Чтение онлайн

Капітан став зручніше над прірвою, гукнув до нього, щоб він пильнував, аби не зачепитися десь за виступи, й почав поволі вибирати мотузок.

— Тебе, Граматику, тягти неважко, наче відро з водою, — весело промовив Капітан, радий, що їхня пригода щасливо кінчається, а тоді уважніше подивився на товариша, який уже був під самим верхом, і ойкнув: — Таж тебе геть усього…

Під голуб…м небом, на однаков…й відстані, братов… зошити, з перш…ми променями, при м’як…й посадці, інш…м разом, в усяк…й справі, рішуч… дії, з працююч…ми робітниками, в чуж…х краях, умираюч… дерева, тих…й гомін, широк…м полем, на вузьк…й стежці, далек…м друзям, в абияк…м ділі, у легк…м одязі, довг…м днем, освіжаюч… подихи вітерцю, гаряч…х почуттів, інш…й людині, найвищ… гори, евкаліптов… гаї, співаюч…х птахів, египетськ… піраміди, друг…й рік, з блискуч…м успіхом, з могутн…м піднесенням.

Ключ.У закінченнях прикметників, порядкових числівників, займенників та дієприкметників (а всі вони відмінюються, як прикметники) замість крапок встав букву иабо і. Випиши підряд у стовпчик лише ті слова, у які вставлено букву і. З їхніх перших букв складеться два важливих слова, що їх сказав Капітан.

Щойно конвоїр відійшов, як інші роботи почали складати поруч 8 Незнайком і на нього балки та рейки, мовби він теж був якимось шматком заліза.

Незнайко відкотився трохи й спробував підвестися. Але зробити це зі зв’язаними руками йому ніяк не вдавалося. Він і підгинав ноги, і перевертався з боку на бік, і впирався головою в місячний грунт, проте нічого з цього не виходило.

Знесилившись, він притих на хвилину. Якийсь робот знову підкотив його до купи залізяччя. І тут Незнайка почали обсідати невеселі думки. Досі нічого такого не думав, може, й через страх, а тепер, коли перший страх минув, його охопила тривога.

“…Зрештою, померти не страшно, — переконував себе Незнайко. — Це, мабуть, те саме, що заснути — і не бачити, не чути нічого… А мені й справді хочеться спати. Удома вже, напевно, ніч, усі поснули… Заплющити очі — і спати. Але тоді ніхто не дізнається, яка загроза нависла над Келебердою, над Землею. Ні, треба будь-що-будь утекти й розказати хлопцям про все… про того божевільного… Вони щось придумають…”

Незнайко знову став соватися сюди-туди по стоптаній роботами місячній поверхні. І враз відчув, що капроновий мотузок попускає, і петля розслаблюється. Він поволі витягнув одну руку, потім уже легко — й другу. Перечекав, коли близько не залишилося жодного робота, й підвівся. Мотузок упав у пилюку. Незнайко переступив через нього, нагнувся, підняв й машинально поклав до кишені. Трохи відійшов убік — ніхто його не затримував. Тоді зробив ще кілька кроків — роботи однаково займалися своєю справою.

“Вони, мабуть, роблять тільки те, що їм наказано, — здогадався Незнайко, — все інше їх не цікавить. Це добре. Отже, ті роботи, які працюють, не страшні, я їм не потрібний. Остерігатися треба тих, що тиняються без діла”.

Повертатися назад повз ракету, коло якої стовбичив вартовий і в якій, ніби той павук, зачаївся чоловічок з цапиною бородою, Незнайко побоявся. Він повернув праворуч, проти сонця, й побрів за одним із роботів, намагаючись не відстати від нього й не випереджувати його.

Ліворуч чорніла велика кругла улоговина, оточена невисоким валом. У її центрі підносилась якась широка циліндрична, неначе вкорочений заводський димар, похилена в бік земного диска споруда. Роботи розбирали навколо неї риштовання. А над нею сяяла Земля, мов зарум’янений коровай.

Радість від того, що нарешті визволився з пут, трохи вляглася, і Незнайко тепер з тривогою подумав, як же він сам знайде дорогу до свого корабля. “Ага, коли я з Другом ішов, то Земля висіла в мене перед очима. Треба, отже, так повернутися, щоб вона тепер була за спиною. Але коли мене ніс людолов, то сонце сліпило мені очі…”

Незнайко відділився від робота й повернув праворуч попід горою, налягаючи на ноги, щоб скоріше відійти від небезпечного місця. Зараз сонце гріло його в лівий бік. Він оглянувся: Земля залишилася позаду. “Якби натрапити на свій слід, тоді б легко було дістатися до корабля”. Але слідів тут було багато. І його пробирав страх: ану ж знову зненацька вирине той циліндроголовий людолов.

Він ішов і зиркав то в один, то в другий бік, то позад себе, готовий першої-ліпшої миті присісти за горбиком’чи впасти ниць у місячний пил.

“А може, хлопці, якщо з ними нічого не сталося, сіли в корабель і дременули назад на Землю? Побачили, що тут небезпечно, і вирішили не гаяти часу, а мене покинули…”

Сльози виступили в нього на очах, він хотів утерти їх і тільки стукнув кулаком по заборолу.

“Ні, не може цього бути. Капітан і Граматик не такі, з ними можна хоч на край світу — вони ніколи не залишать людину в біді”.

А довкола — одноманітна порожнеча: ні деревця, ні кущика, ані травинки. Тільки попіл буро-коричневий і чорна стежка посеред нього — аж до самого чорного обрію.

“День чи ніч зараз на Місяці? І ніби день, бо сонце палахкотить у небі, і ніби ніч, бо небо чорне і всіяне зорями. З одного боку пече, мало скафандр не розплавиться, а з другого — мороз тріскучий. Усе не так, як на Землі…”

Незнайкові нараз впали в очі сліди, які, як йому здалося, вели в той бік, де залишився пес. З Другом не було б так страшно. І вони б скоро знайшли корабель. Незнайко вже навіть був рушив ними, та раптом зупинився: а якщо цей робот-людолов знову чатує там? Вдруге на аркан попадатися він не хоче. Від згадки про це йому аж мороз поза спиною пішов. І він вирішив іти навпрошки.

“Так, ніби в схованки граюся, — подумав Незнайко, поволі забуваючи, де він і що з ним. — Тільки той, хто пішов шукати, невідомий мені. І я не знаю, куди він подався… Попіл, попіл, попільниця, а де твоя журавлиця? Попід небом літала, головою кивала. Кив-кив, не кивай, а ти з города тікай!”

Це було на канікулах після якогось класу. Саме довкола буяла зелень, червоніли вишні, достигали соняшники. А вони гралися в схованки на Граматиковому подвір’ї.

Коли жмурився, здається, Федько, Незнайко заховався в борозні між картоплею під гарбузовим листям. Терпко пахло ботвиння. То дужчали, то зовсім згасали голоси. Монотонно гудів джміль, перелітаючи з квітки на квітку. Усе заколисувало його — і він заснув.

Один за одним жмурилися хлопці й дівчата, а Незнайка все нема й нема. Хтось навіть сказав, що він додому пішов. Це так йому потім розповідали. А було вже під вечір. То Граматик побіг до них подивитися, чи справді Незнайко вдома. А тоді всі стали шукати його. Поламали стебла кукурудзи, потоптали картоплю, порвали гарбузове огудиння, а таки знайшли.

Граматикова мати казала, що якби він був переночував у борозні, то міг би тяжко захворіти. Вона нагримала на хлопців, що столочили город, але й похвалила їх, що не кинули товариша напризволяще.