Чтение онлайн

Тому на п’єдесталі свого віку та свого суспільного статусу Мері Карсон почувалася в цілковитій безпеці, милуючись отцем Ральфом; їй подобалося випробовувати свою кмітливість інтелектом чоловіка, не менш розумного за неї, подобалося передбачати його, тим більше, що вона ніколи не була до кінця впевненою, що правильно передбачила та розгадала його.

— Повернімося до Джилі, який, за вашим висловом, не перебуває в центрі мапи папського посланця, — сказала Мері Карсон, глибше вмощуючись у кріслі. — Як ви гадаєте, а що здатне вплинути на цього преподобного пана настільки, щоб він таки зробив Джилі епіцентром свого світу?

Священик гірко посміхнувся.

— Не можу сказати. Може, якесь потрясіння? Раптовий порятунок тисячі душ, несподівана здатність зцілювати кульгавих та сліпих… Але доба чудес давно минула.

— Минула? Сумніваюся. Просто Він змінив Свої методи. І в наші дні Він використовує гроші.

— Яка ж ви цинічна! Мабуть, саме через це ви так мені подобаєтеся, пані Карсон.

— Мене звуть Мері. Будь ласка, звіть мене просто Мері.

Мінні увійшла, штовхаючи поперед себе возика з чаєм саме тоді, коли отець де Брикасар сказав:

— Дякую, Мері.

Поглянувши на свіжі коржики та анчоуси на грінках, Мері Карсон зітхнула:

— Любий отче, мені хочеться, щоб ви цього ранку помолилися за мене з особливим старанням.

— Звіть мене Ральф, — сказав він і пустотливо додав: — Сумніваюся, чи зможу помолитися за вас іще старанніше, аніж я це роблю зазвичай, але спробую.

— А ви вмієте зачаровувати! Чи це був тонкий натяк? Зазвичай мені байдуже до очевидності та однозначності чиїхось висловлювань, але з вами я завжди сумніваюся — а чи не сховане під очевидністю та однозначністю дещо глибше? Це як морквина перед віслюком. А що ви насправді про мене думаєте, отче де Брикасар? Звісно, я цього ніколи не дізнаюся, бо ви ніколи не будете достатньо безтактним, щоб сказати мені правду, чи не так? Цікаво, дуже цікаво… Але ви мусите за мене молитися. Бо я вже стара і на своєму віку грішила багато.

— Старість підступно підкрадається до всіх нас, і, до речі, я теж грішив.

Мері Карсон не втрималася і хихикнула.

— Багато б я дала, щоби дізнатися про ваші гріхи! Справді багато. — На мить вона замовкла, а потім змінила тему. — Але тепер мені терміново потрібен головний скотар.

— Як, знову?

— За останній рік змінилося п’ятеро. Стає дедалі важче знайти пристойну людину.

— Якщо чесно, то подейкують, начебто вас важко назвати щедрим та чуйним роботодавцем.

— Ах ви ж нахабо! — сплеснула вона руками і розсміялася. — А хто придбав вам новісінького «даймлера», щоб вам не доводилося їздити верхи?

— Зате як ревно я за вас молюся!

— Якби Майкл мав хоча б половину вашої кмітливості та твердості характеру, то я, може, і покохала б його, — несподівано зауважила вона. Раптом на її обличчі відбилася злоба. — Ви гадаєте, що я не маю в цьому світі жодного родича і тому мушу заповісти свої гроші та землю матері-Церкві, чи не так?

— Гадки не маю, — не зморгнувши оком відповів Ральф, наливаючи собі чаю.

— Взагалі-то, я маю брата, а у нього багато синів — велика й щаслива родина.

— Це так добре для вас, — стримано зауважив він.

— Коли я вийшла заміж, то не мала за душею ані копійки, ані маєтності. Я знала, що ніколи не вийду вдало заміж в Ірландії, де жінці потрібне виховання й шляхетне походження, щоби зловити собі багатого чоловіка. Тому я гарувала, як проклята, щоби зібрати грошей на переїзд до країни, де багатії менш примхливі й перебірливі. Все, що я мала, коли сюди приїхала, це гарну зовнішність та фігуру, а ще — розум кмітливіший, аніж вважається нормальним для жінки. І всього цього вистачило, щоб захомутати Майкла Карсона, який був багатим йолопом. Він мене на руках носив аж до скону.

— А як же ваш брат? — нагадав отець Ральф, побоюючись, що його співбесідниця відхиляється від теми.

— Мій брат молодший за мене на двадцять років, тобто йому сорок п’ять. Ми з ним єдині й досі живі з усієї родини. Я його майже не знаю: він був іще малим дитинчам, коли я поїхала геть із Голвея. Тепер мій брат живе в Новій Зеландії, хоча, якщо він емігрував, щоб розбагатіти, це йому не вдалося. Та вчора ввечері, коли робітник із ферми приніс мені новину, що Артур Тевіот зібрав свої манатки і вшився геть, я раптом згадала про Педріка. Я лишилася сама, родини в мене немає, я старію. І мені подумалося, що Педрік — чоловік досвідчений, який знається на землі, але не має засобів, щоб придбати собі землю. І я подумала — а чому б не написати йому і не попросити його приїхати сюди разом зі своїми синами? Коли я помру, він успадкує Дрогеду й «Мікар лімітед», оскільки Педрік — мій єдиний живий родич, ближчий за двоюрідних братів та сестер, що лишилися в Ірландії.

Вона всміхнулася.

— А навіщо мені чекати, правда ж? Це було б дурістю з мого боку. Нехай він приїздить тепер, а не згодом, призвичаюється мати справу з вівцями, випасати їх на чорноземних долинах, бо тутешнє вівчарство, я впевнена, відрізняється від новозеландського. А коли мене не стане, він заступить на моє місце без найменших докорів сумління.

Нахиливши голову, Мері Карсон упритул глянула на отця Ральфа.

— Дивно, чому ви раніш про це не подумали, — зауважив він.

— Та ні, я думала. Але донедавна мені здавалося, що тільки й бракує тут зграї стерв’ятників, які нетерпляче чекатимуть, доки я вріжу дуба. Одначе останнім часом я відчуваю, що день, коли я піду на той світ, набагато ближчий, аніж мені раніш здавалося, і тому мені думається, що…. Як би це сказати… Було б краще, якби мене оточували люди, рідні мені своєю плоттю та кров’ю.

— А що сталося? Вам здається, що ви захворіли? — швидко спитав священик із непідробною тривогою в очах.

Мері Карсон стенула плечима.

— Я почуваюся прекрасно. Однак коли тобі виповнюється шістдесят п’ять, у цьому є щось зловісне. Раптом починаєш розуміти, що старість — не те, що колись має прийти. Вона вже тут.

— Я розумію. Ви маєте рацію. Вам справді буде приємно чути голоси родичів у вашому домі.

— Е, ні, вони тут не житимуть, — заперечила вона. — Вони мешкатимуть у будинку головного скотаря, розташованому в нижній течії річки, подалі від мене. Я не люблю дітей та їхні голоси.

— А чи не надто образливо ви ставитеся до свого єдиного брата, Мері? Навіть якщо зважити на різницю між його віком і вашим?

— Все дістанеться йому — нехай лишень заслужить цю спадщину, — грубо відказала вона.

Фіона Клірі народила ще одного хлопця за шість днів до дня, коли Меґі мало виповнитися дев’ять років. Вона вважала, що їй іще й пощастило, бо в проміжку трапилося лише два викидні. А у свої дев’ять Меґі була вже достатньо дорослою, щоб допомагати по-справжньому. Самій Фіоні було сорок — надто багато, щоб носити й народжувати дітей без виснажливого болю. Дитина на ім’я Гарольд народилася хворобливою; і на пам’яті всіх членів родини це було вперше, коли до їхнього будинку регулярно заходив лікар.

Звісно, біда не приходить одна, тож біди родини Клірі множилися. Всупереч сподіванням, повоєнний період позначився не злетом, а занепадом економіки села. Знайти роботу ставало дедалі важче.

Одного дня, коли Клірі закінчували чаювати, старий Ангус Макрайтер приніс їм телеграму, і Педді розірвав її тремтячими руками, бо зазвичай у телеграмах не було добрих новин. Хлопці скупчилися довкола батька, всі, окрім Френка, який взяв чашку з чаєм і вийшов надвір. Фі провела його поглядом, а потім повернула голову до Педді, почувши, як той застогнав.