Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма
Шрифт:
Чтобы «людомор не брехав», дадим слово другому - самому автору поэмы «Гайдамаки» (1841). Шевченко позже вспоминал о том, как в Академии художеств в мастерской Карла Брюллова «задумывался и лелеял в своем сердце Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков». Эти последние убивали поляков и евреев, мужчин и женщин, маленьких детей и стариков. Их «подвиги» описаны в разделе поэмы «Бенкет в Лисянці»:
Найшли льохи, скарб забрали, У ляхів кишені Потрусили та й потягли Карати мерзенних У Лисянку… … Смеркалося. Із Лисянки Кругом засвітило: Ото Гонта з Залізняком Люльки закурили. Страшно, страшно закурили! І в пеклі не вміють Отак курить. Гнилий Тікич Кров'ю червоніє. Шляхетською, жидівською; А над ним палають І хатина, і будинок; Мов доля карає Вельможного й неможного. А серед базару Стоїть Гонта з Залізняком, Кричать: «Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись!» І діти карають. Стогнуть, плачуть; один просить, Другий проклинає; Той молиться, сповідає Гріхи перед братом, Уже вбитим. Не милують, Карають завзяті. Як смерть люта, не вважають На літа, на вроду; Шляхтяночки й жидівочки. Тече кров у воду. Ні каліка, ані старий, Ні мала дитина Не остались, - не вблагали Лихої години. Всі полягли, всі покотом; Ні душі живої Шляхетської й жидівської. А пожар удвоє Розгорівся, розпалався До самої хмари. А Галайда, знай, гукає: «Кари ляхам, кари!» Мов скажений, мертвих ріже, Мертвих віша, палить. «Дайте ляха, дайте жида! Мало мені, мало! Дайте ляха, дайте крові Наточить з поганих! Крові море…мало моря…»Или раздел «Гонта в Умані»:
Минають дні,минає літо, А Україна, знай, горить; По селах голі плачуть діти - Батьків немає. Шелестить Пожовкле листя по діброві; Гуляють хмари; сонце спить; Ніде не чуть людської мови; Звір тільки виє по селу, Гризучи трупи. Не ховали, Вовків ляхами годували, Аж поки снігом занесло Огризки вовчі… Не спинила хуртовина Пекельної кари: Ляхи мерзли, а козаки Грілись на пожарі. …Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть: а згадаєм - Так було і в Трої. Так і буде. Гайдамаки Гуляють, карають; Де проїдуть - земля горить, Кров'ю підпливає.Ну уж, если в Трое «так було», то нам не годится отставать от эллинов-язычников. У нас будет так же. Или похуже (страшен украинский бунт, бессмысленный и беспощадный). Хотя куда уж хуже? В Умани, например, была католическая школа. Так
…гайдамаки Стіни розвалили, - Розвалили, об каміння Ксьондзів розбивали, А школярів у криниці Живих поховали. До самої ночі ляхів мордували Душі не осталось… В общем, на славу …погуляли гайдамаки, Добре погуляли: Трохи не рік шляхетською Кров'ю напували Україну, та й замовкли - Ножі пощербили. Нема Гонти; нема йому Хреста, ні могили. Буйні вітри розмахали Попіл гайдамаки, І нікому помолитись, Нікому заплакать. Розійшлися гайдамаки, Куди який знає: Хто до дому, хто в діброву, З ножем у халяві, Жидів кінчать. Така й досі Осталася слава.Та еще слава… Каково же отношение автора к тем событиям?
Гомоніла Україна, Довго гомоніла, Довго, довго кров степами Текла - червоніла. І день і ніч ґвалт, гармати; Земля стогне, гнеться; Сумно, страшно, а згадаєш - Серце усміхнеться.Общий итог «гайдамаччини» положительный: сердце кобзаря улыбается.
Теперь не то - тяжко стало: А унуки? Їм байдуже, Панам жито сіють. Багато їх, а хто скаже, Де Гонти могила, Мученика праведного Де похоронили? Де Залізняк, душа щира, Де опочиває? Тяжко! Важко! Кат панує, А їх не згадають.В чем же причина тех рек крови?
Болить серце, як згадаєш: Старих слов'ян діти Впились кров'ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти.Сердце улыбалось, теперь болит. В сумме получается какая-то болезненная улыбка. Виноваты во всем католики (ксендзы, иезуиты, униаты). Но не поляки (хотя как отличить поляка от католика?).
В 1847 году написано обращение «Полякам»:
Ще як були ми козаками, А унії не чуть було, Отам-то весело жилось! Братались з вільними ляхами… … Отак-то, ляше, друже, брате! Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели, А ми б і досі так жили. Подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай.До унии и следующей за ней освободительной войны с Польшей украинцы жили под властью Речи Посполитой, а казачество мечтало попасть в реестр, чтобы быть частью «ясновельможного панства» и таким образом брататься «з вольними ляхами» за счет труда украинских холопов. Это и был тот «тихий рай», по которому тоскует наш герой.
Странное дело. Русские - тоже «старих слов'ян діти»;такие же православные, как и украинцы; никогда не навязывали им чужой веры; не было у них ни иезуитов, ни униатов. И тем не менее в стихах Тараса Шевченко не только выражения «друже, брате москалю», но и слова доброго о русских не найти.
Русские - это недоумки, которые даже солнцем недовольны (по словам ненавидящего их кобзаря):
Сини мої, гайдамаки ! Світ широкий, воля, - Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі. Сини мої невеликі, Нерозумні діти, Хто вас щиро без матері Привітає в світі? Сини мої! орли мої! Летіть в Україну, - Хоч і лихо зустрінеться, Так не на чужині. Там найдеться душа щира, Не дасть погибати, А тут…а тут…тяжко, діти! Коли пустять в хату, То, зустрівши, насміються, - Такі, бачте, люди: Все письменні, друковані, Сонце навіть гудять: «Не відтіля, - каже, - сходить, Та не так і світить; Отак, - каже, - було б треба…» Що маєш робити? Треба слухать, може, й справді Не так сонце сходить, Як письменні начитали… Розумні, та й годі! А що ж на вас вони скажуть? Знаю вашу славу! Поглузують, покепкують Та й кинуть під лаву.Русские, наверное, рассказывали ему про Коперника и гелиоцентрическую систему. А он не поверил. Но мы видели, что есть и украинцы, у которых многие «подвиги» гайдамаков ничего, кроме отвращения, не вызывают. Однако кобзарю они не указ. Он советуется ни больше ни меньше, как с самой Украиной:
А ти, моя Україно, Безталанна вдово, Я до тебе літатиму З хмари на розмову… Порадимось, посумуємо, Поки сонце встане: Поки твої малі діти На ворога стануть.А иначе
За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра? …заснула Вкраїна… … в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила… Я посію мої сльози, Мої щирі сльози. Може, зійдуть і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане, Гниле серце, трудне, І вицидять сукровату, І наллють живої Козацької тії крові, Чистої, святої!!! …Нехай гинуть У ворога діти… (1844)Желать смерти не только врагам, но и их детям… И это писал христианин? Вместо «возлюбите врагов своих «- «уничтожайте врагов своих вместе с детьми.» Такое было у него «христианство.»
У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує… …А той нишком у куточку гострить ніж на брата. (1844)Последние слова, судя по всему, автобиографичны. Без устали внушает он землякам:
…вражою злою кров'ю волю окропіте…Кто были эти враги - мы уже видели. Впрочем, и среди земляков многие достойны истребления:
А у селах у веселих І люди веселі. Воно б, може, так і сталось, Якби не осталось Сліду панського в Украйні. (1848)Ну и не осталось. Давно уже не осталось. А где же они, веселые люди в веселых селах? Вопрос, конечно, риторический, ибо отвечать некому. У Шевченко же сомнений не было: истребление помещиков - это благо. Поэтому все сцены кровавых расправ у него звучат мажорно: