Чтение онлайн

Коли Еффі розповіла мені про плітки, я подумала: «От і добре. Може, ця чутка й до президента Снігоу докотиться». Я сказала їй, що ми спробуємо бути обачнішими, але ми і не думали цього робити.

Відвідини Округів 2 й 1 були особливо жахливими. Катон і Клівія, трибути Округу 2, обоє мали шанс повернутись додому, якби не ми з Пітою. Я особисто вбила і дівчину — Глорію — і хлопця з Округу 1. Хоч я и уникала дивитись на його родину, я дізналася, що його звали Мармур. Чому я не запам’ятала його імені раніше? Думаю, перед Іграми не звернула на нього уваги, а після — вже й не хотіла знати.

Коли ми нарешті дісталися Капітолія, всі були вже страшенно втомлені. Ми раз у раз мали виступати перед захопленим натовпом. Тут, серед привілейованої публіки, серед людей, чиї імена ніколи не вписувалися в картки на Жнивах, чиї діти ніколи не помруть через вигадані злочини, скоєні кілька поколінь тому, — серед цих людей не було й натяку на бунт. У Капітолії нам не потрібно було нікого переконувати, що ми закохані, але ще залишалася слабка надія довести це тим, хто сприйняв усе по-своєму в округах. Але хай що ми робили, все здавалося занадто мізерним і запізнілим.

Знову опинившись у Тренувальному центрі, саме я запропонувала публічно заручитися. Піта погодився, але після цього надовго зник у своїй кімнаті. Геймітч порадив мені облишити його.

— Я думала, він саме цього хоче, — промовила я.

— Не в такий спосіб, — відповів мені Геймітч. — Він хоче, щоб усе було по-справжньому.

Я повернулась до своєї кімнати, залізла під ковдру, намагаючись не думати про Гейла — взагалі ні про що не думати.

Того вечора на сцені, встановленій перед Тренувальним центром, ми натхненно брехали у відповідь на питання, якими нас засипали. Цезар Флікермен, у мерехтливому темно-синьому костюмі, з блакитним волоссям, повіками і губами, вів інтерв’ю бездоганно. Коли він спитав нас про плани на майбутнє, Піта опустився на одне коліно, освідчився мені й запропонував руку і серце. Я, певна річ, погодилася. Цезар ледь зі штанів не вистрибнув, публіка була в істериці: кадри, де показували мешканців різних куточків Панему, свідчили, що країна очманіла від щастя.

Неочікувано до нас завітав президент Снігоу власного персоною, щоб привітати особисто. Він потиснув Піті руку і схвально поплескав по плечу. А мене обійняв, огорнувши запахом крові та троянд, і всмак поцілував у щоку. Коли він відступив, на його обличчі розпливлась посмішка, і я дозволила собі питально звести брови. Вони питали те, чого не могли промовити губи. «Я зробила те, що ви просили? Цього достатньо?» Достатньо того, що я відмовилася від усього, підтримувала гру, пообіцяла вийти заміж за Піту?

У відповідь він ледь помітно хитнув головою.

Один невеличкий рух — а я побачила в ньому кінець усіх моїх надій, початок знищення всього, що мені дороге в цьому світі. Я навіть не здогадувалась, яку форму матиме моє покарання і якими будуть його масштаби, та коли все закінчиться, скоріш за все, від мене нічого не залишиться. Мабуть, ви гадаєте, що в цей момент я була у повному розпачі. Та ось що дивно. Головним моїм відчуттям в ту мить було полегшення: що я можу покинути грати. Що питання про те, чи зможу я досягти успіху в цій авантюрі, нарешті отримало відповідь, і нехай ця відповідь — рішуче «ні». Відчайдушні часи вимагають відчайдушних заходів, і я маю право на відчайдушні вчинки.

Тільки не тут і не зараз. Слід повернутися до Округу 12, бо у планах моїх у будь-якому разі головне місце посідають мама, сестра, Гейл і його родина. Та й Піта, якщо мені вдасться вмовити його приєднатися. Додам у список ще й Геймітча. Це — люди, яких я маю взяти з собою, коли тікатиму в ліси. Як мені їх переконати? Куди ми підемо посеред зими? Як уникнути полону — питання, які поки що залишаються без відповідей. Та принаймні тепер я знаю, що робити.

Замість грьопнутися на землю й заридати, я випростала спину і відчула більшу впевненість, ніж за всі останні тижні. Моя посмішка, тепер трохи божевільна, більше не була вимушеною. І коли президент Снігоу заспокоїв публіку та сказав, звертаючись до всіх: «Як гадаєте, а якщо нам улаштувати їхнє весілля просто тут, у Капітолії?» — я легко зобразила мало не безтямну від щастя наречену.

Цезар Флікермен спитав, чи вже має президент на думці конкретну дату.

— О, перш ніж ми призначимо дату весілля, ми повинні все узгодити з матір’ю Катніс, — відповів той.

Публіка широко заусміхалася, і президент поклав руку мені на плече.

— Можливо, якщо вся країна гарненько постарається, то ми одружимо тебе до тридцятьох років.

— Мабуть, для цього вам доведеться ухвалити новий закон, — відповіла я на це й захихотіла.

— Якщо треба буде — ухвалимо, — сказав президент зі змовницькою посмішкою на вустах.

І нам обом стало весело.

Вечірка, що відбулася у бенкетній залі палацу президента Снігоу, була просто незрівнянною. Височенна стеля перетворилася на нічне небо, а зірки були точнісінько як удома. Я припускала, що вони і в Капітолії мають такий самий вигляд, та хто ж знає напевне? В місті завжди забагато світла, щоб добре їх розгледіти. Десь на півдорозі між стелею та підлогою пливли музики на чомусь дуже схожому на білі кошлаті хмари, та я не могла роздивитися, що саме тримає їх у повітрі. Традиційні обідні столи були замінені незчисленними м’якими диванами та кріслами, деякі стояли навколо камінів, інші — поряд з ароматними квітниками чи акваріумами з екзотичними рибками, щоб гості розважались у максимальному комфорті. В центрі зали була величезна ділянка паркету — це був і танцмайданчик, і сцена для виконавчій, які з’являлись і зникали, щоб додати ще одну кольорову пляму до суміші пишно вбраних гостей.

Та справжній фурор вечора викликала їжа. Вздовж стін стояли столи, заставлені делікатесними наїдками. То було здійснення найзаповітніших мрій. Цілі смажені корови, свині, кози, гуси крутились на рожнах. Величезні тарелі з дичиною, фаршированою фруктами й горіхами. Морепродукти плавали в соусах і просилися, щоб їх занурили в ароматні приправи. Незчисленні хліби, сири, овочі, солодощі, водоспади вина та ріки міцного алкоголю, над яким здіймалися язики полум’я.

Мій апетит повернувся разом із бажанням боротися. Після тижнів, коли я почувалася занадто знервованою, щоб їсти, я відчула, що вельми зголодніла.

— Я скуштую все, що тут є, — сказала я Піті.

Я бачила: з виразу мого обличчя він намагається зрозуміти, що в мені змінилось. Оскільки йому невтямки, що президент Снігоу вважає: я провалила завдання, Піта міг припустити, ніби я гадаю, що ми досягли мети. А можливо навіть, що я справді щаслива через наші заручини. Очі видавали його збентеженість, але він швидко опанував себе, адже ми повсякчас були під прицілами камер.

— Дай собі на стримання, — відповів він.

— Гаразд, один шматочок кожної страви, — погодилась я.

Та моє рішення вже біля першого столу з двадцятьма чи близько того різноманітними супами мало не зазнало поразки, коли я скуштувала вершково-гарбузового супу, посиланого посіченими горіхами та крихітним чорним насінням.

— Таке можна їсти весь вечір! — вигукнула я.

Та я стрималась. А натомість накинулася на прозорий зеленкуватий бульйон, що пахнув весною, а потім віддалась у владу пінистому рожевому супу з малиною.

Обличчя з’являлись і щезали, хтось знайомився, хтось фотографував, хтось цілував у щоку. Безсумнівно, моя брошка з переспівницею стала сенсацією у світі моди, адже кількоро людей підходили до мене, щоб показати власні прикраси. Мій птах був зображений на пряжках, вишитий на шовкових лацканах і навіть витатуйований на інтимних місцях. Кожен хотів носити відзнаку переможця. Я могла лише уявити, як це дратувало президента Снігоу. Але що він міг із цим удіяти? Тут, у Капітолії, Ігри мали справжній успіх, для мешканців столиці отруйні ягоди були просто символом відчайдушної дівочої спроби зберегти кохання.