по радіо передавали, правду кажу, — уперто твердив Кол.

Якийсь час всі мовчали; у кожного захисника обложеного аванпосту Тобрук слід було підтримувати тверду впевненість у тім, що вони мають достатньо військової потуги, щоби визволити місто з облоги. Принесена Колом новина була украй небажаною, тим більше, що кожен військовик у Тобруці знав: Роммель — не хлопчик для биття. Вони вперто відбивали його спроби прорватися до міста, бо щиро вірили, що австралійському солдату немає рівних, окрім гуркхів із Непалу, а віра у власні сили — це дев’ять десятих успіху, тож австралійці виявили себе вправними і сміливими вояками.

— Ото ще англійці задрипані, — мовив Джимс. — От якби в Африці було більше австралійців!

Хор схвальних голосів перервався вибухом на бруствері окопу; ящірку рознесло на друзки, а чотири солдати пірнули до кулемета й гвинтівок.

— Довбані макаронники! Гранату по людські зробити не можуть! Сили — нуль, зате скалок купа! — з полегшенням прокоментував Боб. — Якби це був подарунок від Адика Гітлера, то ми вже точно в раю на арфах цигикали б! Ти хотів би у раю на арфі цигикати, га, Петсі?

Невдовзі розпочалася операція «Хрестоносець», і після кривавої і виснажливої облоги Тобрука, яка не дала супротивнику істотних результатів, Дев’яту австралійську дивізію евакуювали морем до Каїра. Поки Дев’ята дивізія вперто обороняла це місто, англійці встигли підкинути до Північної Африки свіжі сили і сформувати Восьму Британську армію під командуванням генерала Бернарда Лоу Монтгомері.

Фіона носила маленьку срібну брошку — емблему Австралійських збройних сил у вигляді вранішнього сонця; до цієї брошки двома ланцюжками кріпився срібний брусочок із двома золотими зірками, кожна з яких означала сина, що служить в армії. І ця брошка була свідченням того, що таким чином Фіона додає невеличку лепту в загальну справу перемоги над ворогом. Оскільки ні чоловік, ні син Меґі солдатами не були, вона такої брошки не мала. Вона отримала від Люка листа, де той повідомляв, що рубатиме тростину; написав він, мовляв, на той випадок, якщо вона стурбується — чи не подався він, бува, на війну. Здавалося, до нього так і не дійшло жодне слово з того, що вона сказала йому тоді, в інгемівському готелі. Скрушно похитавши головою, Меґі з саркастичною посмішкою кинула той лист до сміттєвого кошика Фіони і подумала: чи хвилюється її мати за своїх двох синів, що пішли до війська? Та Фіона про це ані слова не говорила, хоча брошку носила, не знімаючи.

Інколи з Єгипту приходив лист, якій відразу ж розсипався на шматочки, щойно його виймали з конверта, бо ножиці цензора залишали квадратні дірки в тих місцях, де йшлося про географічні назви чи конкретні військові підрозділи. Читання цих листів більше нагадувало намагання зібрати хоч щось із нічого, але ці листи слугували одній меті — допоки вони надходять, хлопці живі.

А дощу все не було. Схоже, що стихії небесні — й ті змовилися, щоб убити всяку надію на краще, бо 1941 рік став п’ятим роком катастрофічної засухи. Меґі, Боб, Джек, Г’юї та Фіона були у відчаї. Банківський рахунок Дрогеди дозволяв купувати вівцям необхідні корми, але більшість овець відмовлялися від їжі. Кожна отара мала свого ватажка, яких називали юдами; якщо переконати такого юду їсти, то решта так-сяк послідує його прикладу, та інколи навіть це не допомагало — вівці стояли і байдуже споглядали, як їхній вожак наминає харч.

Тому Дрогеда теж пізнала, що таке кровопролиття, і цей досвід викликав у її мешканців огиду й жах. Трава щезла, земля перетворилася на розтріскану чорну пустку, де-не-де розбавлену сірими або ж коричневими, мов кізяки, гаями евкаліптів та інших дерев. Клірі озброїлися гвинтівками та ножами; щоразу, забачивши здихаючу тварину без очей, бо їх відразу ж видзьобували круки, перерізали їй горлянку або пристрілювали, щоб врятувати від довгої болісної смерті. Боб завів більше корів і годував їх із рук, щоб Дрогеда давала стратегічні матеріали для фронту. За такої ціни на корми прибутку не було ніякого, бо найближчі аграрні регіони і дальні пасовища теж вразила засуха. Врожаї зернових культур стали до абсурдного мізерні. Однак із Рима прийшла вказівка продовжувати сільськогосподарську діяльність, попри високу собівартість продукції.