Чтение онлайн

А недалеко від коня, спочатку невидимий за колодою, лежав чоловік, точніше те, що від нього лишилося. Поблискуючи під дощем, ця мокра істота лежала горілиць із вигнутою дугою спиною так, що землі вона торкалася лише своїми сідницями та плечима. Руки були розкинуті в сторони і зігнуті у ліктях, немов у благальному зверненні до небес, а пальці з розтрісканою плоттю, крізь яку виднілися обгорілі кістки, немов хапалися невідомо за що. Ноги теж були розкинуті в боки, але зігнуті в колінах, а невеличка кулька голови сліпо і безоко витріщалася в небо.

На мить Стюарт зупинив на батькові чистий всевидячий погляд і побачив не зруйновану тілесну оболонку, а чоловіка, яким той був у житті. Він підняв догори гвинтівку і вистрелив, перезарядив, і знову зробив другий постріл, а потім, знову перезарядивши, — третій. Вдалині почувся один слабкий постріл у відповідь, а згодом, ще далі, — ще один ледь чутний постріл. Саме в цю мить він збагнув, що ближчий постріл мали зробити його мати й сестра. Бо вони пішли на північний захід, а він — на північ. Не чекаючи оговорених п’яти хвилин, Стюарт вклав іще один патрон у патронник гвинтівки, наставив її на південь і вистрелив. Зробивши паузу, він перезарядився і вистрелив удруге, а потім — утретє. Поклавши гвинтівку на землю, він повернувся на південь і завмер, нахиливши голову і прислухаючись. Цього разу перша відповідь пролунала з заходу, від Боба, друга — від Джека та Г’юї, а третя — від матері. Він полегшено зітхнув — йому не хотілося, щоб першими до нього дісталися жінки.

Тому, коли з-за дерев, які виднілися у північному напрямку, вигулькнув гігантський дикий кабан, Стюарт спочатку не помітив його, — він його нюхом відчув. Великий, як корова, з масивним тулубом, що тремтів і погойдувався на коротких могутніх ногах, він нагнув голову і гребонув копитами мокру горілу землю. Постріли розізлили його, йому було боляче. Рідка чорна шерсть з одного боку кабанячого тулуба обсмалилася, а шкіра була обідрана. Оце Стюарт і учув своїм нюхом — приємний аромат свинини, щойно витягнутої з духовки, з хрусткою кіркою. Здивований і виведений зі своєї навдивовижу тихої й мирної печалі, яка, здавалася, завжди була його нормальним станом, він повернув голову, і йому чомусь здалося, що, напевне, він тут бував, на оцьому чорному промоклому згарищі, яке закарбувалося десь у закутку його свідомості того дня, коли він з’явився на світ.

Нагнувшись, Стюарт намацав рукою гвинтівку і пригадав, що вона незаряджена. А кабан закляк непорушно, поблискуючи червоними, оскаженілими від болю очицями і трохи опустивши рило з великими гострими жовтими іклами, вигнутими півколом. Кінь Стюарта зачув тварюку і верескливо заіржав, кабан повернув свою масивну голову, побачив перелякану тварину і нагнувся, готуючись напасти. Поки увага вепра була зосереджена на коневі, Стюарт скористався шансом — швидко підхопив гвинтівку, клацнув, розкриваючи патронник і поліз у кишеню куртки за набоєм. А навкруги падав дощ і його невпинне й одноманітне капання заглушувало всі інші звуки. Але кабан, зачувши, як ковзнув і ляснув, закриваючись, затвор, змінив напрям своєї атаки з коня на хлопця. І майже встиг добігти; Стюарт вистрелив впритул, всадивши кулю в груди оскаженілій тварюці, але це її не зупинило. Крутнувши іклами угору і вбік, кабан вдарив його в пах. Стюарт упав, кров хлинула із рани, наче з відкрученого крана, залила одяг і бризнула на землю.

Незграбно повернувшись і відчуваючи дію кулі, кабан повернувся до Стюарта, щоб знову пустити йому кров, але раптом захитався й спотикнувся. І ця велетенська туша вагою півтори тисячі фунтів обрушилася на хлопця й вдавила його лице в чорну від гарі грязюку. На якусь мить Стюарт напружився, спробував гребти руками по обидва боки туші, несамовито, але марно намагаючись вивільнитися; ось воно те, про що він завжди знав і через що ніколи ні про що не мріяв і нічого не планував, а сидів, упиваючись світом так глибоко, що не мав часу оплакувати уготовану йому гірку долю. У голові промайнула думка: «Мамо, мамо! Я вже не можу бути поруч із тобою, мамо», і серце його вибухнуло від болю.

— Чому ж це Стю не вистрелив знову? — спитала Меґі у матері, коли вони, страшенно стурбовані, але не маючи змоги поквапитися, повільною риссю наближалися до місця, звідки почулися два потрійні залпи.

— Мабуть, він вирішив, що ми й так його почули, — відповіла Фіона. Але їй з голови ніяк не йшов вираз обличчя Стюарта, коли вони роз’їжджалися для пошуків, те, як він простягнув руку і стиснув її долоню, те, як він їй усміхнувся. «Ми будемо неподалік», — сказала вона йому, пришпорила коня, і той пустився незграбним галопом, ковзаючи у слизькій грязюці.

Але Джек дістався туди першим, а за ним, Боб; перетнувши решту живої невигорілої землі, вони випередили жінок і під’їхали до того місця, де розпочалася пожежа.

— Не підходь сюди, мамо, — попередив Фіону Боб, коли вона спішилася.

Джек підійшов до Меґі й узяв її за руки.

Дві пари сірих очей глянули на хлопців, не стільки ошелешені й перелякані, скільки розуміючі, немов їм вже нічого не треба було розповідати.

— Педді? — спитала Фіона чужим голосом.

— Так. І Стю.

Жоден із синів не наважився поглянути матері у вічі.

— Стю? Стю! Що ти хочеш цим сказати?! О, Господи, що це? Що сталося? Тільки не обидва, ні!

— Татко потрапив у вогняну пастку; він загинув. А Стю, напевне, наполохав вепра, і той на нього накинувся. Стюарт встрелив його, але тварюка впала на нього і задушила. Він теж загинув, мамо.

Меґі пронизливо заверещала, намагаючись вирватися з Джекових рук, а Фіона, стоячи поміж розпростертих рук Боба — вимазаних у сажу і скривавлених, — немов закам’яніла, а її очі заклякли і стали схожими на скляні кульки.

— Я цього не переживу, — нарешті сказала вона, поглянувши на Боба; по її обличчю стікав дощ, а волосся навколо шиї звисало розпатланими пасмами, немов золотисті ручаї. — Дай мені підійти до них, Бобе. Я — дружина одного з них і мати другого. Ти не можеш мене не пускати, не маєш права. Дай мені пройти до них.

Меґі вже вгамувалася і стояла в обіймах Джека, поклавши голову йому на плече. Коли Фіона, підтримувана Бобом за талію, рушила через згарище, Меґі поглянула їм услід, але піти не наважилася. З мороку дощу виринув Г’юї; Джек кивнув йому, показуючи на матір та Боба.

— Іди за ними, Г’ю, і там залишайся. Ми з Меґі їдемо на Дрогеду і повернемося з підводою. — Відпустивши Меґі, він допоміг їй вилізти на руду кобилу. — Їдьмо, Меґі, бо сутеніє. Ми не можемо залишити їх отут на всю ніч, а вони не поїдуть звідси, поки ми не повернемося.

Але проїхати по грязюці ані підводою, ані якимось іншим колісним транспортом не вдалося, тому Джек і Том причепили лист гофрованого заліза позаду двох ваговозів і вирушили — Том керував ваговозами на коні-загоничі, а попереду їхав Джек із найпотужнішою на Дрогеді лампою.

Меґі залишилася в маєтку і сиділа перед каміном у вітальні, а тим часом місіс Сміт намагалася переконати її поїсти; сльози текли по щоках економки — їй було боляче дивитися на закляклу в мовчазному потрясінні дівчину, яка намагалася не розплакатися. Зачувши звук дверного молоточка, місіс Сміт пішла відчинити, здивована тим, що хтось-таки спромігся продертися до них по грязюці зі швидкістю, з якою ширяться новини між поодинокими фермами, розкиданими одна від одної на багато миль.

На веранді стояв мокрий і брудний отець Ральф в одежі для верхової їзди і цератовому дощовику.