Чтение онлайн

Черепахи не були чимсь новим у лісничівці. Як ми вже знаємо, Танька досипляла свій зимовий сон. Лежала в коробці, вимощеній сіном, і ніхто нею не турбувався. Ніщо не зраджувало, що вона живе: ні віддих, ні рухи. Але вистачало внести її до кімнати, а ще більше — кинути в теплу воду, як вона зразу оживала та починала плавати. Тоді її годували і знову відносили спати.

Так, Танька була дуже спокійною особою. Якщо загалом черепахам щось сниться, то Таньці, певне, снилося Полісся, — її батьківщина, де безліч річок снується по темному, багнистому грунті, розливається широкими озерами, порослими осокою та очеретом.

На підмоклому грунті ростуть ліси, а дерева сплітають своє гілля, опускаючи його аж до води. У воді живе багато риб, а в намулі берегів — незлічима кількість різної комашні, раків, слимаків і черепах. Там то одного дня вилізла з яєчка, що його мама закопала в надрічний намул, маленька черепашка. Незабаром вона навчилася плавати та полювати, як і пастися на траві. Це була Танька. Правда, тоді вона ще не звалася Танькою, і невідомо, як кликала її мама. Та у черепах такий звичай, що мама, відклавши яєчка та закопавши їх у намул, не цікавиться більше ними. Вологість і тепло вигрівають їх, а малі, вийшовши з шкаралущі, живуть собі, як знають.

Танька, як і її подруги, росла швидко й до року вже робила те, що мама: закопувала свої яєчка в пісок, а сама плавала в річці, полюючи на риб. Та щасливе Таньчине життя одного дня скінчилося: вона замоталася в сітку, що нею люди ловили риб. Звичайно, селяни викидали черепах назад до води, але в цьому випадку вони продали цілий улов торговцеві, а той кинув Таньку між інших черепах та відвіз до міста, на продаж. У нас черепах не їли, хоча в інших країнах вважають їх дуже смачним харчем. Черепах купували люди для розваги, або відправляли до зоологічних садів. Таньку мама подарувала Лясі в день її іменин.

Було літо. В цю пору черепахи найбільш рухливі та жваві. Як тільки Таньку дістали з коробки, вона побігла в куток кімнати і там знесла яєчко. Треба сказати, що Таньчине яєчко було дуже гарне: біле, з легким рожевим відтінком. Воно було подовгасте, величини, може, трьох сантиметрів, та досконало овальне. Таких яєчок Танька знесла чотири.

В сім’ї пана Василя була неабияка радість з того приводу, а до Таньки всі мали велику пошану: такий небувалий звір, а оце зараз же й яєчка зніс!

Пан Василь приніс великий підручник зоології та вишукавши в ній розвідку про черепах, почав голосно читати.

Велика нафтова лямпа світила на столі, пані Ганна шила, а діти гралися. Треба було дізнатися про звичай черепах, а зокрема — що робити з їх яєчками. Тож на підставі вказівок книжки, їх поклали у вогкий пісок в горщику від квітів, примістивши його в теплі, та чекали, коли з них вийдуть черепахи. Але чекання було даремне. З яєць нічого не вийшло, вони були порожні. Це й явилося причиною, чому вирішили знайти Таньці чоловіка.

Танька вела досить спокійне життя. В кутку сада загородили для неї місце, там вона діставала їсти й пити. Купатися носили її діти в річку, прив’язуючи до шиї шнурочок.

Літо минуло, як завжди, дуже швидко, а коли настали холодні дні, Танька зробилася малорухливою й сонною. Тож примістили її в коробці з сіном, де вона й знаходилась, коли в хаті появився Ілля Данилович із своїми двома джурами.

Дні стали довші й тепліші. Уже перша зелень вибігла з землі. Спочатку в лісі зацвіли підсніжки. Ці маленькі білі дзвоники появились на місці, де вчора ще лежав сніг. Понад мертвим листям минулої осени вони коливались на зелених ніжках-стеблинках, радуючись весні. І діти тішилися весною. Ляся і Славко приносили перші квітяні китиці, що пахли снігом.

Потім зацвіли проліски. Були вони наче дрібні зірки, що поспішили злетіти на землю, доки ще кущик спромігся одягтись у листячко. Вони росли, звичайно, в тіні, а колір їх був різний: білий, і рожевий, і синій, і гранатовий. їхні хусточки були наче з тонесенького шовкового паперу, або з метеликових крилець. Коли ж зацвіли в’язанки жовтих ключиків, на землі вже була трава, у повітрі тепло, а на небі ясна, радісна блакить.

Танька прокинулась від зимового сну. її холодна кров почала бігти дещо жвавіше. Вона випростувала ніжки та дряпала ними об стінку коробки.

— Танька, Танька прокинулася! — кричав Славко.

Удвох з Лясею внесли вони Таньку до кімнати, та поклали в теплу купіль. Танька зовсім оживилася. Тоді її примістили в шкляній скриньці, де жив Ілля Данилович із своїми джурами. Треба сказати, що Танька була більше від Іллі Даниловича й дещо інакша. її шкаралуща не була такою опуклою, зате більше видовженою, а колір її був чорно-зеленкавий, як річний намул багнистих околиць Полісся. Такий одяг дало воно своїй донці — черепасі.

Чи Ілля Данилович тішився, що дістав жінку? Чи джури тішилися, що дістали господиню? Не відомо. Черепахи розсудливі й мовчазні, вони не зраджують своїх почувань. Може, десь там у їх малих голівках снуються якісь дуже поважні думки — та ми про це не знаємо нічого. То ж ніхто особливо не зацікавився появою Таньки, а вона стала їсти салату, щоб заспокоїти свій довгий зимовий голод.

— Що сказав Ілля Данилович, мамо? — цікавився Славко.

Він був певен, що, як у байках так і в житті, тварини говорять, а мама, яка знала все досконало, напевне розуміла, що вони говорять. І справді, мама, як дружина лісничого, знала дуже багато про життя звірів і від чоловіка і з книжок. Завжди вміла вона розказати щось цікаве і ніколи не лишала запитань дітей без відповіді.

— Сказав: добридень, моя люба!

— А що сказали Клим і Максим?

— Доброго здоров’я, дорога пані! Бачиш, це буде їхня господиня, майже, як королева. Перед нею вони повинні стояти струнко, задерши голівки, як вояки на параді.

І справді, Клим і Максим стояли під стінкою скриньки та випроставши голівки, дивились кораликами своїх оченят на новоприбулу. Чи поздоровили вони її — не знаємо, але, як чемні джури, вони, напевне, віддали їй поклін.

Як би не було, Танька та Ілля Данилович стали господарями, а Клим та Максим їхніми джурами. А потім прийшло літо і вони всі зажили в саду, як це минулого року було з Танькою.

Лицем до полудня лежав камінний садок пані Ганни. З сірого вузлуватого каменя побудовано наче б гори. Здавалося, що це безладно накопичене каміння, та воно було позаду стрімке, а вниз спускалося зручними терасами. Посередині ж було маленьке озерце, що його пан лісничий вробив з бетону. Воно мало не більше метра довжини, півметра ширини й стільки ж глибини. Дно було висипане білим річковим пісочком, і на ньому посаджено кілька водяних рослин. З річки приносили діти трохи ряски для золотих рибок, що жили в ставку. Влітку вони весело плавали, граючись із стеблами рослин та доганяючи одна одну. Славко мав у кутику садка лопатку й викопував нею червячків та годував рибок. Це була його худоба. На зиму рибки йшли до скляної скриньочки в кімнаті. Тут жили весело й безжурно. З весною оживали наче б мертві скелі пані Ганни. На маленьких лучках, над берегом ставка, розцвітали підсніжки й проліски. Потім раптово, за одну ніч, вистрілювали з-під замерзлої землі крокіси. Білі, жовті й фіолетові, з золотистою серединкою, вони були прекрасні. Нагадували альпійські луки, де колись мандрувало подружжя Вірстюків. Альпійський верес, що його Вірстюки також привезли з своїх мандрівок, покривав перші тераси садка. Його темнозелена чатинка встигла ще восени нав’язати дзвіночки пуп’янків. Ще понад снігом вони підростали та рожевіли на сонці, набуваючи згодом ніжно-лілейного кольору.