Чтение онлайн

— О! — це було все, що я змогла вимовити.

— Побачиш, скоро і тобі доведеться робити складний вибір. Якщо ми переживемо це, — докинув Геймітч. — І ти навчишся.

Ну а сьогодні я добре затямила одну річ: Округ 11 — зовсім не збільшений варіант Округу 12. Наш паркан не охороняється і рідко коли підключається до струму. Наші миротворці непривітні, але не такі жорстокі. Наші злидні викликають у людей радше втому, ніж лють. Тут, в Окрузі 11, страждання гостріші, а розпач більший. Президент Снігоу мав рацію. Однієї іскри може бути достатньо, щоб вибухнуло полум’я.

Все відбувається занадто швидко — я не встигаю нічого осмислити. Попередження президента, постріли на майдані, усвідомлення того, що саме я, можливо, розбурхала події, які матимуть жахливі наслідки. Адже ситуація просто неймовірна! Одна справа, якби я навмисне заварила цю кашу, але враховуючи обставини... як, чорт забирай, я могла спричинити стільки клопотів?

— Ходімо. Нам іще на вечерю, — сказав Геймітч.

Я стояла під душем дуже довго — скільки дозволили, перш ніж прийшов час збиратися. Підготовча команда вдавала, що сьогодні нічого особливого не трапилось. Усі троє були в захваті від майбутньої вечері. В округах вони — достатньо важливі персони, відвідують усілякі заходи, в той час як у Капітолії на престижні вечірки їх запрошують дуже рідко. Поки вони відгадували, які страви подаватимуть на стіл, перед мої очима стояв старий із похиленою головою. Я не звертала жодної уваги на те, що робить зі мною моя команда, доки не прийшов час іти на вечерю — лише тоді я поглянула на себе в дзеркало. Блідо-рожева сукня без бретельок була до п’ят. Над чолом волосся закололи, а по спині розсипались кучері.

Ззаду підійшов Цинна і накинув мені на плечі сріблясту хустинку — вона вся переливалась. У дзеркалі він піймав мій погляд і спитав:

— Подобається?

— Дуже. Як завжди, — відповіла я.

— А тепер подивимось, як вона личить до усмішки, — м’яко промовив він.

Це він так нагадав мені, що за хвилину за мною знову стежитимуть камери. Я спробувала підняти куточки губ.

— Ось так.

Коли ми всі зібралися, щоб спуститись на вечерю, виявилося, що Еффі не в гуморі. Певна річ, Геймітч не звірявся їй, що трапилось на майдані. Я не здивуюся, якщо Цинна й Порція в курсі справи, але, здається, існує мовчазна домовленість оберігати від поганих новин Еффі.

Еффі повідомила розклад вечора, а тоді жбурнула течку вбік.

— А потім, дякувати Богу, ми нарешті сядемо на потяг і заберемося геть, — промовила вона.

— Еффі, щось не так? — спитав Цинна.

— Мені не подобається, як тут до нас ставляться. Запхнули у вантажівку, під замком привезли. А потім... десь годину тому я вирішила оглянути Будинок правосуддя... ви ж знаєте, що я трохи знаюся на архітектурі, а цьогоріч це в моді... — почала розповідь Еффі й замовкла.

— Ага, щось я таке чула, — зронила Порція, щоб заповнити паузу.

— Так ось, я ще й роззирнутись не встигла, як з’явилися двоє миротворців і наказали мені повернутись у частину будівлі, відведену для нас. Одна з них навіть підштовхнула мене рушницею в спину! — закінчила розповідь Еффі.

Мабуть, така поведінка миротворців — прямий наслідок нашого з Пітою та Геймітчем зникнення сьогодні вдень. Ще одне маленьке підтвердження, що Геймітч мав-таки рацію. Ніхто не стежив за нами на захаращеному горищі попід склепінням, де ми розмовляли. Хоча тепер, можу побитися об заклад, влада Округу 11 більше такого не проґавить.

Еффі була такою засмученою, що я несамохіть пригорнула її.

— Еффі, це жахливо. Може, взагалі не підемо на вечерю? Принаймні поки перед вами не вибачаться.

Я знала, що вона на це не пристане, але зауважила, як від самої пропозиції, від моєї підтримки обличчя Еффі прояснилося.

— Та ні, я впораюся. Витримувати злети й падіння — це теж робота. До того ж не можете ви двоє пропустити першу вечерю, — сказала вона. — Але дякую за пропозицію, Катніс.

Перед виходом у залу Еффі вишикувала нас у спеціальному порядку. Першими йшли підготовчі команди, потім стилісти, потім ментор і куратор — вони з Геймітчем. Ми з Пітою, звісно ж, завершували процесію.

Десь під нами заграли музики. Коли наша маленька процесія рушила сходами вниз, ми з Пітою взялися за руки.

— Геймітч сказав: не варто мені було підвищувати на тебе голос. Адже ти виконувала його вказівки, — мовив до мене Піта. — Тим більше, що я теж тримав від тебе дещо в секреті.

Пам’ятаю свій шок, коли я почула Пітине зізнання — перед усім Панемом, — що він мене кохає. Геймітч про це знав, але нічого мені не сказав.

— По-моєму, я також щось розтрощила після того

інтерв’ю. !

— Тільки вазу, — сказав Піта.

— І твою руку... Але ж у цьому більше немає сенсу, авжеж? У нещирості? — спитала я.

— Немає, — відповів Піта.

Ми стояли на верхній сходинці, чекаючи, поки Геймітч відійде на п’ятнадцять кроків уперед, як звеліла Еффі.

— Той поцілунок із Гейлом справді був єдиним?

Я так здивувалася, що відповіла:

— Авжеж.

З усіх подій сьогоднішнього дня невже саме це питання хвилювало Піту найбільше?

— П’ятнадцять кроків. Тепер і ми ходімо, — сказав він.

Світло засліпило нам очі, і я вдягла на обличчя свою найчарівнішу усмішку.

Ми спустилися сходами — і нас засмоктало. Прийоми, церемонії та подорожі потягом майже не відрізнялися. Щодня одне й те саме. Прокидаємось. Одягаємось. Ідемо крізь натовп, який зібрався нас привітати. Слухаємо промови на нашу честь. Промовляємо у відповідь вдячні слова, але тільки ті, що написали для нас у Капітолії, — більше ніколи нічого від себе не додаємо. Іноді коротка екскурсія: в одному з округів — море, в інших — височезні ліси, потворні фабрики, пшеничні поля, смердючі очисні заводи. Вечірнє вбрання. Вечеря. Потяг.

Під час церемоній ми поводились урочисто й шанобливо, але завжди були разом, завжди трималися за руки. На прийомах ми шаленіли від кохання одне до одного. Ми цілувались, танцювали, повсякчас намагались кудись утекти, щоб побути наодинці. А в потязі жалюгідно мовчали, оцінюючи, чи справили належне враження.

Навіть і без тих кількох слів, які трибути можуть сказати від себе (зайве згадувати, що все, виголошене нами від себе в Окрузі 11, вирізали, перш ніж передача пішла в ефір), в повітрі відчувалося наближення чогось невідворотного — ніби з каструлі, що кипить на великому вогні, от-от поллється через край. Але не всюди. Іноді зігнані на майдан люди видавалися стадами втомленої худоби — так зазвичай тримались і жителі Округу 12 під час відвідин переможців. Але в інших округах, особливо Округах 8, 4 і 3, на обличчях людей читалося справжнє піднесення від самого погляду на нас, а за цим піднесенням ховалася лють. Коли вони скандували моє ім’я, це було більше схоже на мстиві крики, ніж на вітання. Коли ж миротворці починали заспокоювати юрмище, люди, замість відступити, тиснули на миротворців. І я знала, що цього мені не змінити. Гра в кохання, навіть дуже достовірна, не стишить хвилю, яку я здійняла. Якщо моя витівка з ягодами була хвилинним потьмаренням, то люди на майданах згодні на таке потьмарення.

Цинні довелося вшивати мої сукні в талії. Підготовча команда втомилася замальовувати сині кола в мене під очима. Еффі запихала мене снодійним, але воно не допомагало. Я провалювалась у сон — і прокидалась від кошмарів, частіших і страшніших. Піта, який уночі здебільшого тинявся потягом, чув мої зойки, коли я силкувалась випірнути з туманного дурману ліків, що тільки подовжували кошмари. Він будив мене і намагався заспокоїти. Потім залізав до мене на ліжко, пригортав і чекав, доки я знову засну. Отож я відмовилась від снодійного. Але щоночі знов і знов просила Піту посидіти зі мною. Ми боролися з темрявою разом, як там, на арені, обійнявшись, захищаючись від небезпек, які чигають на нас щомиті. Між нами нічого не було, але проведені разом ночі швидко стали приводом для пліток у потязі.