Чтение онлайн

— А ти все розумієш, що говорять пташки? — спитала Мері.

Дікен усміхнувся від вуха до вуха і почухав свою РУДУ чуприну.

— Та розумію, ая’, — відповів він. — Я ся народив на пустищі і від малого з ними ся воджу. Бачив, як вони ся вилуплюють з яйця, як ся вбивають в пір’я, як ся вчать літати. Часом мені самому ся здавало, що я птах. То так є: як довго з кимсь ся знаєш, то стаєш до нього подібний. Мені не раз ся здає, що я пташка, або лис, або заєць, або білка, або якийсь жук, як довго на них дивлюся.

Він засміявся, тоді знову сів на колоду і став показувати дівчинці квіткове насіння. Хлопець описував, на що подібний їхній цвіт, пояснював, де ліпше висаджувати, як доглядати, як підживлювати, скільки поливати.

— Слухай, я тобі поможу. Де будеш їх сіяти? В якім саду? — несподівано мовив він, глянувши на неї. — Показуй!

Мері розгубилася. Вона обхопила руками коліна і не знала що сказати. Цього вона аж ніяк не передбачила.

— Ну то де має бути той квітник? — ще раз спитав Дікен.

Дівчинку кидало в холод, то жар. Дікен це помітив і сам розгубився.

— Егей, то вони дали тобі який клаптик землі чи нє? — спитав він. — Та скажи вже!

Дівчинка хруснула пальцями і підняла на нього очі.

— Річ у тім, що я зовсім тебе не знаю, — повільно проказала вона. — Взагалі, не знаю, чи хлопці вміють тримати язика за зубами. Якби я тобі довірила одну таємницю… ти б її зберіг? Бо якщо хтось довідається… навіть не хочу про це думати… просто не знаю, що зі мною тоді буде! — палко завершила вона.

Дікен ще більше розгубився. Тоді провів рукою по голові і спробував зібратися з думками.

— Знаєш, якби я ото розбазікував все, що знаю про лисячі нори і про пташині гнізда, то не знаю, чи на цілім пустищі щось би ся втримало. Деяким хлопчиськам тільки скажи — відразу йдуть шкоду робити. От і подумай, чи вмію я мовчати, — спокійно мовив він.

Почувши це, Мері мимовільно схопила Дікена за рукав.

— Слухай, я вкрала той сад, — випалила. — Він не мій. Він нічий. Всі його покинули, ніхто не доглядає, навіть ніхто не заходить. Може, там усе вже погинуло, не знаю.

Дівчинка страшенно хвилювалася.

— Але ніхто, ніхто не може його в мене забрати! Нікому не віддам! Крім мене, ніхто його не доглядає. Як вони могли так з ним вчинити? Як могли чекати, поки він загине? Замкнули і покинули напризволяще, — вимовила обурено, а тоді затулила руками лице і вибухнула плачем.

Небесно-сині Дікенові очі зробилися зовсім круглі.

— О-ох! — вирвалося у нього. Він співчутливо потиснув руку Мері.

— У мене тут нікого нема. Я геть сама, — крізь сльози вимовила дівчинка. — І от, знайшла цей сад. Вони не можуть його в мене відібрати. Там живе малинівка. Її ж звідтам не виганяють — живе собі. І мене не можуть.

— То де ж він? — тихо спитав Дікен.

Мері витерла сльози і рвучко підвелася з колоди.

— Ходім, зараз покажу, — рішуче сказала вона.

Дівчинка вивела його на доріжку попід стіною, порослою плющем. Дікен був дуже серйозний і зосереджений: хлопець розумів, яку велику таємницю довіряє йому Мері. Він ступав майже нечутно, так, ніби наближався до лисячої нори чи пташиного гнізда. Та ось Мері з доріжки повернула до стіни, зупинилася перед нею і підняла плющ. Очі Дікена широко розкрилися: під плющем ховалася хвіртка. Мері сягнула до кишені по ключ, відімкнула замок — і хвіртка повільно відчинилася. Діти увійшли досередини.

— Ось він, мій потаємний сад, — з гордощами промовила вона, обводячи все рукою. — Я хочу, щоб він ожив. Більше нікому про нього дбати.

Дікен захоплено роззирнувся довкруж.

— О-ох! — прошепотів. — Ту’ як в казці.

Якийсь час Дікен стояв мов зачарований. Потім ступив крок і поволі пішов уперед, жадібно вбираючи очима все, що відкривалося по обидва боки стежки: дерева, обплутані пагонами різних в’юнких рослин, альтанки із хвойними деревами, високі насипи для квітників.

— Ніколи не думав, що зобачу це місце, — нарешті вимовив пошепки.

— Ти знав?! — вигукнула Мері.

Хлопець зробив їй знак.

— Тре’ говорити тихо, — сказав він, — інакше нас почують.

— Ох, я забула! — злякано вимовила Мері, закривши рукою рот. — То ти знав про цей сад? — знову спитала вона, опанувавши себе.

Дікен кивнув.

— Марта говорила мені, що в тім маєтку десь є покинутий сад і нікому не вільно туди увійти, — відповів він. — Ото ми собі і гадали, як він виглядає.

Хлопець зупинився, придивився до сплетіння гілок побіч себе і задоволено посміхнувся.

— О, най тілько завесніє і ту’ ся появлять гнізда, — сказав він. — В цілій Англії годі знайти безпечніше місце для птахів, ніж ту’. Ніхто про нього не знає, ніхто ту’ не ходить. Що може бути ліпше для птахів? Цікаво, чому пташки з пустища сюди ся не перенесли? Ту’ їх би ніхто не потурбував.

Мері знову вхопила його за руку, навіть цього не помітивши.

— А троянди будуть? — прошепотіла вона. — Вони живі? Ти можеш подивитися?

— Ая’, можу, — кивнув головою Дікен.

Він підступив до найближчого дерева, вкритого лишайником і плющем, і витягнув складаного ножика.

— Тре’ пообтинати сухе галуззя, — пояснив він. — О, диви: ті гілки сухі, а ота — молода. Певно, торік виросла. Бачиш, кора на ній пружна і ледь-ледь зеленкувата, не така, як на сухих.

Мері благоговійно торкнула гілочку.

— Оця? — спитала. — Оця жива? Справді?

Дікен усміхнувся.

— Так, вона жиє, як ми, — мовив він.

Мері знала від Марти: «жиє» означає «живе».

— Як гарно, як гарно! Вона жива! — пошепки вигукнула дівчинка. — Хочу, аби всі вони ожили. Ходім, оглянем тут усе, то й покажеш мені, скільки є живих.

Вона аж засапалася — так хвилювалася. Дікен теж був схвильований. Вони переходили від дерева до дерева, від куща до куща. Дікен обрізав сухі гілки і показував їй живі. Дівчинка була на сьомому небі від щастя. Тепер вони обстежували троянди.

— Слабші кущики, звісно, погинули, — говорив він, — а ті, котрі сильніші, то он як розбуялися. Тре’ пообтинати їх, аби молоденькі гілки мали місце. Диви’ сюди! — хлопець нагнув грубу гілку, яка здавалася сухою. — Виглядає як суха, але чекай, зара’ зроблю надріз внизу, то зобачим.