Чтение онлайн

Невдовзі повернувся доктор Армстронг.

— З місіс Роджерс уже все гаразд, — оголосив він. — Я дав їй снотворне. Хилите? Либонь, і я хочу наслідувати вас.

Чоловіки знову наповнили свої келихи. За кілька хвилин повернувся й Роджерс. Уоргрейв рішуче взявся за розслідування. Кімната перетворилася на імпровізований зал суду. Суддя розпочав допит:

— Так от, Роджерсе, ми повинні будь-що доскіпатися до суті того, що скоїлося. Хто такий оцей містер Оуен?

Роджерс витріщив очі:

— Власник цього острова, сер.

— Це я знаю. Від вас я вимагаю зізнання: що ви особисто знаєте про цю людину?

Роджерс заперечливо похитав головою:

— Нічого не можу сказати вам, сер. Справа в тому, що я ніколи цього пана не бачив.

Легкий шерех пролунав кімнатою. Генерал Макартур втрутився:

— Як, ви ніколи його не бачили? Що ви хочете цим сказати?

— Ми тут усього кілька днів, сер, — моя дружина і я. Нас найняли листом, через агентство… Я маю на увазі агентство «Регіна» в Плімуті.

— Знаю, це давня й порядна фірма, — повідомив Блор і схвально хитнув головою.

— У вас зберігся цей лист? — вів далі Уоргрейв.

— Ви маєте на увазі лист, яким нас запросили сюди на роботу? Ні, сер. Я його не зберіг.

— Що ж, продовжуйте вашу розповідь. Отже, вас найняли, як ви кажете, листом.

— Так, сер. Нас повідомили, в який день ми маємо прибути. Так ми й зробили. Тут усе було заздалегідь наготовлено. Вдосталь продуктів про запас і взагалі налагоджене господарство. Нам залишилось лише трохи прибрати кімнати.

— Що було далі?

— Ні чого особливого, сер. Ми одержали — знов листом — розпорядження підготувати кімнати для гостей, а вчора вечірньою поштою я одержав ще одного листа від містера Оуена. В ньому повідомлялося, що він та місіс Оуен затримуються, отже, ми мусимо не шкодувати зусиль, щоб якнайкраще прийняти гостей. Ще там були інструкції про обід, про каву, а також про ту ж пластинку.

— Вважаю, що вже цього листа ви зберегли, — різко кинув суддя.

— Так, сер, ось він.

Роджерс витягнув листа із кишені, подав судді.

— Гм, — вимовив Уоргрейв, — видруковано на друкарській машинці, відправлено з готелю «Ритц».

— Дозвольте мені поглянути! — Блор кинувся до судді, буквально вихопив у нього з рук лист, швидко пробіг очима.

— Друкарська машинка марки «Коронейшн», — промимрив він. — Зовсім нова — жодного дефекту. Папір звичайний, найбільш уживаного сорту. З цього нічого не висмокчеш. Можуть бути відбитки пальців, але навряд.

Уоргрейв прислухався до нього з несподіваною уважністю. Нараз Ентоні Марстон, що, стоячи позаду Блора, повз його плече розглядав лист, роздумливо промовив:

— Якісь дивні імена в нашого господаря. Хіба не так? Ви тільки послухайте: Алек Норман Оуен. Язика покалічиш.

Старий суддя аж підскочив на стільці:

— Я вам дуже вдячний, містер Марстон. Ви звернули мою увагу на одну вельми цікаву деталь. Вона наштовхує на деякі висновки. — І суддя зверхньо оглянув присутніх, настовбурчив голову, як розгнівана черепаха — Я вважаю, що настав час узагальнити всю нашу інформацію стосовно господаря цієї вілли. — Зробивши паузу, він вів далі: — Усі ми гості його. Вважаю, буде корисно, якщо кожен із нас точно пояснить, яким чином він тут опинився.

Запала тиша. Після хвилинної паузи рішуче заговорила Емілі Брент:

— У цій історії є щось надзвичайно дивне. Я одержала листа із досить нерозбірливим підписом. Писала, начебто, жінка, з якою я познайомилася влітку на одному курорті два чи три роки тому. Її прізвище, наскільки я могла розібрати, чи то Огден, чи то Олівер. Серед моїх знайомих є місіс Олівер, є також і міс Огден. Але я абсолютно певна, що ніколи не зустрічала й тим паче не приятелювала З будь-ким на прізвище Оуен.

— У вас зберігся цей лист, міс Брент? — запитав суддя Уоргрейв.

— Так, зараз я його принесу.

Вона вийшла і за хвилину повернулася з листом.

— Здається, я починаю розуміти… — промовив суддя, прочитавши лист. — Прошу вас, міс Клейторн.

Віра, розповіла про обставини свого запрошення на посаду секретарки. Суддя викликав:

— Марстон?

— Я одержав телеграму від мого товариша Берклі, на прізвисько Борсук, — сказав Ентоні. — Це мене тоді здивувало, бо я мав відомості, що старий подався до Норвегії. Він просив мене негайно прибути сюди, я й поїхав.

Уоргрейв задоволено хитнув головою і назвав нове прізвище:

— Доктор Армстронг?

— Мене запросили як лікаря.

— Еге ж. Раніш ви не зналися з цим сімейством?

— Ні. Але в листі, якого я одержав, посилалися на одного з моїх колег.

— Для правдоподібності, — прокоментував суддя. — Так, а цей колега на той час, певно, був десь поза досяжністю?

— Е… е… либонь, що так.

Ломбард, котрий увесь час не зводив очей з Блора, раптом утрутився:

— Зачекайте-но, я дещо надумав…

Суддя застережливо підняв руку:

— Хвилиночку…

— Але ж я…

— Даваймо не квапитися, містере Ломбард. Усе в свій час. Зараз ми розслідуємо причини, які звели всіх нас сьогодні на цьому острові. Генерал Макартур?

Посмикуючи вуса, генерал промимрив:

— Одержав листа… від цього типа Оуена… Він згадував кількох моїх армійських; дружків, що мають тут бути… Писав: «Сподіваюся, ви даруєте мені неофіційний характер запрошення». Боюся, що листа я не зберіг.

— Містер Ломбард? — викликав суддя.

Думка Ломбарда гарячково працювала: чи слід йому казати правду, чи дотримуватися попередньої версії? Зрештою він надумав.

— Те ж саме, — мовив він. — Запрошення, згадка про спільних друзів — одне слово, спіймався на гачок. Лист я розірвав.

Суддя Уоргрейв обернувся до містера Блора. Погладжуючи вказівним пальцем верхню губу, він промовив підкреслено ввічливим тоном:

— Щойно ми пережили кілька надзвичайно неприємних хвилин. Якийсь-то безплотний голос, звертаючись до нас усіх поіменно, висунув проти кожного серйозні, точно сформульовані обвинувачення. Незабаром ми повернемося до них. Та в даний момент мене цікавить одна дрібна обставина; серед тих, до кого звертався голос, було ім'я Уїльяма Генрі Блора. Але, наскільки нам відомо, серед нас немає особи на прізвище Блор. У той же час прізвище Девіс не було згадано. Що ви на це скажете, містере Девіс?