Чтение онлайн

Але для австралійців це стало важким ударом — дізнатися, що мати-Англія зганяє з сідала своїх далекосхідних курчат, навіть таке вгодоване, як Австралія.

Уночі 23 жовтня 1942 року в пустелі було дуже тихо. Петсі завовтузився, намацав у темряві свого брата і прихилився до його плеча, мов мала дитина. Джимс пригорнув його, і вони сіли так разом у приємній товариській тиші. Сержант Боб Маллой легенько штовхнув рядового Пола Стюарта і весело вишкірився.

— Поглянь-но — парочка голубих, — гмикнув він.

— Пішли ви у сраку — обидва, — відказав Джимс.

— Нумо, Гарпо, скажи що-небудь, — сонно промимрив Кол.

Петсі подарував йому ангельську усмішку, майже невидиму в темряві, розтулив рота і загудів, точнісінько, як у фільмі про Гарпо, імітуючи автомобільний гудок. Усі, хто був поруч на відстані кількох ярдів, засичали, щоб Петсі заткнув пельку, — згідно з наказом всі мусили дотримуватися режиму цілковитого мовчання.

— Чорт, це нескінченне чекання мене вбиває, — зітхнув Боб.

— А мене убиває тиша! — раптом вигукнув Петсі.

— Ах ти ж гівнючий брехун! Це я тебе уб’ю! — хрипко каркнув Кол, простягаючи руку за багнетом.

— Заради Бога — заткніться! — почувся шепіт капітана. — Який це ідіот горлає?

— Петсі, — хором відповіли з десяток голосів.

Вибух веселого реготу покотився мінними полями і вщух у потоці приглушеної лайки та прокльонів, що вирвалися з вуст капітана. Сержант Маклой зиркнув на свій годинник: стрілка наближалася до 9:40 вечора.

Вісімсот вісімдесят дві англійські гармати та гаубиці озвалися разом. Небеса розверзлися, земля злетіла догори, розгорнулася і задвигтіла, артпідготовка тривала й тривала, ані на секунду не стишуючи шаленого гуркоту. Марно було затикати вуха — удари гупали в землю і потрапляли до мозку через плоть та кістки. Вояки Дев’ятої дивізії, засівши у траншеях, могли лише здогадуватися, який шквал вогню обрушився на передній край оборони Роммеля. Зазвичай можна було за звуком пострілу відрізнити один тип гармати від іншого, але цієї ночі їхні жерла співали в бездоганний унісон; минали хвилини, а вони все ревли й ревли.

Пустеля освітилася яскравим сонячним вогнем; величезна хмара пилу клубами злетіла на тисячі футів угору, час від часу осяюючись вогнями вибухлих мін та снарядів; стрибали угору омахи полум’я від самодетонації боєприпасів та боєкомплектів. Вогонь усієї артилерії, яку він мав у розпорядженні, — польових гармат, гаубиць та мінометів — Монтгомері зосередив на мінних полях. І всі боєприпаси, що він мав, вивергалися настільки швидко, наскільки швидко артилерійська обслуга спромагалася заряджати їх; немов раби, гармаші метушилися біля утроб своїх гармат, схожі на переляканих маленьких пташок, що намагаються нагодувати гігантську зозулю; гільзи розжарювалися, інтервал між відбоєм та перезаряджанням скорочувався, бо артилеристи, захоплені власним поривом, невпинно пришвидшували рухи. Наче божевільні, виконували вони той самий ритуальний танок біля своїх польових гармат — богів війни.

То були прекрасні й захопливі хвилини, пік життя артилериста, який у мирні дні знову й знову переживатиме він у снах, то засинаючи, то прокидаючись. І прагнутиме знову пережити їх — оті фантастичні п’ятнадцять хвилин біля гармат Монтгомері.

Запала тиша. Непорушна абсолютна тиша, що хвилями розбивалася об розтягнуті барабанні перетинки; нестерпна тиша. Було точно за п’ять хвилин десята. Вояки Дев’ятої дивізії рушили зі своїх траншей до нейтральної смуги: поспіхом прикріпляли багнети, вставляли обійми з патронами, знімали запобіжники, перевіряли наявність фляжок із водою та недоторканих запасів, позираючи на годинники, перевіряючи, чи добре сидять на головах каски, чи міцно зашнуровані черевики, і придивляючись, де йдуть кулеметники з кулеметами. У лиховісному вогні пожеж було добре видно червоний розжарений пісок, що плавився під час обстрілу і перетворювався на скло; і поки між ворогом та ними стояла завіса з пилу, вони були у безпеці. Наразі у безпеці. На самісінькому краю мінного поля вони зупинилися і чекали.

Десята ночі, секунда в секунду. Сержант Маллой приклав до губ свисток і пронизливо свиснув, подаючи сигнал своїй шерензі, а капітан крикнув «Уперед!» І на фронті дві милі завширшки Дев’ята дивізія рушила в наступ, а позаду неї знову заревли гармати. Вояки добре, наче удень, бачили, куди йдуть, бо гаубиці, ретельно пристріляні на найкоротшу дистанцію вогню, клали снаряди за якихось кілька десятків ярдів поперед них. Кожні три хвилини лінія вогню просувалася на сотню ярдів уперед; і кожну сотню ярдів солдати молилися, що коли там і залишилися якісь міни, то нехай лише протитанкові, сподіваючись, що всі протипіхотні міни знищив вогонь гармат Монтгомері. На полі бою їм траплялися розрізнені групи німців та італійців, кулеметні гнізда, дрібнокаліберні п’ятдесятиміліметрові гарматки та міномети. Інколи хтось наступав на протипіхотну міну і навіть встигав побачити, як вона вистрибувала з піску, а за мить бідаху розривало навпіл.

Немає часу на роздуми, немає часу ні на що — тільки бігти на зігнутих, як той краб, щоби встигнути за лінією вогню, яка кожні три хвилини просувалася вперед. Гуркіт, спалахи, пилюка, дим, страх, що залізною рукою стискав нутрощі. Здавалося, кінця не буде цим мінним полям, що тягнулися дві чи три милі по той бік нейтральної смуги, а назад вороття немає. Інколи під час крихітних інтервалів між загороджувальним вогнем у розпеченому й шорсткому повітрі чулося далеке химерне квиління волинки: то зліва від Дев’ятої дивізії наступала П’ятдесят перша шотландська дивізія, а її вояки крокували крізь мінні поля з дударем на чолі кожної роти поруч із її командиром. Для шотландця звук волинки, що звала його до бою, був найсолодшою принадою у світі, а для австралійців вона теж звучала доброзичливо й заспокійливо. Але у німців та італійців від неї волосся на загривку ставало дибки.

Битва точилася дванадцять днів, а дванадцять днів — то тривала битва. Спочатку Дев’ятій дивізії пощастило: під час переходу через мінні поля та в перші дні просування зайнятою Роммелем територією її втрати були відносно невеликими.

— Знаєте, краще я залишуся собою, і нехай у мене стріляють, аніж бути сапером, — філософськи зауважив Кол Стюарт, спершись на свою лопату.

— Хтозна, приятелю, хтозна; гадаю, вони влаштувалися найкраще, — пробурчав сержант. — Сидять собі за довбаними траншеями, поки ми не виконаємо всю роботу, а потім тупцюють уперед зі своїми дурними міношукачами, щоб розчистити акуратні проходи для довбаних танків.

— Бобе, то не танки винуваті, а великі військові цабе, які по-дурному їх застосовують, — зауважив Джимс, приплескуючи лопатою землю над свіжовикопаною траншеєю. — Хоча я не проти того, щоб вони хоч ненадовго протримали нас в одному місці! Бо я вже замахався лопатою махати! За останні п’ять днів я перерив більше землі, аніж довбана єхидна.

— Копай, копай, приятелю, — неприязно мовив Боб.

— Гей, погляньте! — скрикнув Кол, тицяючи пальцем у небо.

Над долиною, заходячи на ціль бездоганним, немов у льотній школі, бойовим порядком, знизилися вісімнадцять легких бомбардувальників королівських ВПС і з убивчою точністю скинули невеличкі, схожі на палички бомби на позиції німців та італійців.

— Красиво, чорт забирай, — зауважив сержант Боб Маллой, закинувши назад голову з довгою шиєю.

Три дні по тому він загинув: під час нового наступу потужний заряд шрапнелі відірвав йому передпліччя й вгризся в груди, але ніхто не мав часу зупинитися; тільки свисток витягнули з кривавою мішанини, яка колись була його ротом. Тепер солдати гинули, як мухи, надто втомлені, щоб пам’ятати про прудкість й обережність; але той жалюгідний шматок землі, який вдалося захопити, вони утримували впевнено й міцно, хоча й наштовхнулись на опір елітних частин прекрасно підготовленої армії — ці вояки оборонялися з тупою впертістю тих, хто не визнавав права на поразку.