Чтение онлайн

— Ви смілива людина, гер Спичак! — насмішкувато мовив Дітмар.

— Мені нічого втрачати, — в тон йому відповів арештований.

— Отут я з вами не згоден, — жваво заперечив Дітмар. — Ви маєте можливість стати багатою і шанованою людиною.

— Я вже чув цю пісню, — байдуже кинув Спичак.

— Сьогодні з вами розмовляє генерал німецької армії. І я зумію дотримати свого слова. Слухайте мої пропозиції. До речі, це остання розмова. Або ви приймаєте наші умови, або завтра на світанку будете розстріляні.

— Я вам відповім наперед, — зневажливо відказав Спичак, — що ніяких умов і пропозицій фашистів не приймаю.

— Хай і так, — погодився Дітмар, — але я все-таки висловлюю наші пропозиції. Нам відомо, що ви заховали п'ятдесят два кілограми золота і десять мільйонів карбованців паперових грошей. Ми затримали вашого шофера, якого ви відпустили додому, і самі повели машину. Він про все розповів під час допиту. Якщо покажете нам місце, де сховано скарб, вам буде гарантоване життя. Ми дамо вам паперові гроші, десять кілограмів золота і переправимо вас на територію нейтральної Швейцарії. Звичайно, при умові, що ви ніде не промовитеся про нашу угоду.

Дітмар помовчав, потім продовжив загрозливо:

— Якщо ж не приймете наших умов, то, повторюю, будете розстріляні завтра на світанку. Подумайте і зробіть вибір. Сьогодні ще маєте можливість зробити його — завтра буде пізно.

— Я вже давно зробив вибір, — спокійно відповів арештований. — Вибір остаточний і безповоротний. Золота я вам не віддам! Не бачити вам його, як власного вуха.

— Поясніть мені ваше рішення, — мовив Дітмар. — Невже чуже золото має для вас більшу цінність, ніж власне життя?

— Золото не моє, а державне, — пояснив Спичак. — Я керуючий державним банком і відповідаю своїм життям, честю, совістю за доручені мені цінності.

— Ви комуніст? — запитав Дітмар.

— Так, комуніст-ленінець, — з гордістю відказав Спичак — учасник штурму Зимового палацу, воював з кайзерівцями в 1918 році. Я завжди чесно виконував свої обов'язки і виконаю їх до кінця. Зрадником ніколи не стану.

— Така вірність своїм ідеалам похвальна, — стримано сказав Дітмар, — але все повинно мати розумні межі. Я не залякую вас, Спичак, але завтра ви будете обов'язково розстріляні. Зважте, що життя дається людині лише один раз. Це істина, яку ніхто не спроможний заперечити. Чи згодні ви зі мною?

— Звичайно.

— От бачите, — почувся задоволений голос Дітмара, — наші погляди збігаються. Адже факти — вперта річ, і заперечувати їх неможливо.

У Зоряній клацнула запальничка, і Дітмар сказав:

— Можливо, і ви запалите, Спичак? До ваших послуг чудові гаванські сигари. Сьогодні ми воюємо з Америкою і палимо заокеанські сигари. Ви економіст, зробіть потрібний висновок з цієї дрібниці.

— Я не палю, дякую.

На якусь мить запанувала мовчанка.

— Так на чому ми зупинилися? — знову почав розмову Дітмар.

— Ви сказали, мій генерале, — поквапливо нагадав Маєр, — що заперечувати очевидні факти неможливо.

— Саме так, — проказав Дітмар. — Ви, Спичак, погодилися, що життя людині дається лише один раз. І якщо не пристанете на наші умови, завтра будете мертві. Ваш труп закопають у якомусь глухому закутку, зрівняють землю, і ніхто не згадає, що жив колись на землі Корній Спичак і поліг смертю, рятуючи чуже золото. А ваші діти виростуть сиротами, житимуть в холоді і голоді, бо їх батько не думав про їх майбутнє. Ви згодні зі мною, Спичак?

Спичак відповів:

— Не згоден, мої діти знатимуть: їх батько поліг за Радянську владу, лишився їй відданим до кінця. Вони будуть гордитися своїм батьком.

— Даремно ви сподіваєтеся на таке, Спичак, — заперечив Дітмар, — даремні ваші надії. Я накажу надрукувати в окупаційних газетах повідомлення про передачу німецькій адміністрації значних цінностей керуючим банком Корнієм Спичаком, якому за цей вчинок виділено щедру нагороду і надано можливість проживати на території Німеччини, оскільки він боїться помсти більшовицьких агентів. Надрукуємо й фото: ви в оточенні німецьких офіцерів передаєте золото представникам окупаційних властей. І ваших дітей знайдуть на Уралі. Навіть на Північному полюсі. І тінь вашої мнимої зради впаде на весь ваш рід.

— Хай і так, — почулася тверда відповідь Спичака, — але золота я вам не віддам. Нехай я буду вважатися зрадником своєї Батьківщини, але не стану ним насправді.

— Це героїчна позиція! — глумливо прогудів Дітмар. — Але я не розумію, в ім'я чого ви так безглуздо жертвуєте своїм життям, майбутнім своїх дітей?

— В ім'я Радянської Батьківщини!

— Непереконливо, — заперечив Дітмар. — Яке відношення мають між собою золото, ваше життя — і Батьківщина?

— Пряме, — переконано відповів Спичак. — Вам не дано цього збагнути.

— Чому? — вихопилось у Дітмара.

— Ви, буржуа, капіталісти, вважаєте себе центром всесвіту. Для вас основне — гроші, золото, власне благополуччя. Влада і розкоші — мета вашого життя.

— Що ж є метою вашого життя? — розлючено процідив Дітмар.

— Благополуччя мого народу, — відповів Спичак, — і моїх дітей в тому числі. Я, вчорашній раб, здобув волю. І я знаю їй ціну. Я став господарем своєї землі. І захищаю її, як можу і як умію. Тільки вам цього не збагнути! Сліпій людині не можна розповісти, який вигляд має сонце, і глухий ніколи не зможе отримати насолоду від музики.

— Все це лише красиві слова! — розсердився Дітмар. — Я настійно вам раджу скористатися нашою пропозицією. Совість, честь, обов'язок нічого не варті, коли йде мова про збереження власного життя. Невже ви не можете збагнути цієї простої і незаперечної істини? Даю вам слово німецького офіцера, що завтра ви вже будете трупом. Як правило, від мертвих лишається горбок землі, могила. Від вас не залишиться нічого. Ви зникаєте безслідно, хоча могли б жити в розкошах та достатку. Даю вам останній шанс.

— Я не можу зрозуміти вас, а ви не спроможні збагнути моїх поглядів, — зневажливо кинув Спичак, — бо говоримо ми про зовсім різні речі. А раз так, то й нема нам про що говорити. Золото ви не одержите! Це я вам заявляю напевно! Комуніст ніколи не стане зрадником.

Дітмар розлючено наказав Маєру:

— Вивести! І розстріляти зараз же!

Маєр викликав варту.

— Вивести і розстріляти негайно! Про виконання наказу доповісти!

— Фанатик! — обурено вигукнув услід Спичаку Дітмар. — І всі вони в переважній більшості фанатики. Солдати, партизани, підпільники, жінки і діти вмирають і лишаються вірними своїй ідеї, більшовикам. Вони отруєні ними, всі як один. Цей в'язень поводився так, ніби взагалі не боїться смерті. Але ж він напевне хоче жити! Молодий, дужий, повний сили. І спокійно пішов на видиму смерть! Єдиний дійовий засіб боротьби з такими фанатиками — їх повне знищення. Повне! Тут я цілком згоден з Гітлером. Але ж їх двісті мільйонів. Практично знищити за короткий час таку масу населення неможливо. Для цього потрібно не менше як десять років. Ми не можемо мати цей час. І ми програємо цю війну. Правильніше, ми вже її програли.