Чтение онлайн

І знову була пізня осінь. Уже й картоплю викопали та звезли додому. По голих полях тільки вітер гуляв у безмежній сваволі. Відлетіли у вирій дикі гуси. Косяки журавлів зникли за обрієм. Тиша западала скрізь. У селі гегали гуси, наче й вони збиралися відлітати. Хмари пливли низько над землею. З них врядигоди злітали перші порошинки снігу.

До лісничівки приїхали гості, наповнили її гамором та шумом, а потім пішли на лови дивів. Одинця, що на нього мали полювати, лісничий добре знав. Він був відважний і навіть не ховався перед людьми. Підчас обходу лісу пан Вірстюк не раз трапляв на сліди цього велетня та дивувався їхній величині. Співак обнюхував їх і погрозливо гарчав. По його спині пробігала хвиля нервового збудження. Тоді скалив зуби, і мабуть пригадавши собі свої рани, скавулів та скаржився.

— Гей, приятелю, не одної біди ти вже зазнав, і треба тобі бути дуже обережним, — говорив до пса пан Вірстюк.

Так прийшов час на лови цього звіря. Розбоя вже давно не стало між живими. Минулої осени роздер його див. Хоч який досвідчений був пес, але не врятувався. Перед у ловах вів тепер Співак. Він був у розквіті сил, його зручність і обережність запевняли успішне полювання. А проте — хто знає?..

І знову Співак виполохав звіря та гнав його з гущавини. Знаючи ворога, він робив це із завзяттям та ненавистю. Іноді старався укусити дикові ногу, чи стегно. Але ж зараз же відскакував та дожидав, щоб див знову почав утікати. Тоді кидався за ним, і скеровував його біг у напрямі, де були стрільці. Так вони ганяли лісом, аж поки не опинились над млакою. І тут сталося щось несподіване: серед погоні дик раптом спинився й черкнув зубом, відкинувши Співака. Пес пробіг ще пару кроків, і впав на землю, жалісно виючи. Пан Вірстюк застав його конаючим. Дик розпоров Співакові живіт та подер кишки. Підчас останнього бігу вони замоталися об кущ ялівцю та ще гірше порозривалися. Безпомічний, лежав пес на землі. Пан Вірстюк став біля нього навколішки та здавленим голосом прощався із своїм другом. Він гладив його голову та говорив ніжно:

— Прощай, мій дорогий приятелю! Стільки літ ми прожили разом, а оце тепер смерть досягла тебе.

Співак підніс голову та зараз же вона знову впала на землю. Його передні лапи напружились, наче до бігу. Та вже він не бігтиме. Декілька корчів, і лапи знерухоміли. Ціле тіло також напружилося й застигло.

Пан Вірстюк стояв над мертвим Співаком, з очей його мимохіть текли сльози. Гриць, що надійшов у ту пору, тільки похитав головою:

— Отож, по всьому, небоже! Уже ти більше не підеш на лови із своїм паном!

А потім, звертаючись до лісничого, додав:

— Шкода пса! Добрий був. Та що вдієш, лови — це війна, а для пса — особливо. То вже йому ліпше згинути на війні, як десь хиріти та здихати від старости.

Так Співак поляг у чесній боротьбі з міцним ворогом. Та його ніхто й ніколи не забуде в лісничівці.

Під чорним лісом, на галявині, далеко від села, стояла самітня, бойківська хатка. Була така стара, як господар, а, може, ще старіша. Напевне, старіша, бо ж давніше будували у нас, на бойках, хати з міцного дерева, і вони переходили з роду в рід. У них родилися і вмирали цілі покоління. Спершу, це були курні хати, тобто не мали коминів, і дим з ватри клубочився під сволоком. Він надавав своєрідного запаху хаті: пахнув живицею. Люди казали, що це дим зберігає хату з покоління в покоління. Потім уже люди стали будувати хати з коминами та крити їх гонтами, або бляхою.

В хаті у Дмитра не було великої обстановки: лава в куті, над нею образи, замаєні сухим зіллям, свяченим на Спаса. Перед лавою великий стіл, у куті постіль, застелена соломою та прикрита господарським полотном. Над нею жердка, де висіло два сіряки та дідів кожух. Поблизу порога мисник, на ньому кілька глиняних горщиків та мисок і пара тарілок у квітах.

У тій то хаті прожив Дмитро Рибак своїх вісімдесят літ, виховав дітей і внуків та на старість лишився сам. Ні, він не був сам: поблизу стояв ліс, було безліч пташні. І хоч Дмитро не чув їхнього співу тепер, та в його вухах весна будила його, як замолоду, як щороку. Він виходив на подвір’я та свистів у тоненьку бляшку. З лісу прилітали орябки та сідали на стару, дику грушку, що росла біля хати, або на паркан. Їх уже не ловив і не стріляв Дмитро, він тільки радувався їхнім відвідинам. Руки й ноги його дрижали, відомо — старість. Але ж часом, як хтось з панів, що знав його, приїздив на лови, міг зробити й йому і собі приємність Оце з хати винесли стільця та поставили його під деревом, на кількасот кроків. Пан давав рушницю Рибакові й він стріляв у стілець. Ні, його руки не дрижали. Вони певно й твердо тримали рушницю. Дмитро прицілювався, збитий, падав стілець на землю; як замолоду так і тепер, Дмитро не схиблював.

— Це ваш Вільгельм Тель, — говорив граф, поплескуючи старого по плечу, а потім вкладав йому до кишені сіряка п’ятку.

Дмитро низько кланявся й цілував панову руку, бо так він привик ще з дитинства.

А потім, коли ще сонце не зайшло, дід мерз і серед літа одягав кожуха та ходив попід ліс. Ішов межею свого поля та молився. Його беззубий рот ворушили слова молитви. Благословенням вони стелились на поле й ліс, і на життя, що було позаду. Вони прокладали вузеньку стежечку у вічність.

Потім була ніч. Чорний ліс шумів, до нього тулилася мала, самітня хатка, що в ній блимало світельце. Часом дим виходив з хати: це Дмитро варив собі картоплю, заливав її молоком, що приносила невістка, та вечеряв. В півсутінках хати його велика тінь хилиталась на стіні, а тремтячі руки несли поволі дерев’яну ложку.

Неділя — гарний час на селі. Уже вранці, як ви тільки пробудитесь, ви радісне думаєте: сьогодні — неділя. На полях тиша, не гомонять коси і інший господарський струмент. Не чути на полях співів, ані вигуків людських. Недільна тиша, скрізь святковий настрій.

Уранці дзвонять дзвони. Спершу на утреню. Тоді ви снідаєте та збираєтесь, думаючи: тільки б не спізнитися на Богослуження. Потім ідете стежечкою поміж полями. Обабіч шумлять жита, замаєні волошками та маком, шелестить овес і пахне квітуча картопля. Її білий і синій квіт наче річкою пливе понад зеленою матиною. А там десь, загублений серед збіж, чи серед неба, співає пташок. Сонце сяє м’яко. В таку пору справді хочеться молитися. А тут за прогоном і церківця. Присадкувата, бойківська церківця з дерева, крита ґонтами. Ви бачили бойківську сільську церківцю з її своєрідним виглядом, таким дорогим кожному бойкові? Ви ще на цвинтарі, під старими, могутніми липами, але вже чуєте, як з церкви долітає спів і запах кадила. Крізь відчинені двері вони летять понад полями та стеляться аж ген понад потік, аж там попід Кечери. А ви назбирали подорозі польового зілля, поклали його перед образом, сівши на лавку, молитесь собі побожно, розклавши старого молитовника, ще бабуниного.

Так і сім’я Вірстюків ішла в неділю до церкви молитися. Потім, уже після відправи, вони виходили на цвинтар. Туди висипався різнокольоровий народ: дівчата й жінки, одягнені в строкаті бойківські мальованки, або й шалінові спідниці, заквітчані хустками, запашними м’ятою, що її по листочкові вклали в хустинку, йдучи до церкви. До пані Вірстюкової підходили газдині та розмовляли про те й інше. Пан Вірстюк стояв між громадкою газдів та обговорював господарські й лісові справи. Поговоривши, сім’я Вірстюків верталася додому. Найчастіше йшов з ними Дмитро Рибак. Це був старий звичай, що Рибак, найстарший ґазда в селі, йшов у неділю на обід до лісничівки.

Сивий, як молоко, та глухий став він останнім часом. Але дідусь держався добре й жив споминами з минулого. Людську мову він потроху відчитував зі складу губ, а трохи відгадував. Але ж згодом нічого нового не вміли й не могли люди сказати Рибакові. Зате ліс і його події ціле життя розкривали перед Дмитром велику книгу мудрости. З неї він черпав повними пригорщами. її читав з дерев, сплетених пнів і ріща гущавини, слідів тварин. Бо ж в оцій книзі він віднаходив себе молодим, а потім ціле життя диким стрільцем — равбшіцом.

Правда, тоді, коли він ходив на заборонені лови, він не розказував про те нікому. Але тепер… О, тепер Рибак радо розповідав недільними пополуднями про своє життя в хатці під лісом і про дії в лісі.

— Коли я навчився стріляти — і сам не пригадую собі. Ще, певне, малим хлопцем, десь тут, у лісничівці. Але бо від тої пори був не один лісничий. І скажіть самі, як тут не стріляти? Ліс під самою хатою, там усяка всячина. А ви знаєте, який наш харч: бульба, трохи капусти та вівсяний чир. То там уже не було гріха, ані перед Богом, ані перед людьми, як стара покладе часом у горщик зайця, як на столі, замість чиру, стоїть печеня з цапа, або з дика. Панові шкоди не було, бо в лісі того повно, а людям ще й поміч: одним зайцем, одним диком менше, отже, менше й шкоди на полі. Та й знали про те і люди і лісничий. Але не ходили на мене скаржитись, тільки поміж собою перешіптувалися. Із стрільбою мене не злапали, бо я був обережний. Стрільб мав дві, а часом і три: як знайдуть одну, то лишиться друга, або й третя. То вже такий був у Стрию добрий чоловік, що я йому дичини, а він набоїв. Де я держав ті стрільби? Та, певне, що не в хаті і не в стайні. Ого! Там би знайшли, не раз у мене шукали. Але не було та й кінець. А де були? У дуплах в лісі, та й то там, де ніхто не заходив. Там стежку знав тільки я та олень часом. Але бо раз якім засів на цапа, не остерігся. Акурат якім го застрілив тай білував, звідкись вискочив злісний. Може, він засів на мене, так як я на того цапа. Досить того, щом відсидів дві неділі в гарешті, стрільбу мі відібрали, а кари не заплатив, бо не було з чого. Але бо потім, якім вийшов з гарешту, закликали мене до пана грабйого тай він сказав: маєш щастя, Дмитре, що минули ті часи, як хлопів на стайні різками били. Бо ти собі то заслужив. І той цап не перший у тебе. Але ми радилися з лісничим, що з тобою зробити: з хати тебе не проженеш, хати не перенесеш, а ліс лісом. То ми вирішили прийняти тебе на гаєвого. На лісі й на звірині ти розумієшся, й як сам ти злодій, то хоч від інших злодіїв стерегтимеш ліс. — І так було.