Чтение онлайн

— Прошу пробачити, сер, — перепинив його Роджерс, — але на острові немає жодного човна.

— Жодного?

— Тим-то й ба, сер.

— А як же ви підтримуєте зв'язок із материком?

— Щоранку приїздить Фред Нарракотт, сер. Він доставляє хліб, молоко, пошту й передає замовлення нашим постачальникам.

— Тоді нам доведеться виїхати взавтра, — резюмував суддя, — тільки-но з'явиться Нарракотт.

Всі погодилися, лише Марстон був проти.

— Я не звик тікати, не приймаючи бою, — сказав він, — це не личить спортсменові. Ми повинні розв'язати цю загадку. Вся ця історія надто вже скидається на захоплюючий детективний роман.

— Овва! — скривився суддя. — Такі турботи в моєму віці…

Ентоні осміхнувся:

— У вас, юристів, надто обмежені інтереси. А мене злочини не лишають байдужим. Я підношу тост за злочини! — Він одним подихом вихилив келих. Рідина, певно, потрапила не в те горло: Ентоні захлинувся. Обличчя його перекривилося, побуряковіло, розкритим ротом він судорожно хапав повітря… Потому зсунувся з крісла, й келих із дзенькотом випав з його руки.

Це сталося так раптово й несподівано, що всі заклякли, безглуздо уп'явши очі в тіло, скорчене долі.

Першим отямився Армстронг. Він кинувся до тіла, став над ним навколішки. Коли ж підвів голову, очі його були спантеличені.

— Боже мій, він мертвий! — прошепотів доктор Армстронг тремтячим од жаху голосом.

Присутні одразу й не усвідомили тих слів. Тобто як це — мертвий? Умерти ось так, як оком змигнути?!

Ні, цей молодий скандінавський бог у розквіті сил і здоров'я не може ось так, зненацька, взяти й померти! Здорові хлопці не вмирають так дивно, захлинувшись віскі з содовою водою… Ні, цього розумом не збагнути.

Доктор Армстронг вдивлявся в обличчя померлого, обнюхував посинілі вуста, спотворені в передсмертній гримасі. Підняв келих, з якого пив Ентоні Марстон.

— Він мертвий? — спитав генерал Макартур. — Ви вважаєте, що цей молодик захлинувся і від цього помер?

— Захлинувся? — повторив лікар. — Що ж, справа ваша, можете й так називати те, що сталося. Одне можу ствердити достеменно — він помер від ядухи. — Армстронг знову понюхав келих, умочив пальця в осадок, що лишився на дні, й обережно лизнув його кінчиком язика. Обличчя в нього потемнішало.

— Ніколи й гадки не мав, — продовжив генерал Макартур, — що людина може отак загинути, захлипнувшись ковтком віскі.

— І в розквіті сил нас, бува, підстерігає смерть, — повчально промовила Емілі Брент.

Доктор Армстронг звівся на ноги.

— Ні, людина не може вмерти, похлинувшись ковтком віскі, — гнівно сказав він. — Смерть Марстона не можна вважати природною.

— Отже, у віскі… щось… було домішано, — ледь чутно прошепотіла Віра.

Армстронг ствердно хитнув головою:

— Не можу сказати з абсолютною точністю, але за всіма ознаками це один із ціанідів. Характерного запаху синильної кислоти я не відчув. Це, певно, був ціаністий калій. Він діє вмить.

— Отрута була в келиху? — різко спитав суддя.

— Так.

Доктор хутко підійшов до столика, де стояли напої. Відкоркував пляшку з віскі, принюхався й відпив ковток. Потім покуштував содову.

— Тут отрути немає, — сказав він.

— Виходить, він сам домішав отруту, так вважаєте? — спитав Ломбард.

— Скидається на це, — невпевнено відповів Армстронг.

— Самогубство? — спитав Блор. — Підозріла історія.

— Ніяк не віриться, що він міг покінчити життя самогубством, — тихо вимовила Віра. — Він був такий… такий життєрадісний! Коли на своїй машині з'їжджав з пагорба, був подібний до… до… я не в силі вам пояснити!..

Та всі зрозуміли, що вона має на увазі. Ентоні Марстон, молодий і гарний, здався їм тоді майже безсмертним.

А зараз його скорчений труп лежав перед ними на підлозі.

— Чи має хто іншу гіпотезу, опріч самогубства? — звернувся до всіх доктор Армстронг.

Усі заперечливо похитали головами. Ні, іншого пояснення вони не мали. Ніхто нічого не домішував у пляшки. Всі бачили, як Марстон сам налив собі віскі — отже, якщо там була отрута, ніхто, окрім самого Марстона, не міг її домішати. Та все ж… навіщо було Марстонові кінчати життя самогубством?

— Як хочете, але я не вірю в це, докторе, — роздумливо сказав Блор. — Марстон аж ніяк не схожий був на самовбивцю, він не міг порішити себе в такий спосіб.

— Цілком з вами згодний, — відповів Армстронг.

Що ж, більше нічого було казати. Армстронг і Ломбард перенесли Марстонове тіло до його кімнати й накрили простирадлом. Повернувшись до холу, побачили — гості, збившись докупи, перелякано мовчать. І хоч вечір був досить теплий, декого проймав дрож.

— Вже час лягати спати, — вимовила нарешті Емілі Брент.

Її пропозиція виглядала цілком доречною, час уже й справді був пізній — годинник показував за північ… Та гості не квапились розходитися — відчувалося, кожен із них страхається залишитися на самоті.

— Міс Брент має рацію, — підтримав суддя, — усім, нам слід відпочити.

— Але ж я ще не прибрав зі столу у вітальні, — заперечив Роджерс.

— Приберете завтра вранці, — наказав Ломбард.

— Вашій дружині вже краще? — звернувся Армстронг до дворецького.

— Зараз сходжу до неї й подивлюся. — За хвилину Роджерс повернувся. — Вона спить мов дитина.

— От і добре, — мовив лікар, — її не слід турбувати.

— Певна річ, сер. Я приберу зі столу, замкну на ключ усі двері й одразу ж піду спати, — й він вийшов до їдальні.

Гості якось знехотя рушили сходами на другий поверх.

Були б вони в якомусь старовинному будинку з таємничими закутками й рипучою підлогою, в будинку, де пообшивані панелями стіни, цілком імовірно, хоронили забуті потайники, то страх, що пойняв їх, ще можна було б збагнути. Але ж вони перебували на ультрасучасній віллі, де годі було шукати темні закутки чи потайники, а кімнати залиті електричним світлом, і все виблискувало новизною! Ні, заховатися тут неможливо! Будинок був геть-чисто позбавлений атмосфери таємничості. Та попри все це він навіював жах…