Чтение онлайн

А як уже ставало зовсім тепло, цвіли на камінні рожеві й сині фльокси, покриваючи його зеленим кожушком своїх помотаних гілок. А там уже рожеві й білі гвоздички.

Весело було в цьому садку пані Ганни! Його сіре каміння тільки де-не-де виглядало з-під зелені, та різнокольорових дрібних квіток. На останньому хребті садка пан Вірстюк навіть зробив сніг з білого гіпсу, а на самому вершку поставив хрест. Там же стояла маленька хатка — притулок для сміливих туристів, що спиналися на ці небезпечні скельні твердині.

— Де ж ми примістимо на літо наших черепах? — радилась пані Ганна з своїм чоловіком.

— Звичайно, в Скельному Садку.

— Добре, а рибки? Черепахи зараз же з’їдять їх.

— Це резонне застереження.

Довелося затримати рибок у кімнатному акваріумі. Можливо, що з часом вони вернуться на своє місце, а для черепах побудується інший ставок.

І ось, як настали ясні, теплі дні, зажила сім'я черепах у Скельних Палатах. Ілля Данилович та його товариші прийняли те, як самозрозумілу річ, вони мабуть родилися та росли в подібній країні. Але Танька-поліщучка, що ніколи не бачила такого краєвиду, мабуть, не відчувала задоволення. Бетонові стіни ставка вона дряпала ногами, шукаючи в них, як у рідному намулі, собі харчу, хоча його було досить у воді: щодня Славко приносив туди маленьких рибок та салатне листя. Клим і Максим, що повинні були дбати про харчі й порядки в хаті, не дуже перепрацьовувалися. Вони плавали собі в ставочку, та, наївшися, вигрівалися на прибережному камінні. Те саме, зрештою, робив і Ілля Данилович.

Гарно жилося черепахам у Скельних Палатах.

Недалеко шуміла річка, і її принадний плескіт, мабуть нагадував Іллі Даниловичу життя на свободі, десь там над морськими берегами. Невідомо, може, там залишив він і дружину й сім’ю, хоча по ньому не пізнати було, що він тужить за ними. Все ж таки, він найчастіше з усіх черепах покидав береги ставка та робив прогулянку в гори. Але, як відомо, він не був добрим ходаком, а тим більше високогірним туристом: спинатися по стрімких стінах останнього ланцюга гір було для нього тяжко, майже неможливо. Найчастіше він падав та котився вниз. Правда, це не шкодило йому, бо висота не була надмірна та й рогові щити берегли його. Найтрудніше було, лежачи горілиць, десь поміж фльоксами чи гвоздиками, обернутися спиною догори. Коли б це було у воді! Декілька рухів пласких, схожих на весла передніх ніг, і завдання виконане. Та на суші він довго вовтузився, і часом хтось із домашніх, побачивши його в такому тяжкому стані, допомагав йому.

Серед таких тяжких і небезпечних мандрівок по високих горах Ілля Данилович натрапив у одному місці на підземну печеру, що нею маленька річка збігала в ставок: туди була проведена для неї трубка від криниці. Прокопуючись уздовж неї, Ілля Данилович вибрався із Скельного садка. Довкруги шелестіли високі трави, здалека долітав шум річки. Туди й подався Ілля Данилович. Мандруючи поміж травами, він над вечір прибився до берега річки.

— Мамо! Нема Іллі Даниловича! — кричав Славко з садка.

— Пошукай добре, він, певне, десь задрімав між камінням.

Та ні Славко, ні мама не знайшли Іллі Даниловича в Скельних Палатах, і в суміжному саду. Вечірні сутінки перешкодили їм шукати його серед трав та на зарінку, куди, як вони думали, помандрував Ілля Данилович.

А він заночував у нірці, під берегом, а як тільки на світ благословилося, пішов купатися до річки та з її прудкою течією поплив униз.

Ілля Данилович зник для людей і звірів, що жили в лісничівці. Навіть пси Лапай і Розбій вернулися від річки зі спущеними носами: вони знайшли слід черепахи, але тільки до води, а далі, звичайно, шукати було неможливо.

Кілька днів діти сумували за Іллею Даниловичем. Вони ходили над річкою та по левадах, однак мусіли погодитися з тим, що більше не побачать черепахи.

А що ж діялось у Скельних Палатах без Іллі Даниловича? Його родичі, як завжди, плавали, їли й вигрівались на сонці. Хто знає, може й сумувала та тужила Танька за своїм гарним, молодим чоловіком, що з ним так коротко їй судилося жити. Коли б ми навіть хотіли сказати, що вона сохнула від туги, ви не повірите нам: між її двома панцирями не можна було цього зауважити. А Клим і Максим? Наївшися, вони мабуть і не журилися нічим. Життя є гарне, а ще більше, коли у вас немає ні журби, ні жодної праці, як от шкода, розв’язування задач, виучування віршів та інше.

Згодом прийшла осінь, і вода в ставку, хоч він був і маленький, стала холодна.

— Ах, який холодний ранок! — аж здригнулася мама, вийшовши вранці з хати. — Треба вже взяти сюди черепах, а то позамерзають у скелях.

Коли діти повставали та поснідали, мама дала їм дерев’яну коробку, вимощену сіном, і сказала:

— Лясю й ти, Славку, йдіть до ставка, заберіть черепах та поскладайте їх до цієї скриньочки. їм пора вже спати.

— До ліжка, до ліжка! — кликав Славко, а потім, узявши трубу, що в неї трублять лісничі та побережники, затрубив:

Так, урочисто, попереду Славко з трубою, а за ним Ляся з коробкою для черепах пішли до Скельних Палат. Тут вони швидко знайшли черепах, що дрімали на березі. Славко протрубив ще раз знаний наказ, а Ляся, умощуючи черепах на сіні, говорила:

— Підуть маленькі, бідні Черепіки до хатки й будуть спати. Тут буде холод, сніжок, але в хатці їм нема чого боятись.

Мабуть черепахи були такої ж думки, бо вони дуже чемно й спокійно сиділи в скриньочці. Врешті, коли вам хочеться спати, так дуже хочеться, як черепахам під зиму, то й ви лягаєте до ліжка й спите. Заснула й Танька, заснули Клим і Максим. їхню спальню влаштували в холодній коморі; там вони спатимуть аж до весни.

Бистроводна холодна жовта річка несла Іллю Даниловича на своїх хвилях. Вона то підкидала його вгору, то знову заливала водою. Але, на щастя, Ілля Данилович, як всі черепахи, був дуже добрим нирком: він міг довго сидіти під водою, здержуючи віддих. Нарешті, плавба скінчилася. Річка викинула черепаху на пень вітролому, що стирчав з води. Ілля Данилович почув під собою твердий ґрунт, і, незграбно ступаючи, вибрався з води. Якраз з-поза хмар вийшло сонце та зігріло бідного мандрівника. Від сонячного тепла жвавіше закружляла кров. Ілля Данилович став розглядатися в новій околиці.

— Диви, яка жаба! — вигукнув Стефко, прийшовши з коровами до річки. Івась, що також вигнав з лісу своїх корів для водопою, став розглядати звірка, схожого на жабу.

— Та це ропуха, але диви, яка товста, певне, добре наїлася. Ану ж, чи вона живуча?

Хлопці стали кидати каміння на Іллю Даниловича. На диво, малі камінці відскакували від його рогового щита. Він же сховав голову й ноги між панцерів, хоронячи їх таким способом від нещастя.

Щораз більше каміння гупало об спину черепахи. Здавалося, що воно все ж досягне голови, яка не цілком містилася під панцирем.

— Івааане! Іваане! — почулося від села. — Ану ж, жени корів. Таж треба їх доїти, а ти там бавишся!

Хлопці підняли великий камінь та кинули його на Іллю Даниловича.

— Хай там здихає! — вирішили.

Проте, Ілля Данилович не згинув. Він завдячував своє життя та визволення тому, що великий камінь сперся на малі, що їх спочатку кидали хлопці.

Згодом, як уже небезпека минула, Ілля Данилович вигребся з-під каміння та пішов берегом річки шукати зручного, піщаного місця.