Чтение онлайн

Дікен став навколішки і надрізав гілку над самою землею.

— Ну от! — тріумфально вигукнув він. — Я ж казав. Подиви’.

Мері теж опустилася на коліна, намагаючись зрозуміти, що побачив Дікен.

— Як кора на надрізі зелена і появляє’ся сік, о, бачиш, то воно жиє, — пояснив він, показуючи їй краплину. — Котре галуззя вже всохло, то воно і всередині сухе, тому легко ся ламає. А ту’ коріння моцне, кущ жиє. Як ще обкопаєм довкола, то вліті будем мати море троянд, — впевнено мовив він, показавши очима на гіляччя над собою.

Діти невтомно працювали, поволі посуваючись по саду. За якихось пів години вже й Мері вміла відрізняти живі гілки від сухих. У цій роботі їм дуже придалися заступ, мотика і вила. Дікен показав дівчинці, що вилами зручно обкопувати коріння, аби рослини мали чим дихати.

Коли вони взялися до найбільшого трояндового куща, хлопець раптом нахилився, зацікавлено щось розглядаючи. Тоді обернувся до Мері і захоплено показав на оброблений клаптик з тендітними паростками.

— Слухай, а то чия робота? — здивовано спитав він. — Хто то зробив?

— Я, — з гордощами відповіла дівчинка.

— Оце так! А Марта писала, що ти нічо’ не вмієш і на землі ніколи не працювала, — вигукнув він.

— То правда, — хитнула головою. — Але коли знайшла ті паростки, то подумала, що їм нема як рости, бо скрізь торішня трава. Тому я звільнила для них місце. Навіть не знаю, які це квіти.

Дікен підійшов і опустився на коліна перед паростками, сяючи посмішкою.

— Ти все зробила як належить, — сказав він. — Садівник би ліпше не нарадив. Тепер вони аж до неба виростуть, як ті чарівні боби у казці про Джека. То є крокуси і підсніжники, а ту’, — показав на інший клаптик, — білі нарциси, а тута жовті. Чекай-чекай, скоро буде на що ся подивити, як зацвітуть.

Він бігав від одного розчищеного клаптика до другого.

— Для такої малої, як ти, ту’ було до біди роботи, — з повагою вимовив він, змірявши її поглядом.

— Я вже сильніша, і трохи погладшала, — посміхнулася Мері. Їй було приємно почути таку похвалу від Дікена. — Раніше мене все стомлювало і дратувало. А тут і втоми не відчувала, тільки б той запах нюхала, як ото землю копаєш.

— Так, нема нічо’ ліпшого, як запах свіжої землі. І трави, і вересу, — поважно похитав головою Дікен. — Тепер ти он яка рум’яна, як попрацювала троха. І сили наберешся. Я також дуже люблю, як пахне земля. Особливо коли падає дощ. Я тоді лягаю під кущем і слухаю, як краплі падають на верес, і втягую у ніздрі ці пахощі. Мама каже, що в мене такий чутливий ніс, як у зайця.

— А ти що, не мерзнеш? — здивовано зиркнула на нього Мері. Такого чудного і милого хлопця вона ще не бачила.

— Нє, — відповів він, усміхаючись. — Холод мене не дожене, бо я гасаю по пустищі як заєць. Мама каже, що за дванадцять років я стільки часу провів на свіжому повітрі, що жодна болячка мене не возьме. Отак!

Увесь цей час Дікен працював і говорив, Мері також не відставала і завзято орудувала вилами або лопаткою.

— Та-ак, ту’ роботи є досить! — врешті протягнув хлопець, випроставшись і обвівши поглядом все довкола. — Ну певно, десять років… За один день не дамо ради.

— А ти ще прийдеш мені допомогти? — благально вимовила Мері. — Я також буду старатися, буду робити все, що скажеш — копати, полоти. Дікене, прийдеш?

— Ая’. Можу приходити сюди хоч кожен день, чи дощ, чи сонце, — впевнено сказав хлопець. — Та то найліпша забава — сховатися ту’ і рятувати сад.

— Коли ти… коли ти допоможеш мені його оживити, то… навіть не знаю, як тобі віддячитися. Що я можу зробити для тебе, Дікене? — зворушено спитала Мері.

— Зара’ скажу, — посміхнувся Дікен. — Можеш ліпше їсти, аби набратися сили, ну і ще навчитися пташиної мови, аби говорити з малинівкою, як я. І тоді нас звідси віником не виженеш — так нам буде ту’ файно.

Дікен ще раз обійшов усе довкола, замислено роздивляючись дерева і кущі.

— Слухай, давай не будем ту’ все підстригати, як у решті садів, — звернувся до неї. — Най воно росте собі як хоче, най ся в’є, переплітає — так набагато гарніше, правда?

— Звичайно, звичайно, — схвильовано мовила Мері, — нічого ми не будемо підстригати, інакше він стане звичайним і зовсім не нагадуватиме потаємного саду.

Дікен замислено провів рукою по волоссю.

— Ту’ і так скрізь загадки, — мовив він. — Бо виглядає, що, крім малинівки, за десять років ту’ таки хтось бував.

— Але хвіртка була зачинена, а ключ закопано, — здивувалася Мері. — Хто ж міг сюди потрапити?

— Твоя правда, — погодився Дікен, — тому й кажу: дивне то місце. Все одно, диви: ту’ гілки обрізалися два або три роки тому, а ту’ — зо п’ять.

— Як таке могло бути? — спантеличено спитала Мері.

Дікен ще раз оглянув трояндовий кущ, а тоді похитав головою.

— Ото мене й цікавить, — відповів він.

Далі вони пішли розчищати землю під квітник. Мері відчула, що скільки житиме — не забуде того дня, коли ожив її сад. Так-так, їй видавалося, що саме цього ранку він ожив. Коли вони вже мали висіяти насіння, дівчинка згадала собі пісеньку, якою її дражнив Безил.

— А тут є якісь квіти, які були б подібні на голівки осоту? — спитала вона.

— Може, лілеї, або дзвіночки, — відповів Дікен, роблячи рядки.

— Добре, я сама їх хочу посадити, — сказала Мері.

— Лілеї ту’ є, я бачив. Але вони ростуть занадто густо — тре’ розсадити, тоді їх буде скрізь повно. А інші квіти зацвітуть щойно на другий рік, тре’ чекати. Можу хіба принести тобі розсаду з нашого городу. Чому ти про них питаєш?

Тоді Мері розповіла йому про Безила з Індії та його братів і сестер, про те, що ненавиділа їх, бо вони прозивали її «А-міс-Мері-вічно-проти».

— Так, витанцьовували кругом мене і співали:

Мері нахмурила брови і з силою загнала лопату в землю.

— Вони ще впертіші за мене, ті дітиська. То ось, хочу їм наперекір зробити справжній квітник, і хай там будуть квіти, які подібні до осоту!

Дікен засміявся.

— Ох, та годі тобі вже, — вимовив хлопець, розрубавши заступом чорну скибу. Мері помітила, як він вбирає ніздрями цей запах. — Ну чого вже ся хмурити? Що було, то минуло. Коли ту’ все зацвіте, коли пташки заспівають з кожного куща, ти що, будеш ото ходити і згадувати, як тебе дражнили в Індії?!

Вислухавши це, Мері перестала супитися і нахилилася, щоб висіяти насіння.

— Дікене, ти такий милий, — мовила вона. — Мушу сказати, що ти став п’ятою людиною, до якої я маю симпатію. Якби колись мені сказали, що у мене буде аж п’ятеро друзів, то я б і не повірила.

Дікен сів навпочіпки, як це робила Марта, коли чистила решітку.

— П’ятеро? — перепитав він. — І хто ж решта четверо?

— Твоя мати, Марта, тоді малинівка і Бен Везерстаф, — Мері по черзі загинала пальці.